Місто-Франкенштейн

Її масштаби засвідчила виставка «Місто, якого немає», представлена в Обласній універсальній науковій бібліотеці ім. І. Франка, на відкриття якої зібралися всі, кому не байдужа доля старовинних будівель, які донедавна творили неповторний образ серця Прикарпаття. Але в 1990-х він почав стрімко тьмяніти: унікальні взірці архітектури XIX — початку XX ст., збудовані ще «за Польщі» або «за бабці-Австрії», крім усіх випробувань епохи, зазнали, мабуть, найжорстокішого. Вони отримали власників, котрі, приватизувавши помешкання, заходилися впорядковувати їх на свій розсуд — добудовувати, переплановувати, змінювати фасади колишніх панських «камениць». Останнім ударом «під дих» виявилось напрочуд популярне нині впровадження енергоощадності. Дерев’яні вікна вишуканої форми почали масово замінюватися на примітивні склопакети, а на місці готичних і сецесійних дверей у будівлях (часом і з вітражами) заблищали пластикові, вибагливу ліпнину на фасадах проштрикнули труби індивідуального опалення або затулили пінопластові блоки.

КОЛИ МІСТО ПЛАЧЕ

Культурну драму, що розігрувалася в місті останніми роками, бачили всі його мешканці, але наслідки такої «еволюції» усвідомлювали одиниці. Серед них — і двоє молодих митців, Денис ТРОФІМОВ та Юрій Бакай, які, замість мовчазного споглядання біди заявили про неї на повен голос своєю виставкою «Місто, якого немає». Юрій Бакай створює інсталяції з «ампутованих» елементів понищених будинків — різьблених дверей, кованих балконних ґраток... А Денис Трофімов взагалі останні десять років присвятив, можна сказати, фотодокументалістиці. Щойно придбав цифровий фотоапарат, вирушив знімкувати для себе старовинні будівлі, які пам’ятали колишній Станіславів і разом із цією пам’яттю потихеньку відходили в небуття. Спостерігати динаміку культурного вимирання було нестерпно боляче. Особливо вразила доля скульптурної композиції, яка вивершувала фасад будинку на вулиці Короля Данила, майже в центрі міста.

«Вона мені дуже подобалася, — згадує Денис. — Бачите, на світлині кам’яна пані, поруч був колись і кавалер. Але з часом на аттику залишилась вона сама. Далі й ця скульптура почала розпадатись на частини — відвалилася рука, потім і голова. Нині її немає. Для мене це була остання крапля, коли серйозно задумався: треба щось робити, показати це людям. Нехай зроблять для себе якісь висновки!

ДЕРЕВ’ЯНА ВІКОННА РАМА — ДО І ПІСЛЯ

Насправді я би хотів, щоб цієї виставки взагалі не було, щоб у Франківську жили люди, які його розуміють, щоб він і надалі був гарним, європейським. Але наразі маємо місто-базар, місто-шанхай, де все заліплено рекламою; місто-франкенштейн, де будинки покалічені ремонтом, які кожен робить на свій смак: одне вікно — фіолетове, друге — пластикове, а третє взагалі забетоноване; місто-монстр, де зараз все витісняють новобудови — суцільні кольорові будинки, в яких через рік фарба облазить, плитка відпадає, а сходи розсипаються...

Просто бісить, коли йдеш вулицею Шевченка, а там бруківку, якій уже 100 років, вивезли в невідомому напрямку, а на її місці встановлюють звичайну, яка не простоїть стільки. Приходиш на вулицю Шпитальну подивитися, як цвітуть сакури, а там уже одні пні залишилися, йдеш повз магазин антикваріату, а він замінив... антикварні двері на пластикові. Абсурд! І таке трапилося за останні десять років. Це проблема всіх українських міст, особливо західного регіону, де збереглося багато старовини. Але мені здається, що Франківськ уже перевершив і Львів, і Чернівці за обсягом руйнації та нової забудови. На виставці представлено майже 30 робіт, але готових є 100. Мабуть, надалі буде ще більше, бо не маю ілюзій щодо поліпшення ситуації: все й надалі руйнуватиметься, відповідно й колекція зростатиме. Хотілось би мені помилятися...»

Але тенденція — очевидна. Її засвідчує той факт, що на відкриття виставки не прийшов ніхто із представників влади, напевно, здогадуючись, на що вона перетвориться. А перетворилася вона на справжній круглий стіл, де не бракувало гострих кутів і незручних запитань. Були пропозиції розмістити збірку світлин просто в холі адмінбудинку — як щоденне звернення до сумління чиновників, або на залізничному вокзалі (нехай гості туристичного центру Прикарпаття принаймні на світлинах побачать те, чого в реальності їм уже не покажуть гіди), і вже зовсім обов’язково — показати її в кожній школі міста. Бо вандали й байдужі громадяни не беруться «з нізвідки» — вони виростають з дитинства, помаленьку усвідомлюючи, що нищення їхнього родового гнізда — це норма, що корені не мають значення...

Як це відбувається, розповіло подружжя художників, Ольга ГРУШКО та Володимир ШИЯН, які з початком війни на Донбасі були змушені покинути свою малу батьківщину й переїхати до Івано-Франківська. Зі сльозами на очах згадували те, що на початку 2000-х відбувалося в їхньому регіоні: «Ми це вже проходили. І руйнацію культурної спадщини — в тому числі. Уявіть собі будівлю клубу (де, до речі, раніше працювали українські самодіяльні колективи), яка буквально розвалюється, а поряд — діти ходять до школи і все це бачать. Вони всотують це очима, виховуються на цьому і засвоюють. Відтак минув час, і діти, які виросли в руїнах довкола себе, стали дорослими, і з них вийшли навіть тітушки. Тому треба говорити про небезпеку втрати історичних цінностей, архітектури, але найперше — слід пам’ятати, що це надзвичайна моральна небезпека! Діти бачать, як на їхніх очах руйнується їхнє місто, відповідно, формується ставлення до нього. І невідомо, як це потім вибухне через десять або двадцять років, коли вони виростуть».

ПАНІ З ВУЛИЦІ КОРОЛЯ ДАНИЛА

Дехто вже «виріс». Коли минулоріч світлини Дениса Трофімова з’явилися просто неба на брамі Палацу Потоцьких та у «Фейсбуці», крім схвильованих відгуків на порушену проблему і пропозицій якось гуртуватися й «щось робити», пролунало чимало нарікань невдоволених: «Що це він показує? До чого воно? Невже не можна щось гарне сфотографувати?». Але місто не може «усміхнутися» на замовлення, коли з фотооб’єктива «вилітає пташка». Воно плаче, коли йому боляче. А боляче тому, що, за словами голови обласної організації Національної спілки фотохудожників України Дмитра Петрини, «тут показано, як руйнується тонка душа нашого міста».

І смертельних ран їй завдають самі мешканці обласного центру. Співавтор книжки «Двері і брами Станіславова» Надія БАБІЙ згадує: «Моя тітка, проста мудра жінка, якось сказала: «Покажіть мені ту людину, яку звати «держава» або «влада», щоб я могла плюнути їй в морду». Веду до того, що оце вікно, з якого стирчить труба, — твориво конкретної тітки Марусі чи дядька Івана, які є нашими сусідами. І взагалі, дуже зручно показувати на когось пальцем, але, коли це стосується нас особисто, ми утеплюємо будинки, бо мусимо, і обходимо ці незручні теми. Приміром, пластикові вікна ставимо ми самі, а потім відновлювати штукатурку чомусь має влада. У нас немає діалогу між поняттями «влада» і «моє». Якщо квартира моя, я в ній прибираю, а під’їзд — загальний, тому я тут плюю».

ЯК ВРЯТУВАЛИ «СВОБОДУ»

Взірцем протилежної життєвої філософії можна вважати приклад львів’ян, які позаминулого року згуртувалися задля порятунку скульптурної композиції в центрі міста, знаної в народі як «статуя Свободи». Ця достоту нью-йоркська «візитівка», також зі смолоскипом і в променистому вінці, тільки в сидячій позі, здавна вивершувала будівлю Музею етнографії та художнього промислу. Але якщо зазирнути вглиб історії, то можна дізнатися що тут колись була розташована фінансова установа, а її найбільшою оздобою була насправді статуя не Свободи, а Ощадності. І товариство їй складали чоловічі фігури Рільництва та Промисловості. Так-от, за радянських часів дійшла вона до крайнього ступеня занедбаності. Але, на відміну від івано-франківської «пані з вулиці Короля Данила», не захотіла помирати тихо й непомітно, а вирішила забрати з собою... людське життя: одного дня її рука зі смолоскипом відвалилася і впала з високого піддашшя просто на туристку, котра йшла собі повз будівлю... Але й після цього знадобилося багато років, щоб знайшлися люди, які вирішили докорінно змінити ситуацію. Студенти трьох найбільших вишів Львова заходилися збирати кошти на реставрацію пам’ятки, провели благодійний аукціон. Меценатом стала одна фірма-підрядник, яка виконувала реставраційні роботи: адже після видалення понадвікового шару бруду зі скульптури виявилося, що її вінець та полум’я смолоскипу були колись позолоченими. Відтак реставратори своїм коштом відновили позолоту, про яку раніше не було відомо. І ось цього року львівська «Свобода» постала у своїй автентичній красі, а незабаром буде ще й підсвічена.

УЛАМКИ МИНУЛИХ РОЗКОШІВ

Такого ніколи не відбулося б у пасивній і байдужій громаді. Щоправда, як зазначає архітектор-реставратор Ігор ПАНЧИШИН, Львів — то хороший приклад співпраці мешканців міста з Управлінням охорони культурної спадщини. Свого часу він сам був ініціатором створення аналогічного в Івано-Франківську. Згадує, що тоді, 2010-го, вдалося зробити, як він каже, «розтин проблеми»: «З’ясувалося, що починати потрібно з Києва — із законодавства, з норм і правил збереження культурної спадщини. Бо це справа державницька і залежить насамперед від усвідомлення нашими провідниками на всіх рівнях того, що взагалі є спадком — рухомим чи нерухомим, чи то книги, музика, архітектура... Це, найперше, повинні розуміти ті, хто приходить до влади. І навпаки: до влади мають приходити люди, які свідомі того, що вони збираються зберегти й передати в майбутнє. А наразі панує споживацьке ставлення до міста. Поживний ґрунт для цього дає парадоксальна ситуація: у час, коли відбувалася перереєстрація норм законодавства, документів, успадкованих від Радянського Союзу до України, Державний реєстр нерухомих пам’яток України не легітимізували. Відтоді в усій Україні нищиться багато пам’яток, які не стали пам’ятками, а фігурують у статусі так званих об’єктів культурної спадщини. За їх нищення немає вже кримінальної відповідальності — там уже інші правові відносини. З усіх областей апелюють до Міністерства культури з вимогою оприлюднити й легітимізувати цей список. 2014 року нібито взялися за цю справу, але потім зависла якась пауза, і все знову загальмувалося...

А до якої відповідальності можна притягти тих, хто нищить пам’ятки культури, якщо в жодному реєстрі не зазначено, що це пам’ятка? Ну, перебудували будинок без дозволів. Припустимо, активісти звернуться в прокуратуру. Прокуратура поцікавиться, скільки ж коштує пам’ятка, щоби визначити розмір матеріального збитку. Проте цієї інформації немає. Просто тобі «будівельний фонд у поганому стані». А колись же здійснювалась паспортизація цих пам’яток. Тому дуже добре, що нині з’явилось багато громадських рухів, які звертають увагу на стан культурної спадщини, але вони повинні мати законодавчий ґрунт і державну концепцію щодо нашого історичного минулого.

Таким чином, архітектурні пам’ятки не нищилися б, якби свого часу, коли здійснювалась приватизація житла, паралельно з кожним власником було укладено відповідний охоронний договір. У ньому мали би бути обумовлені обов’язки мешканця — зберігати цю пам’ятку, не перебудовувати на власний розсуд. Так робиться за кордоном. А в нас навіть не існує розвинутої галузі реставрації. У влади має бути розуміння цієї проблеми й бажання її розв’язати».

Процес такого усвідомлення, як і більшість трансформацій у суспільстві, давно розпочався — знизу. Майбутнє нашої культурної спадщини залежатиме від того, чи встигне він дістатися владних кабінетів раніше, ніж впаде остання пам’ятка. Наразі до «Міста, якого немає» глядачі прямують сходами, на яких прикарпатський художник Юрій Бакай розмістив промовисту інсталяцію: під світлиною «пані з вулиці Короля Данила» — її уламки. Все, що залишилося від славного минулого.