Коли важиться доля нації, історія не відрізняє поміж нейтральними боягузів.
В'ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, теоретик українського консерватизму

«Ноти вирішили долю Лізоньки»

Маленька сонячна дівчинка своїм талантом музиканта руйнує всі стереотипи
31 липня, 2015 - 12:53
У ЛІЗИ ВЕСЬ ДЕНЬ РОЗПИСАНО ПО ГОДИНАХ. ЗРАНКУ, О ПІВ НА СЬОМУ, ПРИХОДИТЬ ПЕРШИЙ РЕПЕТИТОР, ПОТІМ ШКОЛА, ДАЛІ МУЗИКА, О ПІВ НА ДРУГУ — МАЛЮВАННЯ, ДАЛІ — ТАНЦІ, ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ, РЕПЕТИТОР З УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ. ОСТАННЄ ЗАНЯТТЯ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ О СЬОМІЙ ВЕЧОРА / ФОТО НАДАНІ ВАЛЕНТИНОЮ РУБАН

Ліза Халявченко-Бабич — 13-річна піаністка із гірничого міста Орджонікідзе Дніпропетровської області — уже кілька разів ставала призеркою різноманітних міжнародних конкурсів. А нещодавно стала «зіркою» соцмереж — коли завоювала Гран-прі міжнародного дитячого фестивалю «Зіркові мости» в Болгарії. Своєю творчістю Ліза спростовує твердження, що «сонячні діти» не мають емоцій.

Про музику як перепустку у світ, а також про доброту, відповідальність, наполегливість та життя людей із синдромом Дауна «День» розмовляв із мамою талановитої україночки Валентиною Рубан.

«МИ ВЧИЛИСЯ В МУЗИЧНІЙ ШКОЛІ, НЕ ВІДВІДУЮЧИ ЗАГАЛЬНООСВІТНЬОЇ»

Пані Валентино, звідки з’явилося таке захоплення музикою в Лізи?

— Перше знайомство з музичною школою відбулося в п’ять років. Тоді Лізуня вийшла сама з будинку й пішла до музичної школи. Ми всією сім’єю шукали її, думали, що втратили дочку, вона ще не розмовляла... І яка була радість, коли знайшли біля музичної школи. Чергова стояла біля дверей, а дитя намагалося проникнути всередину. А в сім з половиною мали йти в школу зі своєю дитсадковою групою, але 31 серпня нам відмовили. У нас все вже було куплено до школи... Лізуня так чекала цього дня. Нам знову сказали: почекайте ще рік. Ось у такому роздратованому стані я проходила якось повз школу, і щось мене спонукало зайти. Пішла до завуча, написала заяву, сказавши, що дівчинка особлива. Вона вислухала мене і порадила фортепіано та образотворче мистецтво.

Вирішити нашу долю мала директор. Цього разу нам пощастило. 4 вересня зателефонувала директор закладу Антоніна Жуковська і сказала, що Лізу зарахували до відділення інструментальної музики (фортепіано) та відділення образотворчого мистецтва.

І ось так ми вчилися в музичній школі, не ходячи до загальноосвітньої. Складалася дивна ситуація. На психолого-медико-педагогічній комісії не допускають до звичайної школи — я дістаю ноти і кажу: «Чому в цій школі (музичній) нам можна навчатись, а у звичайній — ні?» І ноти вирішили долю Лізоньки — нас допустили до загальноосвітньої школи. Зараз у музичній школі дочка перейшли до 5 класу (був нульовий клас), а у звичайній — до 6 класу. Вчиться як звичайна дитина — без жодного потурання.

«ВЧИТИСЯ І ПРАЦЮВАТИ — ДЕВІЗ ЛІЗИ»

Пам’ятаєте перші успіхи? Як долаєте життєві негаразди?

— Наша улюблена вчителька — це той завуч, котра прийняла заяву в музичну школу, Олена Семенуха, вона по-материнськи поставилася до моєї дитини. Вона садовила Лізоньку до себе на руки і розповідала казки про кожну ноту. Методик і посібників навчання для таких діток немає. І ось її душа, любов і доброта навчали Лізоньку. Потім було оголошення в Інтернеті, що хочуть зняти документальний фільм про особливих людей, які займаються музикою. Я відгукнулася, і, на наш подив, до нас приїхали з Києва знімати передачу про Лізу. Сказали, що в Україні професійно з людьми з синдромом Дауна не займається фактично ніхто. Це неможливо. Кияни були приємно здивовані, почувши техніку гри дочки. А ми думали, що в інших містах є кращі результати. Виступали на академконцертах у школі, отримували гарні оцінки, були виступи на міських та обласних фестивалях.

29 січня 2013 року Ліза разом зі своїм педагогом зіграла в чотири руки декілька творів на сцені Київського міжнародного центру культури та мистецтв. Виступ відбувся під час проведення благодійного концерту голландського оркестру Jostiband — найбільшого у світі музичного колективу, в якому грають особливі музиканти — люди з синдромом Дауна та розумовими особливостями.

Це результат постійної праці, вона займається і влітку, і у свята. Пробували робити канікули — втрачається техніка. І вирішили займатися весь час. Ліза каже, що треба вчитися, вчитися і працювати — це її девіз.

У Лізи є свій розпорядок дня?

— Так, весь день розписаний по годинах. Зранку, о пів на сьому, приходить перший репетитор, потім школа, далі музика, о пів на другу — малювання, далі — танці, домашнє завдання, репетитор з української мови. Наш тато каже: «Йду на роботу — вас уже немає. Приходжу з роботи, вас ще немає». Останнє заняття закінчується о сьомій. І Ліза розуміє, що повинна вчитися на повну силу. Їй дуже подобається, коли її хвалять, і вона старається. Коли отримує дев’ять балів, то дуже засмучується, навіть плаче. Із семи років вона дуже велика трудівниця, тому і такий результат. Її привчили до зібраності й відповідальності.

«ДОЧКА ГРАЄ ДЛЯ ЛЮДЕЙ КАЗКИ»

Як народжується музика? Що Ліза переживає в такі миті творчості?

— Ліза переживає музику в душі. Кожен твір уявляє по-своєму. Наприклад — Казка про Попелюшку. Вона уявляла себе на балу в пишній сукні і з чарівним принцом, як вони кружляють у танці. Останній твір вальс-блюз — це уявлення про море, під час невеликого шторму: хвиля прийшла — грає голосно, відійшла — грає тихіше. Ліза каже, що грає для людей казки. Дуже любить вийти на сцену, вклонитися, зосередитися, зіграти красиво, вклонитися й піти. І дуже чекає на аплодисменти, радіє, коли добре. Хоч водночас дуже сором’язлива. На фестивалях під час нагородження викликають учасників на сцену, щоб вручати нагороди. Лізоньку вже тричі викликали, а вона стоїть у першому ряду, закривши обличчя руками, і плаче. Потім до неї підходять, нагороджують, а вона витирає сльози. Я запитую: «Чому ти плачеш?» Вона каже: «Від радості». Даремно стверджують, що «сонячні діти» не мають емоцій. Ліза спростовує всі стереотипи. По-перше, стійка, добра пам’ять. По-друге — хоче вчитися. По-третє, зібраність і впевненість у собі.

Яка вона вдома?

— Ліза добра, поступлива дівчинка. Дуже любить своїх рідних. У неї є старша сестра (різниця у віці — 21 рік) Віталіна, племінник Сашко. Йому 17 років, у них дуже велика дружба. Саша її виняньчив. А є ще улюблена кішечка Ася. Рік тому вчителька Вікторія Анатоліївна подарувала Лізоньці на День народження кошеня, чорненьку грудочку з білим бантиком. Кошеня виросло в пухнасту красуню і домашню улюбленицю. Хоч би де була Ліза, всім розповідає про свою Аську. Її обов’язок — нагодувати кицю і прибрати після неї.

Ліза дуже самостійна. Сама ходить до крамниці, купує хліб, молоко, ковбасу і все, що скажу купити. Любить порядок у себе в кімнаті, на своєму столі, залюбки пилососить. І взагалі у нас ставлення до неї, як до звичайної дитини. Може, і в кутку постояти, якщо якусь шкоду зробить. Знає, що ми любимо її найбільше у світі. А надія, віра і любов творять дива. Перше диво — це музика як перепустка у світ звичайних людей.

ПОТРІБЕН СПОНСОР ДЛЯ УЧАСТІ У ФЕСТИВАЛІ В ІСПАНІЇ

На яких фестивалях та конкурсах вона вже виступала?

— 2012-го ми побували на міжнародному фестивалі в Санкт-Петербурзі. Ліза була єдина з України, і про неї писали російські ЗМІ та журнал «Филиппок». Потім уже згаданий виступ у січні 2013 року в Жовтневому палаці, який відбувся під час проведення благодійного концерту голландського оркестру Jostiband. Керівник оркестру була приємно здивована, що 10-річна дівчинка знає напам’ять стільки музичних творів. Минулого року на ХIV Міжнародному фестивалі «Золота осінь» у Будапешті Ліза виступала нарівні з іншими дітьми й виборола срібну нагороду. Ліза — призерка загальноукраїнських конкурсів.

І ось 2015 рік. Болгарія, перемога!

— Так! Спасибі Благодійному фонду Петра Порошенка. Допомогли з поїздкою на ІІ Міжнародний фестиваль «Зоряні мости» в болгарському місті Ахелой. Було дуже гарне відкриття фестивалю, підняття прапорів країн-учасниць, діти співали гімн своєї країни. Всього у заході брали участь представники восьми країн. Ліза одержала Гран-прі в нашій номінації.

Що вас найбільше турбує?

— На жовтень уже є офіційне запрошення від іспанської сторони на участь у фестивалі, який відбувається раз на рік. Запрошують дуже сильних учасників. І знову в нас проблема — знайти спонсора. Увагою ЗМІ й телебачення Ліза не обділена, але реальної допомоги бракує.

А найголовніша проблема — це небажання нашого суспільства приймати людей із синдромом Дауна.

Володимир ДУМАНСЬКИЙ, Кривий Ріг
Газета: 
Рубрика: