Найрідкісніша мужність - це мужність думки
Анатоль Франс - французький прозаїк, літературний критик

Опера державного масштабу

29 грудня, 2005 - 00:00

ПРОЛОГ

Передноворічний сонячний Донецьк був по-святковому засніжений. Але посеред усього цього снігу з бігбордів дивилися напівоголені рекламні жінки. Їх по-літньому відкриті форми змушували тремтіти від холоду. Зате потішила якоюсь дитячою безпосередністю вежа високовольтної лінії передач: одна її половина була пофарбована в жовтий колір, друга — в синій. Така собі електрична патріотичність!

Скільки в Києві таких веж, але всі вони в буденних сіро-коричневих тонах! А так могли б бути кимось на кшталт штучних різдвяних ялинок. (Я не закликаю їх терміново фарбувати. Цим мають займатися електромонтажники з малярським ухилом. Пам’ятайте про техніку безпеки! Але як ідея — краща за графіті!)

Загального підвищеного настрою додає й головна подія нашого прес-туру — прем’єра опери видатного радянського композитора Костянтина Данькевича «Богдан Хмельницький» у Донецькому академічному театрі імені Анатолiя Солов’яненка.

Сам твір був написаний 1951 року. Ставили оперу в Києві, Донецьку, Харкові, Одесі, Львові, Тбілісі та Саратові.

1951 року з приводу того, що значенню Переяславської Ради в лібрето не було надано епохального масштабу, була критика в газеті «Правда». Згодом Данькевич доробив зазначені сцени (ще години дві!). У другій редакції опера востаннє йшла 1975 року в Дніпропетровську.

Нині у зв’язку з новими віяннями тему Переяславської Ради взагалі скоротили. Залишилася тільки битва під Жовтими Водами.

Оскiльки опера була вже поставлена в Донецьку (і, напевно, промисловий Схід хоче підтвердити свою вірнопідданність, що символічно відображають жовто- сині вежі), її вирішено було відновити саме в столиці Донбасу. З належним розгорнутому історичному полотну пафосом та видовищністю. Тому не випадково дирекція та художнє керівництво театру запросили для постановки головного фахівця з масових видовищ (опера «Цар Едіп», показана на Майдані, містерія «Золоті ворота тисячоліть» та інші) — Василя Вовкуна.

Вирушаємо на прес-конференцію. Біля театру височить своєрідний пам’ятник (зухвало золотого кольору) прославленому тенору в костюмі Ріголетто. Кажуть, п’яненький американець, побачивши золотого Солов’яненка, зрадів: «О! Елвіс!»

Ознайомившись з чудово оформленими буклетами, я поцікавився у режисера, як він збирається подати сцену, де «...почалася кривава сiча». Чи продивлявся він напередодні «Війну і мир» Бондарчука або балет «Спартак» Хачатуряна?

Вовкун відповів майже словами В.I. Леніна (у світлі невдалого замаху старшого брата): «Ми пішли своїм шляхом!»

I зауважив, до речі, з приводу політичних паралелей, пов’язаних з парламентськими виборами: «Знаєте, вже навіть в інтимних питаннях у нас починають робити поправку на політичний календар».

Але тут я нагадав, що в інтерв’ю «Дню» він заявив: сюжет опери «Цар Едіп» натяк Кучмі, що не треба йти на другий термін. I той, звісно, натяку не зрозумів.

Але ж тепер, 2005-го, режисер може відкрито дати зрозуміти: кому й що він хоче порадити цією історичною драмою. Може, інтриги навколо Гетьмана та «кривава сiча» — відображення Тимошенківсько-Порошенківських розборок навколо світлого образу Президента?

«Та ж ні! — засміявся Вовкун. — Мене хвилює в цій опері тільки ідея державності України! Яка досі актуальна!»

Гаразд, подивімося, як ця ідея втілена.

ПЕРЕМОГИ В КОХАННI ТА НА ПОЛI БОЮ

До 18.00 до монументальної колонади Донецького оперного стікалася набрильянтнена публіка, здатна затьмарити блиском статую великого тенора.

У залі увагу одразу привертала декоративна завіса: козачий герб у центрі наїжачених списів. Зафіксований вибух!

Легкої політичності заходу додала присутність у залі голови Секретаріату Олега Рибачука, віце-прем’єра з гуманітарних питань Володимира Кириленка і лідера соціалістів Олександра Мороза. Меломанія державного масштабу!

Коли піднялася завіса, під стелею побачили обгорілий прапор Богдана Хмельницького з його особистим гербом, де дивно поєдналися західний хрест і східний півмісяць. Та ще й на тлі маленьких шестикутних зірок Давида. Універсальний прапор, що цілком відповідає духу часу!

На задньому плані сцени зображена мапа рідної країни в бежово-коричневих тонах. Дніпро там своїми контурами й кольором нагадував гіллясте дерево, немов генеалогічне дерево України!

Диригент змахнув паличкою — й музика стала метафізичним потоком. Я геть забув, що це робота десятків музикантів. Звук став живою рікою! Стихією, керованою диригентом!

Перша картина. Відносно мирна Запорозька Січ, де козаки демонструють свою молодецьку відвагу. Серед них — симпатична дівчина в козачій амуніції — Соломія. Молодий красень — полковник Богун — починає дорікати їй, що жінкам шабля не личить. Дівчина викликає його на бій. Він приймає виклик, а потім під сміх воїнів кладе свою шаблю до її ніг...

«Перевдягненість» породжує аналогії з «Гусарською баладою». Але тут «викриття» набагато швидше. Богун зовні схожий на образ, створений Олександром Домагаровим у «Вогнем і мечем» Єжі Гофмана. Однак наш Богун менш запальний і більш поступливий. Що дозволило йому результативніше залицятися до дівчини. Їхні стосунки завершила арія дуетом, що закінчилася на високій (еротичнiй!) ноті. Романтична парочка найбільший успіх мала у жінок.

У таборі з’являється юна дружина Хмельницького — Олена. Немолода вдова загиблого козака Ниви — Варвара — несхвально поглядає на неї.

Чудовою є сцена з попом. Священик — «у дошку свій», полковий. I «кришталевої горілки» не цурається. Він — у дусі колоритного персонажа Вальтера Скотта з «Айвенго».

Запам’яталася щира бесіда полковника Кривоноса з Хмельницьким (на цю роль спеціально запросили з Вашингтон-Опера Стефана П’ятничка). У полковника вельми дружні стосунки з Гетьманом, бо він дозволяє називати його на прізвисько — Хміль. Логічним та ємним!

Перед боєм музиканти влаштували войовниче соло на тулумбасах — ударних інструментах турецького походження. Це дозволило створити ритмічно- напружену передгрозову атмосферу.

Вовкун неодноразово використовував у своїх виставах давні військові ритуали. I тут заворожливий бій барабанів цілком доречний. (Пригадалася й помаранчева революція, де роль тулумбасів замінювали бочки з-під пального.)

Битва між козаками (в союзі з татарами) та поляками за хореографією все-таки була схожа на танці з шаблями Хачатуряна. Однак був оригінальний хід — ефект «уповільненої зйомки». Хоча той самий прийом недавно був продемонстрований в американському фільмі «Олександр». (Коли кіннота Македонського рубається з індійською «слоновницею».)

Серед козацьких «головорізів» виділявся напівголий тип, який орудував двома шаблями. Не в останню чергу завдяки таким, як він, і була здобута перемога (в реальності). А у нас... оголошена перерва. Публіка вивалює в хол.

АНТРАКТ

У буфеті знайомимося з двома донеччанками середнього віку в чорних вечірніх сукнях — жіночому «спецодязі» для театру.

Вони повідомили, що мають інженерну освіту, що заплатили по 50 гривень за квитки (напевно, їхні чоловіки не рвалися на прем’єру) й поки витвір їм подобається. Особливо вони задоволені видовищністю постановки.

У цих інтелігентних театралках відчувався певний рівень. Заради таких людей і треба робити спектаклі (не для політиків же, справдi!). Вони і є основою культурної еліти. Незважаючи навіть на те, що протягли в буфет маленьку пляшечку коньяку «Жан-Жак», яку ми всі розпили на славу великого мистецтва.

ЗРАДИ ТА ВИКРИТТЯ ЇХ

Через кілька хвилин ми побачили сцену, «змальовану» з картини Iллі Репіна «Запорожцi пишуть листа турецькому султану». Цією сценою дали старт інтризі навколо «епістолярного жанру».

Такий собі полковник-писар Лизогуб зазіхає на владу Гетьмана. Він уже примірявся до булави. Цей символ влади йому дуже до душі. Він влаштовує дві інтриги.

Перша — фальшивий лист лідеру поляків — Вишневецькому. Нібито Богун зробив йому «пропозицію про співпрацю». Богуна звинуватили у зраді. На раді на чолі з Хмельницьким його засуджують до страти. Виконати вирок доручають полковникові Кривоносу.

Між Кривоносом і Богуном відбувається важка розмова.

Iз «чоловічих» сцен ця — найсильніша у спектаклі. Кривонос обурюється, як Богун міг зрадити, адже «він йому був як син». (Знову ж, неважко провести аналогії з Тарасом Бульбою та Андрієм.)

Арія Кривоноса — найхітовіша в опері. Бас Юрія Алексейчука звучав там по- шаляпінськи — артистично і, як годиться в цій сцені, — скорботно. Деякі чутливі чоловіки пустили сентиментальну сльозу.

Друга інтрига писаря- злочинця полягала в тому, що він підмовив дружину Хмельницького Олену отруїти чоловіка. Чи то в неї родичі в Польщі, чи то якась інша причина, але навіщо їй було вдаватися до цього крайнього кроку — не зовсім зрозуміло.

Олена насипає отруту в келих чоловіка, але Варвара, якій ця юна конкурентка не подобалася із самого початку, «ловить її на гарячому».

Однак Богадан Михайлович сповнений рішучості випити сухого, і Варварі доводиться силою вирвати в нього напій і проковтнути. Своєю смертю вона досягає двох цілей: рятує українського лідера і дорікає підлій Олені-зрадниці (в цьому моменті є щось невловимо шекспірівське!).

Полум’яний пісенний монолог помираючої Варвари, щоб Гетьман підняв рідну країну, — теж емоційний успіх спектаклю.

Підступний Лизогуб зголошується відвезти Олену до в’язниці, але дорогою пристрілює її «за спробу втекти». Однак його незабаром також викривають у «подвійній грі» й — страчують...

У фіналі полковники (зокрема й Богун, страту якого встигли затримати), які залишилися живі, розмірковують про майбутнє України. Посли Речі Посполитої, Молдови, Угорщини та царства Московського вручають Хмельницькому грамоти.

Тема Переяславської Ради зникла, як я й казав, повністю. Iнша крайність. Але враховуючи, що опера й так тривала три години, напевно, технологічно (не історично, тут, як то кажуть, не перепишеш) це було розумно.

Гетьмана й Україну славили хвилин п’ятнадцять! Тема битви (сказали на конференції) тривала рівно одинадцять. Усе, як у житті: на прославляння у нас витрачається більше часу, ніж на справу (оце вже точно пряма алюзія з помаранчевою революцією!)

Публіка аплодувала стоячи! На сцену винесли сім кошиків квітів (від офіційних осіб), чим тимчасово перетворили її на оранжерею.

ЕПIЛОГ

На прес-конференції, що відбулася наступного дня після вистави, була присутня вдова композитора Данькевича — Олена Федорівна. Вона сказала, що їй дуже сподобався спектакль, а диригент Василь Василенко її «буквально приголомшив». I особливо їй цей твір був приємний, бо вона є... прямим нащадком Богдана Хмельницького.

Iз відповіді на запитання, які були улюблені хіти у самого Данькевича, виявилося, що мої смаки збіглися з авторськими. Олена Федорівна в такій послідовності назвала центральні арії: Кривоноса, Варвари, Хмельницького.

Головний висновок. «Богдан Хмельницький» — міцне поєднання режисури, хореографії, драматичного мистецтва, музики і (на щастя, зовсім невеликою мірою) ідеології. Ця остання складова не домінує, оскільки може наразити на небезпеку зробити будь- який твір — прокламацією. Цього не сталося. А плюси «підключення» держави полягають у тому, що постановку збираються повозити країною з гастролями.

Гадаю, на цю оперу скрізь чекатиме успіх. Єдине, в ній мало «шлягерiв». Музика Данькевича своєю симфонічною «модернізованістю» та драматичністю близька до найкращих творiв Чайковського і Прокофьєва, але їй бракує яскравих мелодійних малюнків. Однак якісність виконання оркестру та драматургічна точність композитора компенсують цей недолік. Нудьгувати не доведеться!

Варто зазначити, що дібрані режисером артисти цілком відповідали своїм персонажам, без найменших поправок на умовність оперної сцени.

З iншого боку, можна звинуватити Вовкуна в частому цитуванні відомих положень (на зразок картини Репіна), але мальовничість створеної мозаїки — неймовірно видовищна й дозволила перетворити музичний спектакль на якісне шоу.

Костянтин РИЛЬОВ, «День». Фото надане компанiєю «Вавiлон»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments