Неминущий подвиг порятунку

«Смерть можно будет побороть усильем Воскресенья» — ці рядки, від імені доктора Юрія Живаго, в додатку до знаменитого роману, було написано сорок шостого року. Але їхній автор не знав, та й не міг знати, що за рік до цього, в літні місяці переможного 1945-го, такі втілення, діяннями іншого, абсолютно реального лікаря, підполковника медичної служби, керівника санепідлабораторії 1-го Українського фронту Дениса Миколайовича Калюжного, відбулися.

У чому ж полягає ця і сьогодні маловідома світові милосердна епопея? Вона розгорнулася на тлі закінчення битв із вермахтом, в бастіонах Терезіна — колишнього «зразкового концтабору» поблизу Праги, перетвореного гітлеризмом на фактично останню нацистську діючу катівню з більш ніж тридцятьма тисячами в’язнів, насильницьки зігнаних сюди з інших таборів на кшталт Бухенвальда або Дахау. Тисячі людей знемагали тут від голоду, антисанітарії й поширення інфекцій — прорвавши ряди колючого дроту, солдати фронту під командуванням маршала Конєва побачили пекельну картину: маси виснажених людей, в лихоманці й непритомні, лежали поряд із померлими. Значну частину ув’язнених було навмисно заражено висипним тифом. Фактично це була таємна бактеріологічна зброя «відплати» переможцям, на яку розраховувало відомство Гіммлера. Адже тут знаходилися в’язні з усіх куточків Європи, які під час міграції неминуче розширили б епідемію.

Через декілька годин до звільненого Терезіна прибула СЕЛ-70 — санітарно-епідеміологічна лабораторія й група фронту, яку очолював Д. Калюжний. Негайно було розгорнуто чотири повністю оснащені армійські шпиталі. Впродовж перших двох тижнів було шпиталізовано 2983 хворих висипним тифом. Ще понад 1160 напівмертвих страждальників лікували від дизентерії, черевного тифу, паратифу, сухот, пневмонії, кахексії.

Але звідки ці дані? Денис Миколайович зберіг звіт про драматичні дні. Деякі документи, наприклад, свідоцтво про нагородження українського медика бойовим Чехословацьким Хрестом, підписане Л. Свободою, диплом почесного члена Чехословацького науково-медичного товариства імені Я. Пуркіньє, після кончини Дениса Миколайовича 1976 року, було передано до Національного музею медицини України. В оформленні акту передачі цих пам’ятних дарів довелося брати участь і мені. Деякі інші реліквії залишилися в сім’ї. Якраз у ці години я й познайомився з дружиною професора Калюжного, супутницею славетного науковця протягом довгих років, Олександрою Павлівною (її також вже немає серед нас) та його дочкою, видатним дерматовенерологом, доктором медичних наук, професором Лідією Денисівною Калюжною.

— Денис Миколайович керував під час війни ліквідацією багатьох інфекційних спалахів, але цей двобій, враховуючи його складність і картину, був найдраматичнішим і найважчим, — розповідала Олександра Павлівна. Ми зберегли його звіт про виконану протиепідемічну роботу, ним складений, а також його статтю про події в Терезіні, в профільному науковому журналі, опубліковану 1975 року під стриманою назвою «З досвіду боротьби з епідеміями під час Великої Вітчизняної війни». Звичайно ж, я в подробицях знала про це протиборство зі смертю, адже ми з Лідою, а їй було тоді шість років, приїздили до Дениса Миколайовича, коли в сорок шостому він служив у Відні, куди було переведено лабораторію, і слухали його розповіді. Але, зрозуміло, рядки його звіту змальовують й історію Терезієнштадта й усе подальше, доволі ретельно. Адже Д. Калюжний був винятково грамотним лікарем і дослідником...

І ось я гортаю унікальний звіт: «Терезін, — пише начальник СЕЛ-70, чия робота у світлі цих рядків стає протиепідемічно високоефективною і навіть подвижницькою, — являв собою воєнізоване містечко, де до 1939 року розміщувався військовий гарнізон. Загальна чисельність населення (військовослужбовців і допоміжного персоналу), становила приблизно 10 000 осіб. Після захоплення Чехословаччини німецькими військами з Терезіна, перейменованого на Терезієнштадт, усіх мешканців було незабаром виселено або інтерновано, і з лютого 1941 року там було влаштовано єврейський табір у вигляді «зразкового гетто». Сюди звозилися люди з різних країн Європи. Зовні було створено «сприятливі умови» для існування гетто, аж до «самоврядування», своїх грошових знаків — «терезінок», різних майстерень. Згодом німці привозили до Терезієнштадта журналістів з нейтральних країн і навіть представників Шведського Червоного Хреста й показували «задовільний» побут у гетто. Насправді це був табір-фільтр, звідки значна частина ув’язнених прямувала до Аушвіца й інших таборів смерті. До вересня 1942 року тут зібралося 57 000 осіб. Це спричинило, через антисанітарію й важкі житлові умови, розвиток епідемії висипного тифу та дизентерії, і його було знову «розвантажено», дорогою до крематоріїв...

До травня 1945 року в таборі налічувалося понад 30 000 в’язнів. Знову з’явилися випадки висипного тифу. Із загальної кількості хворих, шпиталізованих із приводу висипного тифу, діагноз у шпиталях підтвердився у 79—93%. Отже, можна вважати, що в таборі ми мали великий спалах висипного тифу. Внаслідок великого перевантаження табору новоприбулими з різних таборів, із навмисним завезенням німцями інфекційних хворих і появою епідемії висипного тифу, в таборі створилися надзвичайно важкі умови, впоратися з якими органи самоврядування, що залишилися, не могли.

Після відходу німців з Терезіна першими прибили представники чехословацького Червоного Хреста й розпочали надавати допомогу населенню. Проте, слід зазначити, що ці дії виражалися переважно у наданні медичної допомоги, але протиепідемічних заходів майже не проводилося, до того ж вони ще були непосильні для Чехословацької республіки.

12 травня до табору прибули санітарні установи 3-ї Гвардійської Армії у складі 4-х шпиталів. 13 травня прибула фронтова епідгрупа у складі двох рухомих лабораторій. В той час у казармах знаходилася дуже велика кількість хворих, лежали вони в жахливих умовах, серед них було багато неприбраних трупів, хворі лежали на підлозі в лахмітті й екскрементах, доглядацького персоналу бракувало, сортування за інфекціями не було.

Було терміново розгорнуто шпиталі в максимальному обсязі ліжок, і 14 травня розпочали масову шпиталізацію хворих. Лише за п’ять днів, тобто з 15 до 19 травня, було шпиталізовано 1685 осіб. Разом зі шпиталізацією розпочали масову санітарну обробку тих, хто знаходився тут. Організаційно-протиепідемічну роботу було побудовано наступним чином. Все місто було розбито на 4 ділянки, на чолі кожної ділянки було поставлено воєнлікаря, до нього прикріплено фельдшера та дезінфектора. З боку управління табору було виділено старшого лікаря кожної ділянки й декілька лікарів. Останні щодня обходили казарми й помешкання і про всі випадки захворювань повідомляли військового лікаря. У кожній казармі було виділено кімнати, куди негайно після виявлення ізолювалися всі хворі, а звідти транспортом прямували до шпиталю.

ДЕНИС КАЛЮЖНИЙ З ІНОЗЕМНИМИ КОЛЕГАМИ В ТЕРЕЗИНІ. 1945 р.

20 травня на місце армійських шпиталів прибули шпиталі ПЕП-179 протиепідемічного призначення у складі декількох спеціальних підрозділів. У всіх шпиталях було розгорнуто близько 4 тисяч ліжок. Станом на 3 червня у всіх шпиталях знаходилося 2223 хворих».

У публікації 1975 року Д. М. Калюжний згадував: «Протягом майже 2 місяців мені довелося керувати ліквідацією епідемії висипного тифу в Терезінському таборі. Одночасно із санітарною службою армії в Терезіні працював санітарно-епідеміологічний загін чехословацького Червоного Хреста під керівництвом проф. Карела Рашека. Найважливішим епідеміологічним завданням стало запровадження карантину. Багато зусиль довелося докласти для відновлення водопроводу та каналізації, що вийшли з ладу, й організації очищення від відходів. Одночасно приступили до виявлення й шпиталізації усіх хворих, до поголовної термометрії, ізоляції осіб, що мали підвищену температуру, й масової санітарної обробки».

Ці безпрецедентні заходи, причому про свою роль Денис Миколайович не згадує, дали ефект, епідемію було зупинено. Збереглися листи на адресу доктора Калюжного із вдячністю за допомогу. Ось що писали колеги — нещодавні ув’язнені: «У цьому скрутному становищі прийшли ви, наші рятівники! Ви зняли з наших плечей тягар, який ми вже не могли далі нести. Без будь-яких жестів і слів. Дякуємо всім лікарям і медичному персоналу за роботу, яку вони робили щиро й невтомно. Тепер ми знаємо силу ваших сердець».

І ще один документ тих днів. «Терезін, 11. 06. 45 р. Високошановний докторе Калюжний! Завтра голландці від’їжджають на батьківщину. Я хочу ще раз подякувати Вам від імені голландської колонії за Ваші зусилля та енергію з боротьбі з епідемією висипного тифу, завдяки яким ми маємо можливість повернутися додому. З повагою, доцент-доктор Н. Феддер, Амстердам, університет».

Хто ж він, український Гіппократ Європи літа сорок п’ятого, родом із хутора Калюжний неподалік від Лебедина на Сумщині? Денис Миколайович народився 1900 року в селянській родині. Закінчив у Харкові фельдшерську земську школу, в дні громадянської війни працював дезінфектором й помічником санітарного лікаря на Харківському залізничному вузлі. Закінчив Харківський медінститут за санітарно-гігієнічним профілем, ставши учнем і соратником основоположника санітарної служби і профілактичної медицини в Україні академіка Олександра Микитовича Марзєєва. До війни виконав капітальні дослідження з охорони атмосферного повітря в індустріальному Донбасі.

Це був принципово новий внесок у теорію і практику санітарної справи, але незабаром розпочався ратний шлях. 1937 року Д. Калюжного було призвано до армії, спочатку на викладацьку роботу, зокрема до Куйбишевської військово-медичної академії, а з 1942 року він очолив фронтову санепідлабораторію, спершу на Воронезькому, а потім на 1-му Українському фронті.

О. М. Марзєєв бачив у Д. М. Калюжному свого наступника в керованому ним українському інституті комунальної гігієни й фактично домігся його демобілізації. Їхня дружба і взаємодія — особливий сюжет. І дійсно, з 1956 до 1971 року член-кореспондент АМН СРСР. Д. М. Калюжний відважно й цілеспрямовано вів дітище свого вчителя — нинішній інститут гігієни та медичної екології імені О. М. Марзєєва в НАМН України у вирішенні нових великих завдань.

Поблизу сучасної будівлі Марзєєвського інституту, на Лівому березі, височіє пам’ятник його легендарному творцеві. Поряд із фігурою Олександра Марзєєва неначе бачиш Дениса Калюжного, героя без німба, обов’язок якого завжди був незмінний — порятунок. «Щиро й невтомно» — це про нього.