Обійшли Україну по контуру

Піший похід, у який вирушили Ігор Литвиненко та Антоніна Поліщук, розпочався 1 березня в Києві. Вони запланували обійти всю Україну по внутрішньому периметру. Минуло півроку — і на початку вересня мандрівники нарешті дісталися до Чернігівщини, яка стала дев’ятнадцятою областю, де побували екстремали. Саме тут і завершилася їхня подорож.

Як розповідають самі мандрівників, ідея здійснити таку подорож по світу у них виникла давно. Почати вони вирішили з України, обійшовши її по периметру.

Антоніна Поліщук має дві освіти: біолог та психолог. А ще — вона тренер з йоги. У свої 55 вона виглядає значно молодше. Ігор Литвиненко — економіст-маркетолог. Нині він здобуває ще й вищу освіту психолога, захоплюється фотографією. Обоє мають власні родини та дітей, а об’єднало їх спільне хобі — любов до подорожей. Тож і вирішили по-бюджетному здійснити те, що до них ніхто ще не робив. Стартували з Києва і вирушили на Західну Україну.

«Унікальність нашого проекту полягає в тому, що сучасну Україну ще ніхто не обходив пішки, — каже Антоніна Поліщук. — Ми йшли по внутрішньому периметру України, вздовж прикордоння. Долали в середньому від 35 до 40 кілометрів за день. Зупинялися в найрізноманітніших місцях».

«Ми ночували і в дитячих садочках, і в школах, і в недобудованих готелях, і в будинках культури, і в хатах людей, навіть у пожежній частині, — продовжує розповідь Ігор Литвиненко. — Але найбільше часу, звісно, ми проводили в наметі, бо часто зупинялися в лісах і посеред степів».

На час мандрівки Ігор та Антоніна практично відмовилися від звичних благ цивілізації. Їжу готували переважно на багатті, ночували здебільшого просто неба, купалися в річках, озерах, морях, пішки долали безмежні простори херсонських степів, вдихали свіже карпатське повітря...

«Варіант нашої подорожі — бюджетний, — розповідає Ігор Литвиненко. — За день ми витрачали небагато грошей, переважно на їжу та нічліг. Буває, що кілограма гречки вистачало на три дні, — продовжує мандрівник. — Іноді доводилося зупинятися в готелях і хостелах, щоб привести себе в порядок».

Грошима мандрівникам допомагали рідні та друзі, а також нові знайомі, котрих подорожні зустрічали на своєму шляху. Кажуть, і не сподівалися на таку підтримку людей.

Чи не з найбільшими труднощами зіткнулися мандрівники під час переходу через Карпати. Щоб дістатися Закарпаття, їм довелося перетнути Ужоцький перевал. Проходили вони й Донбасом, щоправда, територією, контрольованою нашими військовими.

«Якщо говорити про людей, то в Україні люди однаково щирі й добрі — що на Донбасі, що на Західній Україні, — каже Ігор Литвиненко. — Завдяки цій подорожі у нас з’явилося багато друзів. Це не може не викликати гордості за наш народ і нашу країну. Україна приречена бути щасливою».

«Україна — це не тільки географічне поняття, а щось більш цілісне, — додає Антоніна Поліщук. — Ми ж свою хату обходимо, знаємо те місце, де живемо, тому повинні знати й Україну. Тут усе дивує. А найдивніше те, що Україна різна і вся цікава. Залежно від сіл змінюються й люди, бо ж села, як і люди, мають свою вдачу».

Чернігівщина запам’яталася мандрівникам багатогранністю. Поряд із величними соборами, які утверджують торжество духу над матерією, багатоповерхівками обласного центру, тут можна було поринути в глибину віків. Як це трапилося з подорожніми на Сосниччині... «У селі Пекарів, що на Сосниччині, є особливе місце, в якому немовби зупинився час. І всі, хто в нього потрапляє, ніби опиняються на початку ХІХ століття», — кажуть мандрівники, показуючи світлину з двома пенсіонерами, які тягнуть на візочку мішок із картоплею.

Як стверджують мандрівники, лише обійшовши Україну пішки, можна побачити всю її істинну красу, пізнати людей, багатовікові традиції та культуру нашої Батьківщини. До свого дому, в столицю, мандрівники традиційно діставалися пішки.