Коли важиться доля нації, історія не відрізняє поміж нейтральними боягузів.
В'ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, теоретик українського консерватизму

Межиріцькі мисливці за мамонтами

знову зацікавили українських та французьких археологів
11 вересня, 2007 - 00:00

14500 років тому місциною, де нині розташоване село Межиріч, прогулювалися давні люди — мисливці за мамонтами. Не виключено, що завдяки своїй допитливості вони добиралися й до території, яку зараз займає місто Канів — столиця (як його називають) світового українства. Звичайно, основною метою пересувань людей було полювання за здобиччю — щоб було чим прогодуватися. Навряд чи вони милувалися довколишніми краєвидами. Так що в давні часи все було досить приземлено й неромантично. Проте у нас, сучасників, швидше починає битися серце, коли уявляєш, що майже 15 тисяч років тому на Канівщині вже були й Дніпро, і Рось, але по довколишніх луках ходили й паслися не звичні для нас коні, корови чи кози, а справдешні — величні й могутні тварини — мамонти.
Черговою археологічною експедицією, яка прибула до Межиріча цього літа, керує старший науковий співробітник відділу археології кам’яного віку Інституту археології Національної Академії наук Дмитро НУЖНИЙ. Він — наш співрозмовник.

— Пане Дмитре, вже стало традицією, що ваші розкопки фінансуються з за кордону. Хто цього сезону жертвуєгроші на українську історію?

— Французький національний фонд досліджень. Разом із представником французької сторони Стефаном Пеаном ми захистили проект й отримали грант в обсязі близько чверть мільйона доларів США терміном на три роки.

— Чи є в Україні бажаючі вкластися в благородну справу?

— Жодного. Офіційна археологія переживає часи стагнації. Але парадокс — чорні археологи процвітають. Скажу відверто: деякі з них мають дуже й дуже високий «дах». А що тут дивного: кожен український вельможа хоче отримати в свою «хатинку» якийсь історичний раритет. Для цього на місцях, які мають археологічну перспективу, створюються спеціальні «заказники», куди нам, простим смертним, — ані кроку, зате наші «чорні брати» мають вільний і повний доступ — копай собі на здоров’я, тільки з хазяїном не забувай ділитися.

— Сподіваюсь, Межиріч не став таким «заказником»?

— Слава Богу, ні. Зате маємо іншу тенденцію. Ангар, яким закрито стоянку мисливців за мамонтами, вже чотири рази руйнували, забирали кістки, трощили інвентар. І тільки один раз на наш крик про допомогу відгукнулася міліція. Склали протокол, та й квит. Підозрюю, ніхто нікого не шукав.

— Ви вже перебуваєте тут кілька тижнів. Маєте результати?

— Наразі в Межирічі працює бригада з 10 осіб. Разом із українцями трудяться фахівці з Франції, Бельгії, Канади та інших країн. Тут є археологи, палеонтологи, археозоологи, геологи, ботаніки. Таких унікальних стоянок, як Межиріцька, всього лише 4—5 у світі. З того, що ми дізналися, можу сказати, що в давніх житлах, які мали розміри 9 х 8 метрів, зазвичай мешкали 3—4 родини, які складалися з батька-матері, їх сестер-братів та кількох малолітніх дітей. Тіснувато їм було, що й казати. Проте не забуваймо, що «надворі» був льодовиковий період, під ногами в землі, за кілька десятків сантиметрів, залягала вічна мерзлота, люди діяли за принципом — чим тісніше, тим тепліше. Отже, в пониззі Росі вони зимували, запасаючи в глиняні ями, викопані в житлах чи поблизу них, якомога більше м’яса. А коли наставало тепло — залишали оселі й перекочовували вгору на плато, де полювали.

— Яким було їхнє меню?

— Переважало м’ясо. Спростую хибну думку, що це було лише м’ясо мамонта. Тутешні люди віддавали перевагу м’ясу бізона, оленя, а мамонтятина була на третьому місці. Повертаючись восени до домівок, деякі з них (зруйновані стихією чи звіриною) люди перебудовували, з деяких брали кращі кістки і споруджували нові житла (до речі, в цей час у Європі люди будували собі оселі з каміння; тут же каміння як будматеріалу не було).

— Тобто, люди щоразу поверталися на одне й те саме місце?

— Авжеж, це був ніби постійний зимовий табір — таке собі село. До речі, щоб закінчити на тему їжі, — в раціоні давніх людей абсолютно не було риби. Її кісток за всі роки досліджень (Межиріцьку стоянку було відкрито 41 рік тому — 1966 року) не було знайдено. Ми пов’язуємо це з тим, що річки на той час, внаслідок сильних вітрів та пилових бур, які спричиняв льодовик, (на той час він «стояв» на території нинішньої Білорусі) були занесені піском або ж через часті зливи — замулені.

— У що вдягалися ті люди?

— Вони вміли вичиняти шкури, тим-то їхній одяг був шкіряним. Зайців та вовків вони полювали переважно також задля шкур (вовчі використовували для дорослих, а з заячих, як більш ніжніших, робили для своїх дітей «пелюшки» — щось на зразок сучасних підгузників). Залізних знарядь у них не було — лише кісткові та кремнієві. Характерно, що палили свої вогнища мисливці в основному з кісток — решток деревного вугілля ми поки що теж не знайшли.

— Чи виправдалися ваші сподівання щодо розкопок цього року?

— Основним нашим завданням було комплексне дослідження в розрізі найточнішого датування знахідок. У цьому плані нам ґрунтовно посприяли наші іноземні партнери та обладнання яке вони привезли. Сьогодні я з впевненістю можу сказати, що, завдяки нашим зусиллям та високотехнологічному обладнанню, Межиріцька стоянка є найбільш точно датованою стоянкою давньої людини в усій Східній Європі.

— Романтика, адреналін від знахідок, дружна команда, гідна зарплатня — вочевидь, фах археолога з часом набиратиме все більшої значущості?

— Романтика, адреналін, команда — так. Ось тільки із зарплатою не вельми. Донедавна особисто мій заробіток як археолога, кандидата історичних наук складав близько 500 грн. Наразі він — в межах 1500 грн. Увесь час по експедиціях, до речі, часто — разом із дружиною. Гадаєте, для науковця це гідна компенсація? Повторюсь, всі мої експедиції, починаючи з 1991 року, фінансують то французи, то американці, то бельгійці. А де участь вітчизняних влади, фондів, бізнесу? До речі, іноземці — вельми лояльні партнери. Ніякого домінування, жодних диктувань. Вони з нами, — а ми з ними щедро ділимося результатами праці. Усі звіти ми друкуємо в періодиці. Так що їх може прочитати кожен, кого цікавить археологія, в тому числі — й представники влади, які так дбають, точніше — вдають, що дбають про збереження історичної та культурної спадщини народу. На жаль, поки що, за моїми спостереженнями, інтересу до нашої праці з їх боку немає.

 

Розмову вів Євген БРУСЛИНОВСЬКИЙ, Канів — Межиріч, що на Черкащині
Газета: 
Рубрика: