«Не бійтеся!»

27 квітня українське телеканали транслюватимуть урочисту канонізаційну Святу Месу з Ватикану, під час якої до святих будуть зачислені Іван ХХІІІ та Іван Павло ІІ. Папа Франциск прийме на аудієнції Арсенія Яценюка. Цими днями знову згадуватимемо великого папу Івана Павла II, який 2001 року, в часи безнадії, знайшов у собі сили приїхати в Україну. Чи змінив той візит хід історії — про це ще сперечатимуться через століття. Але він змінив внутрішній настрій українців: ми перестали боятися католиків серед нас, перестали сприймати наше різноманіття як виклик, почали бачити в іншому багатство та образ Небесного Отця. Незалежно від того, чи дійсно мав Іван Павло ІІ українське коріння по матері, він буде важливим співрозмовником для нас, одним із найкращих прикладів для наслідування, він буде проповідником надії та задаватиме високу моральну планку, нижче якої жити — соромно.

Далекого 1978 року Іван Павло ІІ приймає церкву в критичний період. Церква намагалася стати зрозумілою для сучасного світу, пристосувавшись до сучасності. Цей поворот, ознаменований Другим Ватиканським собором, розпочав «червоний папа» Іван ХХІІІ. Деяким католикам 1978 року здавалося, що на Другому Ватиканському соборі, за часів пап Івана ХХІІІ і Павла VI, церква занадто круто взяла «вліво», занадто спростилася. Інші католики, навпаки, були незадоволені змінами через їхню недовершеність.

•  Перші слова нового папи були такими: «не бійтеся!». Іван Павло ІІ закликав до простої мужності бути собою, залишатися християнами і чинити тільки як християни. Він відмовився підлаштовуватися під сучасний світ з одного боку. З іншого боку він відмовився й підлаштовуватися під мрії про славне минуле католицької церкви. Просто бути християнами тут і тепер, говорити й діяти виходячи лише з одного критерію: що я повинен робити як християнин? Щоб відповісти на це питання, він все своє служіння відповідав і на інші споріднені питання: що я можу знати як християнин? На що я можу мати надію як християнин? І що це таке — бути християнином? Щоразу його відповіді, а головне — вчинки були несподівано новими, але в них завжди був дух справжнього християнства.

Папа сам відкинув страх. Він вирішив за будь-яких умов захищати права людини, як він їх розумів — і він це почав робити одразу скрізь, де це було зручно чи незручно. Частіше було незручно. Кардинали викреслювали цілими абзацами із його промов різкі вислови про порушення прав людини то в СРСР, то в західному світі. Але понтифік все це проголошував все одно і казав: ну, я ж папа. Свідчення про людські та соціальні права було особливо важливим для рідної папі Польщі. Знищити соціалістичну систему — що могло бути фантастичнішим за цю надію 1978 року! Але це сталося, і доволі швидко. Можна сказати — за перше папське десятиліття. Вирівняти курс корабля католицизму, продовживши лінію Другого Ватиканського собору на оновлення, але ставши при цьому більш католицькими, аніж до того в історії — і це, як правило, вдавалося. У чому полягав секрет успіху папи? Найперше — в мужності.

Це була фантастична мужність бути собою, а не представлятися кимсь більшим. Це була мужність просто бути, а не витрачати життя намарно. Це було мужнє свідчення про правду — хоч би якою незручною вона була...

•  Коли комуністична система розвалилася, папа міг почивати на лаврах, оскільки він, по суті, був Давидом, котрий здолав Голіафа. Треба було лише продовжувати бути природним союзником ліберальної демократії й поступитися в питанні про аборти, тобто перестати боротися за права ще ненароджених дітей. Саме так — лише як боротьбу за права немовлят, а не як якийсь моральний контроль розумів учення Церкви Іван Павло ІІ. Неоціненний дар життя має бути збережений, і кожне дитя вже є особистістю — недоторканною та богообразною — із самого моменту зачаття.

Але мало того, що Іван Павло ІІ не поступився у питанні про аборти. Це було ледь помітним докором сучасним суспільствам, у яких приносяться ці криваві жертви і де бог самолюбства забирає більше, аніж усі давні язичницькі Ваали...

•  Папа Іван Павло ІІ виступив із системною критикою ліберального капіталізму. 1991 року він видає енцикліку «Сотий рік», у якій зазначає, що католицьке соціальне вчення спрямовано проти недоліків капіталізму не менше, аніж проти недоліків комуністичного ладу. Вихід енцикліки прозвучав як виклик. Папа в дусі соціал-демократії пропонував усвідомити відповідальність розвинутих країн за весь світ. Пропонував «надати вудку» всім бідним країнам, щоб кожен міг чесно заробляти собі на життя. Усвідомити спільну відповідальність за долю демократії, яка не повинна перетворюватись на змагання популістів і маніпуляторів. Зберегти святість прав людини і правової держави, але захистити кожного — навіть ще ненародженого.

Як і передбачав папа, ліберальний капіталізм приніс загрози самій людській ідентичності — не менші, аніж століття тому приніс комунізм. 2000 року спільно з кардиналом Йосифом Ратцингером, майбутнім папою Бенедиктом XVI, Іван Павло ІІ розпочинає свою останню війну: за католицьку ідентичність Церкви та Європи. Різкі заяви про те, що існує лише одна Церква — і вона католицька. Гостре протистояння секуляризації та релятивізму сучасного європейського суспільства. Тоді все це видавалося занадто різким змаганням за право залишатися католиками. Сьогодні, коли рішення Європейського суду з прав людини часом нагадують рішення судів Німеччини часів Гітлера, залишається лише визнати, що папа мав рацію. Так само привертає увагу його гострий протест проти намагань все і вся уніфікувати в Європі. У своїй останній книжці «Пам’ять та ідентичність» папа Іван Павло ІІ наголошує на тому, що Східна Європа виявиться рятівником Європейського Союзу від внутрішньої деградації. Лише сьогодні стає очевидним, що й тут папа мав пророче бачення, і новий Берлінський мур — між християнською ідентичністю Європи та ідеологією зловживання правами людини — дуже скоро опиниться в руїнах...

•  Папа не був непохибним. Він погоджувався з видаленням із Символу віри тих сумнозвісних слів «і від Сина», які були лише однією з можливих інтерпретацій та яким дійсно — не місце в Символі віри всіх християн. Кожен прибічник Августина чи Томи Аквінського може додавати ці слова у своїх інтерпретаціях, але загалом віра в Бога повинна бути такою, якою вона була в першому тисячолітті. Але при цьому він не здійснив кроку, якого чекали від нього всі православні — не повернув первинного тексту в його незмінності, не відмовився ясно й чітко від цих нововведень.

Усі очікували більшої соборності Церкви. Іван Павло ІІ не здійснив своїх намірів, залишивши все на півдорозі. Церква живе в такі часи, коли Вселенський собор мав би збиратися на кожну П’ятидесятницю і тривати кілька тижнів. Між тим, маємо лише наради, наради, наради... Дух соборності тільки сьогодні повертається разом із папою Франциском. Іван Павло ІІ не вистачило сміливості.

•  Папа не був великим філософом. Його праці, присвячені аналізу людської дії, мали довести наявність спрямованості кожного особистого життя до Бога, святість людської особи. Але ці праці переповнені словами і являють собою найбанальніше школярство за стилем. Коли папа міркував як богослов, він був пророком і вчителем. Але як філософ він так і залишився провінційним професором. Хоч, як це дивно, його знання у філософії, його вміння критикувати марксизм були однією зі спонук обрати саме його папою уже давнього 1978-го.

•  Папа занадто вірив у важливість жестів відкритості. Через це він підтримував відверто ризиковані кроки — такі як спільна молитва представників різних релігій в Асізі. Цей експеримент завершився повною невдачею, як і екуменізм взагалі. Треба віддати належне папі Іванові Павлу ІІ, він сам зрозумів ще на зламі тисячоліть хибність традиційного екуменізму. Дійти до спільної ідентичності, до неподіленої церкви першого тисячоліття можна лише одним шляхом: католикам ставати більше католиками, а православним — більше православними. Лише відкриття того ґрунту чи навіть спільної тектонічної плити, що міститься в глибині ідентичності кожного — дасть надію на єдність. Усі поступки, всі відкритості, всі діалоги нічого не варті, якщо кожен у межах власної ідентичності не повертається до витоків: до Євангелія Христа, до апостольства, до євхаристійного способу життя, до євангельської моралі, до традиції першого тисячоліття, коли всі були ще більш різними, аніж сьогодні, але мали спільне причастя, мали єдину Церкву.

Сьогодні мрії Івана Павла ІІ мають всі шанси на те, щоби здійснитися. Ми знову захищаємо людську гідність, права як християн, так і послідовників інших віросповідань. Ми знову єдині — і на барикадах, і в окопах, де наші солдати захищають Україну. Християни знову відчувають глибоку життєву потребу в єдності, готові ставати християнами більшою мірою — і саме через це знаходити один в одному брата, батька, сина...

Ким був Іван Павло ІІ для України? Пророком, котрий під час візиту сіяв зерна віри не лише в Бога і Церкву, а й зерна віри в нас самих — у нашу людяність, християнськість, українськість... Це зерно вже проросло, і його не зупинили ні кулі, ні тоталітаризм різних ґатунків, ні нові геополітичні виклики. І не зупинять, бо життя завжди перемагає. Треба тільки вірити і бути мужніми.