На війну попросився добровольцем...

«День» продовжує публікувати історії українських військових, які віддали свої життя, борючись проти російських диверсантів. Сьогодні ми продовжуємо розповідь про загиблих під Волновахою волинян історією 28-річного Віталія Ліщука. А також розповідаємо про загиблого 23 травня в Карлівці 60-річного запорізького патріота Миколу Козлова.

Попередні історії читайте на сайті «Дня» (www.day.kiev.ua).

Віталія Ліщука, єдиного із загиблих під Волновахою волинян, ховали в закритій труні

Сьогодні село з претензійною назвою Зоря має усього трохи більше ста дворів. Тут є газ у хатах, але нема доброї дороги навіть до Володимира-Волинського, районного центру. До середини 60-х років минулого століття  село мало назву... Пузов, яку ліквідували за часів тотального перейменування на «більш милозвучні». Родину загиблого під Волновахою солдата Віталія Ліщука тут називають «бідовою». Фінансові клопоти за похорон взяли на себе місцеві підприємці. Кілька років тому помер батько Віталія, сестри й брати одружилися й переїхали до інших сіл. Віталій жив разом із мамою в старенькій хаті. На похороні зорянські пенсіонерки все пригадували, як кожній із них допомагав по господарству Віталій. Чоловічі ж руки в селі завжди в ціні, а він був не тільки безвідмовний, а й безкорисливий. Про те, щоб допоміг за пляшку, й не йшлося, цього не сприймав, то ж допомагав «по-сусідськи».

Під час мобілізації в 51-у окрему механізовану бригаду, яка дислокується у Володимирі-Волинському, із Зорі забрали одинадцять чоловік. Віталія Ліщука в списках не було, хоча він і відслужив в армії.

«Сільський голова послав посильного до Віталикового сусіда, що є, мовляв, на нього рознарядка з військкомату. А Віталій та ще Вадим Троцюк, дізнавшись про це, запитали: а нас візьмете?.. Їх направили у військкомат, де сказали — візьмемо, якщо пройдете медкомісію. То вони перечекали на комісії всіх призовників, і їх взяли. У нас хлопці від армії не сачкують, а тим більше, коли таке почалося на сході. Два брати Попки були на заробітках, один — у Києві, другий — у Москві, а коли повідомили, що їх мобілізовують, все покидали й приїхали», — розказує колишня мешканка Зорі-Пузова Антоніна Солодуха. Провести в останню путь земляка вона приїхала із Володимира-Волинського.

Віталія Ліщука, єдиного із загиблих під Волновахою волинян, хоронили в закритій труні. Він був серед чотирьох солдатів, які згоріли в підірваній ворогом бойовій машині піхоти... Рідні розказують, що про службу він і мамі не розповідав по телефону правди: мовляв, вони не на Донеччині, а все ще на полігоні в Рівному. Та саме на Донеччині, 14 травня, йому виповнилося 28. Назавжди 28... А ще в березні їздив у гості до однієї з сестер. На похороні та пригадувала, яке то свято було для всієї родини, сфотографувалися на пам’ять. «Дівчата, ви ще за мною будете плакати!» — сказав тоді чомусь. Із армії його відпустили тільки 3 травня, на день. А за тиждень перед тим у селі були проводи, на які з’їхалася вся родина. Він так просив, щоб сестри та брати приїхали на зустріч з ним і 3 травня, але не вийшло: тиждень же тому були. Так, плачуть тепер, більше й не побачилися.

Востаннє мама телефонувала синові 21  травня. Сказав тільки, що вони перебувають у полі, що в нього сідає батарея, тому говорити нема змоги. І коли наступного дня не виходив на зв’язок, рідні грішили на телефон. Спокійний був хлопець, добрий до людей, ніколи в бійку не влазив, кажуть у селі. І ще кажуть, що хтось із місцевої молоді бачив у Інтернеті запис розмови волинян із, треба розуміти, ворожими розвідниками. Його начебто виставили з написом — «Они завтра умрут».

Наталія МАЛІМОН, «День», Волинська область

«Усі його рішення були по-офіцерськи безкомпромісними»

60-річний Микола Козлов став до лав антитерористичного загону після мобілізації сина

23 травня в селі Карлівка на Донеччині відбувся трагічний бій, в якому загинув 60-річний запорізький патріот Микола Козлов.

Колеги по військовій справі називали його Матвієм. Цей позивний у батальйоні чоловік взяв на честь свого діда, котрий під час Другої світової війни боровся із фашистськими загарбниками під Ленінградом. Свого часу його батьки переїхали до України з Росії. Проте Микола полюбив країну, в якій виріс, і став патріотом своєї землі. Розпочинав він свою військову кар’єру ще в радянських прикордонних військах у Грузії і віддав службі багато років, ставши майором. Цього літа йому виповнився б 61 рік.

Старша дочка загиблого Олена пригадує, як її батько прийняв рішення про приєднання до бійців батальйону «Донбас». Після мобілізації молодшого сина на початку травня він як доброволець став до лав антитерористичного загону. Олена каже, що це рішення, як і всі кроки батька, було по-офіцерськи безкомпромісним. Гарячі події початку року в Києві також не залишали байдужим запорізького героя — наприкінці лютого під час масових розстрілів на Майдані він перебував на передовій і брав участь у боротьбі зі злочинною владою. Зараз його син продовжує справу батька, беручи участь у АТО в Слов’янську.

Рідні та близькі загиблого патріота пам’ятають його як турботливого батька, чоловіка та дбайливого господаря. Дружина, донька та двоє синів успадкували від Миколи чудовий персиковий сад і охайно доглянутий виноградник.

Вранці 23 травня в селі Карлівка батальйон «Донбас» потрапив у засідку сепаратистів, в результаті чого зазнав великих втрат. Цього дня дочці загиблого майора телефоном повідомили про смерть батька. Тіло Миколи вдалося доставити завдяки хлопцям із запорізької самооборони, які не побоялися піти на контакт із терористами і вирушити до гарячої точки.

Провели Матвія в останню путь 27 травня із національними прапорами та під вигуки: «Герої не вмирають!». На церемонію під ОДА батальйон «Донбас» прибув практично в повному складі. Попрощався із запорізьким патріотом і очільник Запорізької області Валерій Баранов.

Андрій ВАСИЛЮК, Запоріжжя

«Тільки закриєш очі – і знову стріляють...»

Із пораненими під Волновахою волинянами, яких перевезли з Дніпропетровська у Луцьк, у військовий госпіталь, працюють психологи

 Минулого вівторка пісня «Пливе кача по Тисині», що стала в Україні своєрідним гімном скорботи, звучала над волинськими селами і містами, над Стиром, Лугою, Турією і Бугом. Розстріляний під Волновахою підроділ 51-ї окремої механізованої бригади втратив 16 чоловік загиблими та кілька десятків пораненими. Тільки дев’ятеро із 55 чоловік не мали жодного поранення. Хлопці, які були у тій бійні, нині розміщені у палатах військового госпіталю в Луцьку, куди їх перевезли з Дніпропетровська. Волонтер Наталія Соколова, яка опікувалася ще пораненими майданівцями, а нині — солдатами із 51-ї бригади, каже: її просили у Дніпропетровську, аби хлопців швидше забрали на Волинь. Тут і рідні, і близькі, вдома й стіни допомагають.

П’ятеро волинян, які нині у госпіталі, мають такі вогнепальні поранення, що затримають їх на лікуванні до місяця. Усі молоді, є неодружені, хтось чекає дитя, а в когось удома вже є дітки, які сплять і бачать тата на порозі... А солдатам усе сниться війна. «Те, що ми пережили, завжди буде ввижатися, таке забути неможливо», — каже Андрій Федоришин, один із поранених. Земляків у госпіталі провідав голова Волинської облдержадміністрації Григорій Пустовіт. Наразі, за словами начальника військового госпіталю Олександра Хоменка, медикаментами забезпечені, а волонтери нанесли уже повно гостинців. Враження очевидців і учасників бою, який у нас уже називають «Волинською Катинню», цікаві усім. Якби ж ці спогади та не були такими болючими... Хлопці кажуть, що, навіть у разі нападу на них, мали право стріляти лише по... ногах противника. На ураження — ні. Це в той час, коли їх захопили сонними, й однозначно, що працювали з двох боків снайпери. «Голову піднімеш — тебе добивають», — каже один із солдатів.

Версію, що на них напали місцеві, всі п’ятеро відкидають. Це була робота професіоналів. Звичайно, що настрої у місцевих були різні: від банального страху і неприйняття появи української армії там узагалі — до адекватного розуміння ситуації. Після бою багато місцевих мешканців їхали машинами, аби доправити наших хлопців у лікарню. Більшість хлопців у цьому батальйоні пройшли строкову службу. І тільки-но їм вдалося в умовах підступного, із-за спини, нападу себе опанувати — відразу дали відсіч.

Цим п’ятьом пощастило. Вони живі, рани, хоч які були б, загояться. Волонтер Наталія Соколова каже, що наразі вирішують питання про переведення з Одеси на лікування в Австрію ще одного волинського хлопця, Васі Кропиви. Йому осколками посікло обличчя, зроблено складну операцію, є загроза втрати зору.

Наталія МАЛІМОН, «День», Луцьк