Мої дорогі! Поставте собі питання: що про вас одного дня скаже історія?
Йосип Сліпий, український дисидент, єпископ Української греко-католицької церкви, кардинал Римо-католицької церкви

«Ми – не переселенці»

Як уже півтора року кримчани й жителі Донбасу обживаються на Вінниччині
24 грудня, 2015 - 09:27
ЮРІЙ ЗИКОВ ІЗ ДРУЖИНОЮ, СИНОМ ТА ТЕЩЕЮ. «МИ ПЕРЕГЛЯНУЛИ ЦІННОСТІ, МАТЕРІАЛЬНЕ ЗАЛИШИЛОСЯ ПОЗАДУ», — ГОВОРИТЬ ЧОЛОВІК / ФОТО АВТОРА

Від початку окупації Криму та війни на сході України минуло більш ніж півтора року. Тисячі  жителів Донбасу та півострова залишилися без домівок. Тепер вони — «вимушено переміщені особи». Як вони зараз живуть на Вінниччині та чи планують повертатися додому?

«ПОВЕРНЕМОСЯ РАЗОМ ІЗ КРИМОМ»

Першими переселенцями в Україні стали кримчани. Найбільший спротив анексії Криму Росією від самого початку і зараз чинять кримські татари. Багато з них розселилися по всій Україні. Так, на Вінниччині опинилося 1 240 переселенців із Криму. А село Нова Гребля Калинівського району, неподалік Вінниці, стало прихистком для 35 сімей кримських татар.

Незважаючи на те, що кримські татари — мусульмани, на перший час їх прийняла баптистська християнська церква. Майже півроку кримські татари мешкали в коледжі церкви, навчання в якій спеціально призупинили, щоб прийняти переселенців. Потім обласна влада та волонтери облаштували гуртожиток колишнього профтехучилища в селищі Нова Гребля. У двоповерхівці мешкає 35 сімей. У дворі гуртожитку кримські татари тримають невеличке господарство — кіз та овець. Тут же за кошти благодійників встановлено дитячий майданчик.

«Поїхали з Криму, бо ми, по-перше, громадяни України, по-друге, коли на твою країну напали — її потрібно захищати, — говорить командир нині недіючого батальйону «Крим» Іса Акаєв. — У Вінниці плануємо відкрити кримськотатарський культурний центр. Уже домовилися з місцевою владою про приміщення. Зараз воно в жалюгідному стані, дивилися з архітектором, що там можна зробити. Через цей центр хочемо знайомити українців із нашою культурою, звичаями, традиціями та мовою».

Кримський татарин Іскандер зізнається: залишатися тут постійно не планують. «Ми повернемося разом із Кримом. Зараз  живемо одним днем, — зітхає Іскандер. — Перспектив і роботи у селищі немає. Наші чоловіки перший час були в АТО, зараз повернулися, допоки батальйон «Крим» не легалізують. Кожен працює там, де щось знайде, хтось на будівництві, хтось поїхав у Київ шукати заробіток, плюс допомогу на дітей отримуємо».

«НАМ ПОТРІБНА ОПОРА, ЩОБ ІЗ ЧОГОСЬ ПОЧАТИ»

На відміну від кримських татар, повертатися на малу батьківщину не планують переселенці із зони проведення АТО. У Вінниці їх тепер тримають нові друзі, нова робота і нове життя. Однак мають спільну проблему — житло. Колишній шахтар із Горлівки та батько трьох дітей Юрій Зиков зараз працює на будівництві, паралельно очолює громадську організацію «Спільна справа».

«Ніколи не думав і не планував займатися волонтерством, — сміється Юрій. — Але ситуація підштовхнула до цього. У мене троє дітей, дружина. Сім’я — єдине, що лишилося. Ми переглянули цінності, матеріальне залишилося позаду. Повертатися назад? Ні. За дітей боюся. Я хочу просто забути туди дорогу. Ми тут уже більш ніж півтора роки, налагоджуємо своє життя. Звісно, до повного комфорту ще далеко, але вже з роботою визначилися. А їхати в ту руїну, яку невідомо, чи відбудують, безперспективно, а час минає. Мені 38 і хочеться рухатися далі. Я тут цілком адаптувався, не відчуваю себе ізгоєм. І діти взагалі чудово влилися. А вирішиться питання з житлом — то й гуманітарні проблеми зникнуть».

У Вінниці родина Юрія винаймає квартиру. Разом із дружиною Надією вдалося влаштуватися на роботу, з того й живуть, за помешкання платять за рахунок державної допомоги вимушено переміщеним особам. На думку Юрія, переселенці потроху починають переставати чекати на повернення додому й поволі облаштовуються на нових місцях, проте зізнається, хотілося б більше підтримки з боку держави.

Складніша доля виявилася у матері п’ятьох дітей Олени Романової, знайти за рік постійне житло їй так і не вдалося, за цей час жінка змінила три місця проживання. У Вінницю Олена поїхала, щойно почали обстрілювати Донецьк, через це їй довелося розлучитися з чоловіком.

«У Горлівці був свій дім, працювала спершу в магазині, потім доглядала за дитиною. Із чоловіком розлучилася, бо у нас розійшлися погляди на ситуацію, що відбувається. Сюди приїхала, бо звідси родом, тут лишилася тітка. Спочатку я жила в неї у Вінниці, — розповідає Олена Романова. — У маленькій однокімнатній кватирі жили вдев’ятьох. Потім знайома запропонувала свій будинок. Але вже настав час, коли ми маємо і його покидати. Зверталася до голови сільради, він сказав, що допомогти не може. Зараз з волонтерами намагаємося знайти якесь житло. Спершу тут пішла працювати на виготовлення брикетів, замикала на ніч дітей та йшла на роботу, проте такий режим з вихованням п’ятьох дітей виявився не сумісним. У планах знайти роботу, житло, почати все з нуля, бо тут нічого немає. Повертатися туди однозначно — ні».

«ДО ДЕРЖАВНОЇ ПІДТРИМКИ СТАВЛЕННЯ НЕОДНОЗНАЧНЕ»

Опинившись у незнайомому місті, переселенці починають шукати один одного, об’єднуватися в спільноти, громадські організації. Так Наталія, Алевтина, Євгенія та Варвара очолили громадську організацію «Об’єднання переселенців зі сходу України та Криму», яка зараз займається адаптацією дітей із зони АТО у Вінниці. Ставлення держави до переселенців і саме клеймо «переселенець» викликає у жінок неоднозначну реакцію.

«До державної підтримки ставлення двояке. Задоволені, бо хоч щось є, і незадоволені, бо не вистачає, — говорить Наталія. — Й проголосувати на цих виборах нам не дозволили, хоч обговорювали таку можливість. Що цікаво, права голосу ми позбавлені, а права балотуватися — ні. Щодо статусу переселенця, то ми інтегрувалися і заявляємо, що ми — вінничани, ми активні громадяни своєї країни, цього міста».

«А мені особисто неприємно, коли мене називають переселенкою, — додає Варвара. — Так, я говорю, що я з Луганська, але ніколи не кажу, що переселенка. Водночас і розумію, що такий статус дається, щоб нас підтримати, але я соромлюся його. Ось у школі, коли на батьківських зборах збирають на щось кошти, то питають, чи є переселенці, й мені важко підіймати руку, але доводиться, бо так можу платити лише половину».

Віталій АНДРОНІК, Вінниця — Запоріжжя
Газета: 
Рубрика: