Оптика Одеси

ІСТОРІЯ моїх стосунків з Одесою схожа на рвану лінію з аритмічними піками й западинами. В мандрівні 1990-ті, та й навіть у ранні нульові, як і більшість моїх друзів, я був нею зачарований. У ній дихалося легко, не було петербурзького снобізму чи київської інертності. Вона обіймала просто з порогу. Вела за собою, з собою.

Приїхавши туди після тривалої перерви, я, скажімо так, розгубився. Коли, під якою спекою випарувалася ця середземноморська чарівність? Звідки ці вщент розбиті дороги, ці вічно переповнені трамваї, ці катівні-маршрутки, цей нескінченний базар, ці агонізуючі давні будівлі, це сміття? Останні три роки я їжджу в Одесу по роботі, на кінофестиваль, і щоліта все повторюється за списком.

Цього разу прихопив більш-менш якісну фотокамеру. Це дещо  змінило.

КАМЕРА перетворює тебе на оптичного хижака, вічно голодного до вдалих композицій і дивних вуличних ситуацій, на авантюриста, ладного залазити в місця, які раніше обходив десятою дорогою. Стосунки з простором помітно змінюються.

Жага до фланерства пробуджується на другий день. Починаєш блукати без конкретної мети, зупинятися заради красивого кадру, уважніше дивитися на людей. У відповідь крізь нашарування рутини проступає місто, що майже струхнявіло в закамарках пам’яті.

ПРОХОДЯЧИ КВАРТАЛ за кварталом у центрі, розумієш, що та Одеса, яку ти колись любив, нікуди не зникла. Ось Базарна, ось Грецька, ось Єврейська, ось Канатна, ось Пантелеймонівська.

Одеські двори створені для фотографування, не я перший і не я останній про це кажу. Це готова картина: темна рамка арки, і за нею — інакший світ, чиста «Аліса в Країні див», але потрапити туди неможливо, навіть зменшившись до розмірів усепроникливих горобців, бо якщо зрештою перетнеш територію тіні, то все зникне в тебе перед носом, а так, на відстані підворітні, ось воно: пістрява білизна на мотузках у різних азимутах, розсохлі від віку, але повні життя балкони, сходи на другий поверх, інколи буйні, інколи стрижені клумби й кущі, дітлашня в розпалі своїх ритуалів, замріяна панна з цигаркою на тлі бордових дверей. В цих дворах відбуваються таємні вечірні конклави, зі стіни росте останній у місті кронштейн для газового ліхтаря, різнокольорові коти вирішують світові питання. Одеса — одне з небагатьох людських поселень в Україні, де бідність виглядає настільки привабливо.

ПОРУЧ зі мною йде молодий хлопчина, майже підліток, і на ходу з позаземною спритністю жонглює пляшкою «Фанти». Бачить у мене фестивальну акредитацію, питається, хто я, яке там кіно.

— Камера теж по роботі?

— Ні, хобі. А ви на бармена вчитеся? У вас дуже вправно виходить.

— Ні, просто так. Сфотографуйте мене на пам’ять.

Ми зупиняємося, пляшка літає немислимими траєкторіями, я тисну на спуск, прощаємося.

Стара малоповерхова забудова — ідеальні декорації, що спонукають ловити перехожих в об’єктив. Та й вони самі, взяті в полон цим утомленим, але не  зломленим містом, грають свої ролі не без задоволення.

СЕРЕД ТИХИХ вулиць у центрі натикаюся на чималеньке до недоречності розкладане крісло. Скидалося б на те, що хтось переїздить, якби не повністю обладнаний пожежний щит за кріслом. А збоку, не на кріслі, а на пластиковому стільці, сидить зосереджений мужчина, і сидить він там, судячи з усього, давно.

Через кількасот метрів натикаюся на ще один пожежний щит з обов’язковими стільцями просто посеред вулиці.

Виявляється, це все — автостоянки. А мужчини на стільцях і кріслах пильнують лискучі транспортні засоби на протилежному тротуарі. Яка ж стоянка без пожежного щита й сторожа.

Як на духу скажу: їздив я світом, але такого ніде не бачив від слова «зовсім».

ОДЕСЬКИЙ ГУМОР давно перетворився на міф чи навіть на стереотип, який інколи дратує й самих одеситів. Зустріти його можна лише знічев’я. Наприклад, проходячи на вокзалі повз камеру схову великого багажу, зачути напружений монолог якогось жалібника, спрямований на працівницю камери. Вона спокійно слухає, й, дочекавшись паузи, вимовляє:

— По-моему, с вами что-то происходит.

Або надибати в центрі сувенірний магазин, на дверях якого — папірець із написом: «Тяните сильнее, а то шо вы как я не знаю».

Й тому подібне.

Але боронь природо шукати спеціально.

ПРО МІСЦЕВИХ КОТІВ уже сказано-переказано й писано-переписано. Пануючий вигляд, який їхня популяція зазвичай набуває вдома, за зачиненими дверима, вони перенесли на вулицю. Найнеймовірнішого з них, апельсиново-рудого, можна побачити в під’їзді старого будинку на Успенській. Він там лежачи читає книжку з археології. Намалював його мешканець того ж під’їзду. Він також зауважив:

«Ці нахабні, імпозантні тварини на кожному кроці дають вам зрозуміти, хто в домі господар. Не так, як у Римі, де коти «працюють» біля античних розвалин, оживляють археологічну мертвечину — в Одесі вони всюди: на дахах, у дворах, біля моря і в кабінеті директора Одеської кіностудії (але це, щоправда, вже у далекому минулому)».

ВЕСЬ ЦЕНТР засаджений височезними платанами й акаціями. З останніх на асфальт опадають пелюстки, через що тротуари наче притрушені салатовим снігом. Ввечері потемнілі  вулиці прорізають до довгих діагоналях промені сонця — не червоні, не рожеві, а тепло-золотаві, з медовим навіть відтінком, і всі, хто вступають у ці раптові струмені, опиняються наче як на сцені.

Виявляється, це насправді чиста математика, поезія, обчислена й подарована наукою. Коли Одесу планували, коли розкреслювали вулиці, то  враховували розу вітрів і рух сонця по небу в цій місцині. Саме тому тут так затишно в центрі, саме тому золото розливається між будинками щовечора, що б не коїли неуважні нащадки.

РОЗУ ВІТРІВ І РУХ СОНЦЯ

Я гарячково тисну на кнопку, роблячи десятки й десятки фото. Все одно головного не впіймаю.

Та й не треба.

В тексті процитовано уривок з есею художника та сценариста Євгена ГОЛУБЕНКА «Про Одесу»