«Навчання патріотизму не має бути профанацією»

12 квітня виповнюється два роки з моменту, як у першому місті на сході України з’явилися «зелені чоловічки». Цим містом став Слов’янськ. Від спогадів про три місяці «під Гіркіним» і артобстріли жителів досі ночами кидає в холодний піт від страху за себе і своїх близьких, а вдень — вони налагоджують мирне життя, відбудовують розбиті будинки і... формують феномен суспільної активності на Донбасі.

У лютому у Слов’янську відбулося урочисте відкриття відремонтованої школи, що постраждала першою під час бойових дій 2014 року. У середині травня, коли формально ще йшов навчальний процес, дах загальноосвітньої школи №13 над актовим залом протаранив снаряд. Зараз за кошти ЮНІСЕФ і уряду Японії у школі замінили всі вікна, відремонтували вхід, реконструювали санвузли, відновили спортзал, а учні молодших класів отримали спеціальні антисколіозні парти й стільці. Викладачі школи стверджують: комфортні умови для навчання дітей — це добре, але не менш актуально «лікувати душі». Як школа і місто пережили окупацію, учні «відкривали для себе Україну» і якими є плани на майбутнє — розповів директор школи Анатолій ПОГОРЄЛОВ.

«МИ НЕ ПРИХОВУВАЛИ СВОГО НЕВИЗНАННЯ БАНДИТІВ»

— Вашу школу в місті називають «найбільш проукраїнською». Чому?

— На момент початку й під час військових дій у нас уся адміністрація школи і більша частина педагогічного колективу були проукраїнськими. Ми не приховували свого невизнання бандитів, навіть коли вони були в місті. Тому після звільнення всі знали про нашу позицію, ми її не раз доводили до керівництва міста, і за нами закріпилося таке «звання». Хоча контингент учнів і їх батьків спочатку розділився — десь половина підтримувала Україну, друга половина вірила у міфічну благополучну Росію, федералізацію і ще якісь продукти пропаганди.

— Наскільки небезпечно було проявляти свою позицію при окупантах? Як школа пережила цей час?

— Дуже небезпечно — вже з перших днів бойовики хапали помітних українських активістів. Є випадки «зниклих без вісти, інших тримали у підвалах і катували. Але це було швидше для залякування — на той момент активність бойовиків була спрямована на зміцнення позицій і встановлення збройного панування, а не на контроль над свідомістю. Вони почали стежити за освітньою складовою на окупованих територіях лише зараз — створюючи видимість функціонування псевдодержави. А тоді у них була одна вимога — щоб школа працювала. Для бойовиків школи були прикриттям, «живим щитом» від наступальної операції й зачистки українськими силами.

Ми постаралися закінчити навчальний процес максимально швидко. Наприкінці травня, коли в школу влучив мінометний снаряд, у ній уже майже нікого не було — частина викладачів і десь шість дітей. Основна частина сімей вже роз’їхалася, вчителів ми теж відпускали. Тому, слава богу, нікого не зачепило.

— Якось іще школа постраждала?

— Так, через якийсь час було кілька осколкових влучень, пробиті склопакети. Спільними зусиллями місцевих волонтерів, батьків, добродійних організацій ми швидко відновили функціонування школи. Зараз ЮНІСЕФ допоміг не лише відремонтувати школу, а й зробити її краще. Замінили вікна на пластикові, що більш енергоефективно, зробили нові санвузли, подарували набори конструкторів Lego для використання на уроках, нове спортивне устаткування. У Слов’янську 2015 року під таку програму потрапили дві школи. Сподіваюся, наступного року й інші будуть осучаснені.

«БЕЗУМОВНО, БЛИЗЬКІСТЬ ФРОНТУ ВІДЧУВАЄТЬСЯ»

— На вашу думку, чому війна на Донбасі стала можливою?

— Причина — це пряма агресія Російської Федерації. Я особисто бачив у Слов’янську кадрових російських військових. Як зараз пам’ятаю: їхав на машині й побачив натовп «зелених чоловічків». Вони рухалися строєм, у незнайомій формі і з якісною екіпіровкою — раціями, сучасними автоматами. Це не просто зборище якихось бандитів.

— Місто стоїть поза прифронтовою зоною, але війна — поруч. Як це позначається на житті школи?

— Безумовно, близькість фронту відчувається. По-перше, у школі і в місті багато переселенців. Торік вони становили 20% від загальної кількості учнів у школі, цього року — близько 10%, тобто всього в школі трохи більш як 500 осіб, а переселенців у класах — 50—60. Є інша група учнів — екстернат. Тобто вони живуть на тимчасово окупованій території, оскільки з різних причин не можуть виїхати, беруть матеріал на самостійне вивчення, а потім здають нашим вчителям. По-друге, є певний неспокій, тривога — від цього нікуди не подітися.

«МОЛОДЬ ЗДЕБІЛЬШОГО ПРОУКРАЇНСЬКА»

— Як подолати стереотипні установки, реанімувати образ Донбасу?

— Найперше — припинити спекулювати на цьому питанні політиканам. Вважаю за необхідне ввести відповідальність за пропаганду внутрінаціональної ворожнечі й риторику розколу. Або як мінімум не допустити поширення подібних ідей має наше громадянське суспільство.

— Учні вашої школи за різними програмами цього року здійснювали поїздки до Києва, Львова й навіть до Грузії. Як вони на них вплинули?

— У сучасної молоді — великий потенціал до руйнування стереотипів, за їхні серця треба боротися. Молодь у Слов’янську здебільшого проукраїнська. Варто побачити Україну навіть дітям, у сім’ях яких погляди несталі або проросійські, вони кардинально змінюються, оскільки пропагандистські установки розбиваються об реальність. Так було, коли делегація наших школярів їздила за навчальною програмою до Києва — на запрошення однієї зі шкіл, і до чудового міста Львова.

До Грузії діти їздили на запрошення їхнього Міністерства охорони здоров’я й особисто посла Грузії в Україні Михайла Уклеби. Усі вони вперше були за кордоном і так далеко від дому. Деяких батьки побоялися відпустити, але всі, хто з’їздив, залишилися задоволені.

— Чи працюєте ви якось з батьками?

— Часто батьки переселенців звертаються по допомогу — ми допомагаємо їм адаптуватися в новому місті. Вчителі по можливості збирають їм речі, їжу, підшукують житло. Останній випадок — дівчинка приїхала до Слов’янська зі своїм батьком, вони буквально тікали з-під обстрілу, мали мінімум речей і прийшли до нас у школу по пораду. Ми підказали, в які служби йти, куди звернутися. Нещодавно зустрів їх — уже більш-менш освоїлися. Перша допомога в наших умовах дуже важлива, кожен випадок — непростий.

«ПРО БАГАТЬОХ ГЕРОЇВ У ЇХНІХ РІДНИХ ШКОЛАХ НЕ ЗНАЮТЬ»

— Чи є інформація про випускників школи, які воюють у складі ЗСУ або добровольчих батальйонів? Знаю, що восени школа вшанувала пам’ять свого випускника, капітана ЗСУ Ігоря Гришина, загиблого у травні 2014 року у вертольоті Мі-24, який збили бойовики. У школі відкрили пам’ятний стенд, присвячений йому.

— Так, у нашій школі є кімната, в якій представлена інформація про всіх випускників школи, загиблих у різних конфліктах, — наприклад, про В’ячеслава Вакуленка, солдата в Афганістані, тепер — і про Ігоря Гришина. Зараз плануємо зробити меморіальну дошку на згадку про Ігоря Гришина. Можливо, винесемо питання про присвоєння школі його імені.

Ми раді, що знаємо про нього, адже про багатьох героїв у їхніх рідних школах не знають. Причини можуть бути різні — рідні не говорять, учасники АТО самі цього не хочуть, питання бажання керівництва школи тощо.

— Чи організовуються зустрічі з військовослужбовцями в школі?

— Так, регулярно. Перша зустріч була у вересні 2014 року — тоді бійці 95-ї бригади приїхали до нас у школу. Ми організували концерт, військові дуже тепло поспілкувалися з дітьми, незабутня атмосфера. Наступного дня вони мали їхати в донецький аеропорт — тоді там усе лише починалося. Під час чаювання один хлопчик запитав командира взводу, як ситуація у донецькому аеропорту. Той відповів просто: «Погано», і більше нічого не казав, обличчя хлопців були красномовними.

Зустрічей з 95-м батальйоном було ще десь п’ять. Приїжджав і батальйон «Січ», і Нацгвардія напередодні Дня захисника України. Ми й самі їздили на блокпости — привозили хліб, цукерки, поздоровляли військових.

«З’ЯВИЛИСЯ РЕАЛЬНІ ОРГАНІЗАЦІЇ, ЩО ПРЕДСТАВЛЯЮТЬ ІНТЕРЕСИ СУСПІЛЬСТВА»

— На вашу думку, які мають бути пріоритети в освіті? Чого треба вчити дітей у Слов’янську?

— Раніше я б відповів — підвищувати їхній рівень знань. А зараз додам важливе — вчити любити Батьківщину, розвивати громадянську свідомість. Хоча у Слов’янську, як і скрізь на Донбасі, в освітніх планах браку годин на патріотичне виховання не було. Гучний парадокс — мер міста Неля Штепа, яку зараз судять за сепаратизм, свого часу підготувала команду від міста на всеукраїнський конкурс вишиванок і виграла його.

Але виявилося, що імунітету проти пропаганди у багатьох слов’янців немає, вони повірили у страшну Америку й рятівника Росію. Навчання патріотизму не має бути профанацією, треба якісно переосмислити цей процес і нашу історію в цілому.

— Як змінилася ситуація в місті, чи підвищилася у Слов’янську соціальна активність порівняно з попередніми роками?

— Раніше її абсолютно не існувало. Опозиційні партії функціонували виключно формально й неефективно. Якщо ти бізнесмен, вчитель, директор школи ти не міг бути представником іншої партії, окрім «Партії регіонів», інакше тебе б «з’їли». Зараз така монополія зруйнована.

Раніше сектор громадських організацій представляли специфічні кишенькові об’єднання — при «Партії регіонів» або при різних адміністраціях. Тепер з’явилися реальні організації, що представляють інтереси переселенців, військових, громадських активістів, екологів та інших. Суспільне життя в місті завирувало, люди не бояться висловлювати свою думку, ростуть у громадянському й інтелектуальному плані. Вважаю, що це «перші ластівки» формування громадянського суспільства тут. Головне — продовжувати розвиватися.