Єдине виправдання існування військової промисловості – це безпека народу
Альфред Нобель, шведський хімік, винахідник динаміту, засновник Нобелівських премій

Останній в’язень Майданека

Завтра Францу Бржезицькому виповнюється 80 рокiв
3 вересня, 2004 - 00:00
РОЗПОВІДАТИ ПРО МАЙДАНЕК ФРАНЦУ КАРЛОВИЧУ Й ДОСІ БОЛЯЧЕ — ПАМ’ЯТЬ ЗБЕРІГАЄ КОЖЕН ДЕНЬ, ПРОЖИТИЙ У ПЕКЛІ (ФОТО АВТОРА ) / ЧЕРЕЗ СОРОК РОКІВ ПІСЛЯ МАЙДАНЕКА ФРАНЦ БРЖЕЗИЦЬКИЙ УПІЗНАВ НА ЦЬОМУ АРХІВНОМУ ЗНІМКУ СЕБЕ — ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИРІЧНОГО… (ФОТО З КНИГИ Ю. МАРШАЛЕКА «МАЙДАНЕК», ВАРШАВА, 1987 )

Цей енергійний сивий чоловік, який виглядає значно молодшим своїх поважних років (4 вересня йому виповнюється 80) — справжня жива легенда, й високий пафос цих слів у даному випадку є абсолютно виправданим. Ветеран-будівельник Франц Карлович Бржезицький із Житомира — єдиний в Україні колишній в’язень концтабору Майданек. Останній з уцілілих…

Війну Франц Бржезицький зустрів 16-річним юнаком у рідному Житомирі. Проте вже в цьому юному віці він три роки носив тавро «син ворогів народу». Батьків у тридцять восьмому заарештували. Матір незабаром відпустили, а батька засудили за участь у міфічній польській військовій організації (лише через 18 років Карла Бржезицького буде реабілітовано — посмертно…).

Перші півтора року окупації Житомира — це період активної участі Франца (або Франтішека — так називали його друзі) у підпільному русі, співпраця зі словацькими антифашистами. До речі, саме Бржезицький звів житомирських підпільників iз партизанським загоном легендарного словацького командира, Героя Радянського Союзу Яна Налепки.

Активність молодого житомирянина не лишилася непоміченою для німців, і незабаром Бржезицького заарештовують. Кілька тижнів юнак просидів у камері смертників у очікуванні розстрілу. Проте, як виявилося, доля приготувала йому набагато страшніше випробування.

СТРАШНІШЕ, НІЖ СМЕРТЬ…

Однієї з ночей його вивели з камери, привезли на залізничний вокзал та запхнули в переповнений людьми товарний вагон. Дводобова «подорож» у товарняку завершилася 13 лютого 1943 року — цього дня 1240 приречених (з Житомира, Бердичева, Шепетівки) прибули до Майданеку, фашистського концтабору, влаштованому на околиці Любліна.

Майданек збудували ще восени сорок першого року радянські військовополонені. Цинічна назва табору (в українському перекладі вона звучить майже так само — «майданчик») повинна була замаскувати для світової громадськості справжній розмах та масштаб цієї «фабрики смерті». Табір площею понад 100 гектарів був моторошним за своєю суттю «безвідходним підприємством». Попіл спалених у крематорії в’язнів використовувався як добрива, одяг та взуття йшли на переробку, дорогоцінності (й навіть золоті коронки) — до німецьких банків. Загалом за час війни у Майданеку фашисти знищили майже півтора мільйона чоловік.

У Майданеку Франц Бржезицький пробув більше року. Розповідати про той страшний рік йому й досі боляче — пам’ять до дрібниць зберігає кожен день, проведений у пеклі.

«УРОКИ ВИЖИВАННЯ»

Згадується в’язень-росіянин, який сказав їм, щойно прибулим новачкам: «Забудьте свої імена — ми всі тут лише номери. Тримайтеся один одного — можливо, хтось і виживе».

Згадується помираючий у лазареті поляк — учасник Варшавського повстання. До війни він був дуже багатим, а тепер лежав і тихо стогнав: «Я б віддав мільйон за ковток чаю».

Згадується жахлива у своїй буденності картина: через табірний двір, під регіт охорони, один за одним повільно йдуть голі (накриті лише брудними ковдрами) в’язні- «доходяги». Йдуть до дверей газової камери…

Декілька разів на волосині від смерті опинявся й сам Франтішек. Якось під час розвантажування дощок, коли він, знесилений, обперся об край стіни, назустріч задоволено рушив есесівець-садист, який любив бити в’язнів чоботом — до смерті. Проте на півдорозі фашиста випередив форарбайтер («старший робітник»), польський єврей Юзеф Зінгер. Iз криком відшмагавши Франца, він відштовхнув його від есесівця у натовп працюючих. А ввечері, зайшовши до бараку, сказав юнакові: «Вибач, що бив тебе вранці, але лише так можна було зупинити фашиста-вбивцю». Відтоді вони стали табірними друзями. Досвідчений Юзеф дав юному Францу багато важливих «уроків виживання» в таборі. Проте самого Зінгера доля не пощадила: він пішов на смерть разом iз 18-ма тисячами своїх одноплемінників, розстріляних у Майданеку 3 листопада 1943 року.

Вдруге Бржезицький дивом уникнув смерті в табірному лазареті. «Тоді в мене відкрилася кровотеча на старій рані (згадка про «гостинність» німців у житомирському СД). Табірний лікар Новак (також в’язень) зупинив кровотечу, зробив мені операцію, чим запобіг гангрені, — згадує Франц Карлович. — Я ще лежав у лазареті, коли туди зненацька навідалися есесівці, які мали звичку забирати хворих-«доходяг» до газової камери. Не маючи іншого виходу, ми з товаришем шубовснули у великий контейнер з нечистотами, що стояв під стіною, і там перечекали облаву».

Крім щоденних фізичних виснажень та тортур фашистів, табірне життя в’язнів було наповнене іншими «дрібницями», до яких доводилося швидко звикати. Наприклад, відсутність такого предмету, як ложка: вбогу їжу доводилося їсти руками.

«ПЕРЕХІДНІ» НОМЕРИ

Номери замість імен. Бржезицький став № 10741. Вже згодом він дізнався, що ці номери — «перехідні»: кожен номер поетапно носили кілька в’язнів — ще живі замість уже померлих (саме тому загальне число табірних номерів не перевищувало 12 тисяч). Поруч iз номером на одязі — літери R (росіянин), Р (поляк) або шестикутна єврейська зірка.

Тисячі блощиць, біль від укусів яких іноді здавалася страшнішою за смерть. Вперше житомирські в’язні помилися… через три місяці після прибуття до концтабору. Той день взагалі став особливим: крім того, що в’язнів помили, багатьом з них видали цивільний одяг (піджаки, штани, кашкети) замість смугастих роб. І головне — майже нікого не били. Виявилося, того дня Майданек відвідувала делегація Червоного Хреста, і адміністрації потрібно було створити враження «зразкового табору». Згадка про той незвичний день виринула в пам’яті Франца Бржезицького через сорок п’ять років, коли йому до рук потрапила книга польського дослідника Юзефа Маршалека «Майданек» (Варшава, 1987), де на одній з фотографій (підписаній — «Будівництво дороги, 1943 рік») він упізнав себе — в тому самому цивільному одягу.

У квітні 1944 року Бржезицького, у числі 1500 найбільш витривалих в’язнів, перевели до концтабору Гросрозен, а звідти незабаром він потрапив до табору Ляйтмеріц (Чехія). Тут в’язнів не вбивали — подібної «розкоші» фашисти вже не могли собі дозволити: фронт гримів зовсім поруч, і Німеччина потребувала багато робочих рук. Тож рік перебування у Ляйтмеріці запам’ятався Францу, передусім, важкою працею у підземних штольнях, а також страшною епідемією тифу, яка скосила багато в’язнів. 8 травня 1945 року концтабір звільнили радянські війська.

ГУЛАГ

За кілька днів Бржезицького забрали до армії. Їхній запасний полк стояв спочатку в Дрездені, а потім — у Ковелі. Саме там доля підкинула юнакові ще одне випробовування. Заступився за друга (також колишнього в’язня концтабору), якого не втомлювався «довбати» штабіст-контррозвідник («А ти чого в полоні опинився?», «А може, ти шпигун?»). Сказав тому штабісту «пару ласковых». Через день арештували — «за неподчинение». А коли глянули в його особову справу (батько — «ворог народу», мати також «сиділа»), то швидко виникло нове обвинувачення — «контрреволюційна діяльність».

«Мені тоді так образливо стало, — згадує Франц Карлович, — в фашистських таборах вижив, а тут свої ворогом називають! І на одному з допитів прямо заявив начальнику контррозвідки — я від вас утечу!»

І таки втік! Разом iз другом (якому також «шили» політичну статтю), зв’язавши охоронців, тікали осінньої темної ночі: напівроздягнуті, босі… Після кількамісячного блукання глухими волинськими лісами Франц повернувся до рідного Житомира. Мати ледь не зомліла: вона вважала сина мертвим (після війни обком партії видав їй довідку про те, що Франца Бржезицького фашисти розстріляли в Житомирі на початку 1943 року).

Чотири роки жив «у льосі», майже не виходячи з дому. Та все ж хтось із сусідів повідомив «куди слід», і у п’ятидесятому його «знайшли». Швидкий суд, і вирок — десять років ГУЛАГу. Відсидів «п’ятирічку» в Кемерово, і в 1955 році після дострокового звільнення та реабілітації повернувся додому.

Ось така молодість: два роки в німецьких фабриках смерті, чотири роки на «нелегальному положенні» і п’ять років у Сибіру. Франц Карлович iз цього приводу любить гірко жартувати: «Я закінчив два університети. Одним керував біснуватий фюрер, другим — батько всіх народів».

ЗНИКЛИЙ РУКОПИС

… Два роки тому Франц Бржезицький виконав свою клятву перед сотнями земляків-житомирян, які загинули в пеклі Майданека: він привіз звідти урну з людським попелом, яку урочисто перепоховали в Житомирі. А нинішнього року наприкінці липня виповнилося 60 років з часу звільнення Майданеку. Тоді, у сорок четвертому, радянські воїни звільнили з табору 1200 напівживих людей: поляків, євреїв, росіян, українці, словаків… У 2004 до меморіального комплексу «Майданек» у Люблін приїхало близько сорока колишніх в’язнів — тих, хто ще живий і має сили (більшості з цих людей — за вісімдесят). Україну представляв Франц Бржезицький — єдиний мешканець нашої держави з нині живих в’язнів Майданека. «Останній живий листок історії» — так називають пана Франтішека поляки, розуміючи, що його спогади — безцінні. Проте чи розуміють це в Україні?

Кілька років тому Франца Карловича обікрали, забравши, поміж іншого, рукопис його книги про Майданек. Попри запевнення міліції, ані злочинців, ані рукопису досі не знайшли.

У 2000 році Житомирська обласна рада організації борців антифашистського опору виключила Бржезицького зі своїх лав за те, що на день Перемоги він вийшов на демонстрацію з польським прапором у руках (варто зауважити, що Франц Карлович є одним iз найактивніших членів польської національної громади Житомира). Зрозумівши незабаром абсурдність рішення, керівники організації назвали це «непорозумінням».

І лише торік Франц Бржезицький отримав статус учасника війни — через шістдесят років після пекла Майданека…

Сергій БОВКУН, Житомир
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments