Справжній спосіб помститися ворогові — не бути схожим на нього.
Марк Аврелій, римський імператор, належав до династії Антонінів, філософ-стоїк.

Неприбутковий талант

У свої шістнадцять тернопільчанин Максим Живко — автор понад 30 вишиваних картин
15 грудня, 2004 - 00:00
У ПОМЕШКАННІ МАКСИМА НЕМАЄ ЖОДНОГО МІСЦЯ, НЕ ЗАПОВНЕНОГО ВИШИВКОЮ / ФОТО НАДАНО АВТОРОМ

Захоплення у шістнадцятирічного тернопільського школяра Максима Живка доволі незвичне: він вишиває. Займається цим рукоділлям десять років, — першу роботу створив, коли ходив ще в дитсадок. А прикладом для нього була мама. Галина Леонівна після роботи приходила додому, відсувала вбік тюль на вікні й сідала на стільчик так, щоб світло падало їй на полотно. Так годинами у квартирі панувала спокійно-натхненна атмосфера вишивання. Максимко, як всі діти, хотів спробувати робити те, що мама. У нього не виходило. Тоді він брав стільчика, сідав навпроти і, як у дзеркальному відображенні, повторював мамині рухи на полотні. Відтоді хлопець вишиває лівою рукою, але так майстерно, що будь-яка досвідчена вишивальниця-правша йому могла б позаздрити.

У доробку Максима — понад 30 робіт. Тематично вишивки можна було б поділити на пейзажні, зображення тварин і квітів та натюрморти. Є серед його робіт багато ікон.

Максим Живко жодної своєї роботи ще не продав, хоча сім’я, яка втратила батька, живе не в достатку. Свої роботи він може дарувати друзям, охоче виставляє їх на виставках. Його вишивки бачили не тільки тернополяни. Цьогоріч до Дня незалежності вишивки Максима Живка експонувалися серед робіт народних умільців України на вернісажах, розгорнутих на Хрещатику й на Співочому полі столиці.

Як світлий спогад про це — численні відгуки киян у нашвидкуруч придбаному для ролі «книги відгуків» календарі. Серед Максимових нагород — грамота Тернопільського обласного центру соціальних служб для молоді за участь у виставці творчих робіт до Дня незалежності України, диплом учасника другого Тернопільського міського фестивалю родинної творчості «Сузір’я талантів» у номінації «Родинна реліквія», що проходив нещодавно з ініціативи Міського центру дитячої творчості.

До речі, якраз педагогам центру дитячої творчості Максим у великій мірі дякує за свій пробуджений талант. У молодших класах він відвідував гурток малювання. Очевидно, педагоги допомогли хлопцеві побачити у довкіллі красу і загадковість, приховані для багатьох, але зримі для майстра-творця. Педагоги відкрили таємниці побудови композиції картини, добору кольорів.

— Зверніть увагу на ось цю роботу, — каже до мене Галина Леонівна і показує вишивку, на якій зображено сімейство оленів. — Олениху з двома оленятами посеред гарного лісового пейзажу ми вишивали вдвох, і ця робота у нас рік лежала начебто й готова, і водночас недовершена. Якось поверталися додому, і знайома кіоскерка гукнула, мовляв, чому не навідуєтеся, я отримала нові малюнки. Ми підійшли, подивилися, і Максим відразу вибрав потрібне: красень-олень серед лісового буйнолистя. У цю мить син зрозумів: якщо доповнити нашу вишивку зображенням оленя — глави сімейства, картина буде довершена.

Ось така вона, непередбачувана творчість у вишиванні. Цей хист безумовно передався Максимові у спадок. Адже в родині (мама із села Сущина, що у Теребовлянському районі) всі покоління вишивали. Галина Леонівна показує мені вишивку ще із 30-тих років XX століття, покривало із мережкою і складним розмаїттям кольорових переплетень.

Галина Леонівна витягає з шафи численні рушники, скатерки, серветки — дивовижне творіння її рук. Серед рукоділля — багато обрядових рушників. Вишиває мама для синів — старшого Юрка і молодшого Максима, бажаючи щасливої долі своїм дітям. А ще багато її рушників — у церквах, монастирях Тернополя, області і навіть інших міст України та за кордоном. Галина Леонівна жертвує їх на прославлення Бога.

Незвична ця сім’я для нинішнього прагматичного часу. Працьовиті, творчі, обдаровані люди, які потребують, аби їх помітили, їм допомогли. Але не одноразовою подачкою, а залучивши до виставок, до активної самореалізації в масштабних мистецьких проектах. Зараз Максим навчається в одинадцятому класі Тернопільської ЗОШ №5, через кілька місяців йому потрібно вирішувати, куди піти вчитися. Він дуже хотів би пов’язати своє життя із декоративно-прикладним мистецтвом, але чи реально це, коли удома хронічно бракує коштів…

Тетяна БОЙКО Тернопіль
Газета: 
Рубрика: