Вдосконалюватися - значить змінюватися, бути досконалим - означає змінюватися часто
Вінстон Черчилль, державний діяч Великої Британії, письменник, найбільше відомий як прем'єр-міністр цієї країни у роки Другої світової війни, лауреат Нобелівської премії з літератури 1953

ОСТАННЯ ПАРТIЯ Марини Загорулько

14 грудня, 2001 - 00:00

Коли солістка Марина Загорулько раптом звільнилась з Львівського оперного театру, її колеги пережили шок. Тому що з театру так просто не йдуть. Переважно, не йдуть узагалі. А якщо наважуються — то тільки «на багатші села». Марина ж пішла «на села» значно бідніші, нужденніші. Уже два роки найбільша надія Львівської опери годує бідних у подвір’ї Руської православної церкви, що на вулиці Короленка.

...Це була Елеонора в «Трубадурі», Мікаела в «Кармен», Оксана в «Запорожці за Дунаєм». До цього часу на зібраннях художнього колективу і обговореннях майбутньої вистави коли-не-коли, та й вихопиться у диригента чи режисера: «Ех, на цю б роль Марину Загорулько. Це — для неї».

***

Втім, уже не для неї. Мені часто говорили, що «двокрилого» щастя не буває. Або одне «крило» — щастя в улюбленій роботі, кар’єра; або друге — кохання, сім’я. Завжди хотілося спитати: а не можна поєднати — щоб хоч маленька пташка, але з двома крильцями?

Марина народилась і вчилася співу спочатку в Росії. Потім приїхала до Львова, закінчила консерваторію і почала працювати у театрі опери та балету. Була лауреаткою багатьох конкурсів. У її репертуарі були ролі, що потребували внутрішньої глибини, особливого психологізму, тонкого відчуття і здатності співпереживати. Усе це і називають талантом співака. «Можливо, якби вона не була такою щирою, тонкою, то не пішла б з театру, коли довелось вибирати», — розмірковує диригент Львівської опери Мирон Юсипович. Минулого року для Марини настав час вибирати. Як і кожному з нас — одне крило, або друге. Проте доля поставила їй занадто жорсткі умови — кар’єра всесвітньо (хто знає!) відомої оперної співачки, або життя сина.

***

Її синові Сергію тепер 15 років. Розумний, живий хлопець, читайко, він виростав за кулісами Оперного театру. Обожнює, коли мама співає, підтримує її, допомагає, бо живуть вони удвох. А до цього часу жили одним — театром. Рік тому Сергій тяжко захворів. Лікарі не могли встановити діагноз. Хлопця лихоманило, корчило, він марив. Боялися менінгіту. Тоді Марина у відчаї кинулася у Почаївський монастир, до старця, отця Димитрія, і він сказав їй: покинеш співати, підеш з театру і почнеш годувати бідних — син вилікується...

З дитинства нас годують легендою про трьох синів, батька та заритий у землю талант. Вчать не заривати його. І не зрікатися. Бо зрікатися треба вміти.

Марина Загорулько зреклася. Щоправда, для найріднішої у світі людини. Її можна засуджувати: мовляв, піддалась на зомбування старця, не довірилась лікарям, її вчинку можна дивуватися. Та не розуміти її не можна. Бо хто з нас знає, як у такий ситуації вчинив би сам?

Але Марина здалася не зразу.

— Спочатку я дала собі завіт, що до кінця 99-го року покину театр. Минає Новий рік, Різдво, я театр, звісно, не кидаю, бо мріяла про це усе життя. І на Пасху мій Сергій захворів ще дужче. Лікарі сказали — менінгіт. Син майже весь час був непритомний, марив, його лихоманило. Тоді я знову поїхала в Почаїв. Старець упізнав мене миттєво і навіть не слухав. Одразу: «Чого ти прийшла, непокірне дитя? Я вже казав тобі — до Пасхи ти повинна покинути спів, інакше сину погіршає». Я вийшла від нього і вже у Львові, в тролейбусі, побачила жінку — вона билася і плакала, розказуючи, як її донька у школі раптом втратила свідомість і лікарі визначили: це менінгіт. Більше я вже нікого не слухала. Прибігла в театр й одразу ж написала заяву на звільнення. Плакала, а писала.

...З театру Марина побігла в лікарню. До неї назустріч по сходах вже біг Сергійко, веселий і здоровий, за ним — вражені лікарі. Син спитав тоді у Марини: «Мамо, що зі мною таке було?»

***

Щось таке часом буває із нами — якийсь момент осяяння, коли життя починаєш спочатку, щоб зберегти його. Хтось цей момент пропускає, хтось відвертається навмисне — а потім шкодує. За однією почутою версією, людське життя складається з сотень, тисяч варіантів, і тільки один з них веде до щастя. Саме його, той влучний поворот, треба відчути. Ти встав однієї ночі (хоч до цього ніколи не вставав), і зачинив кватирку — і життя твоє вже пішло іншим шляхом. Ти змінив його цим незначним вчинком. Але зробив на краще.

...Тепер, знаючи це і часом прокидаючись вночі, я вагаюсь — чи зачиняти мені кватирку? А може, навпаки — ширше розкрити вікно...

***

Марина починала готувати безкоштовні обіди для бідних у Руській церкві Львова в маленькій каструльгодують усіх голодних, без виключення. А не по списках, як у інших церквах. Щодня тут суп, борщ або каша. На свята — і перше, і друге.

Люди за два роки полюбили свою годувальницю. Вони починають збиратися тут ще об одинадцятій, хоч знають: обід о першій. Першими у черзі — завжди діти і старші жінки. І навіть є свій виборний «староста», який стежить за порядком та відганяє п’яничок у кінець черги. Завжди перед обідом Марина розпочинає молитву. Тоді вона співає.

Син завжди біля неї. Спочатку помагав, а потім, побувши сорок днів у Почаївському монастирі послушником, сам почав готувати. Так йому легшає.

— Минулого року мамі треба було везти людей до Києва, бо у Лавру привезли мощі святого Пантелеймона, — розказує мені Сергій, наливаючи бабусі в черзі узвар. — Вона лише дізналась, одразу зібралась, навіть додому не заходила — і поїхала. Кому залишатись годувати? Тільки мені. Я розпитав — що, як, сходив на базар, усе купив, приготував — усе було гаразд.

Сергій каже, мамі важко. Вона не може не співати, сумує. Часом владика просить її заспівати арію чи романс. А повз театр узагалі проходити не може — болить. шкода праці мого педагога. У мене був прекрасний педагог — народний артист України Ігор Федорович Кушплер. Він так на мене сподівався, як кажуть, ростив, ростив — і от... Але в оперний театр мені благословення немає. Співати — так, співати для Бога, духовну музику. Нехай мене і не розуміють. Людині взагалі це важко зрозуміти. А для мене зараз головне — щоб була здорова моя дитина.

***

У театрі мені розказали, як одного разу у Руській церкві відправляли похорон соліста театру. На відправу прийшла уся Львівська опера. Тоді й зустрілися колеги з Мариною. У хустці, просто вдягнена, вона разом із сином годувала на подвір’ї людей. Співала молитву. Виконувала саме тепер, біля церкви, свою, хтозна, чи не найголовнішу у житті партію. Як завжди — глибоко, повно, красиво.

Вони були по різні боки, хоч стояли неподалік. Солісти, співаки та годувальниця з сином.

...Це не був докір. Тут немає чим докоряти. Просто так склалось життя.

Аліна СЕМЕРЯКОВА, «НТА-інформ», м. Львів
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments