ОСТАННЯ ПАРТIЯ Марини Загорулько

Коли солістка Марина Загорулько раптом звільнилась з Львівського оперного театру, її колеги пережили шок. Тому що з театру так просто не йдуть. Переважно, не йдуть узагалі. А якщо наважуються — то тільки «на багатші села». Марина ж пішла «на села» значно бідніші, нужденніші. Уже два роки найбільша надія Львівської опери годує бідних у подвір’ї Руської православної церкви, що на вулиці Короленка.

...Це була Елеонора в «Трубадурі», Мікаела в «Кармен», Оксана в «Запорожці за Дунаєм». До цього часу на зібраннях художнього колективу і обговореннях майбутньої вистави коли-не-коли, та й вихопиться у диригента чи режисера: «Ех, на цю б роль Марину Загорулько. Це — для неї».

Втім, уже не для неї. Мені часто говорили, що «двокрилого» щастя не буває. Або одне «крило» — щастя в улюбленій роботі, кар’єра; або друге — кохання, сім’я. Завжди хотілося спитати: а не можна поєднати — щоб хоч маленька пташка, але з двома крильцями?

Марина народилась і вчилася співу спочатку в Росії. Потім приїхала до Львова, закінчила консерваторію і почала працювати у театрі опери та балету. Була лауреаткою багатьох конкурсів. У її репертуарі були ролі, що потребували внутрішньої глибини, особливого психологізму, тонкого відчуття і здатності співпереживати. Усе це і називають талантом співака. «Можливо, якби вона не була такою щирою, тонкою, то не пішла б з театру, коли довелось вибирати», — розмірковує диригент Львівської опери Мирон Юсипович. Минулого року для Марини настав час вибирати. Як і кожному з нас — одне крило, або друге. Проте доля поставила їй занадто жорсткі умови — кар’єра всесвітньо (хто знає!) відомої оперної співачки, або життя сина.

Її синові Сергію тепер 15 років. Розумний, живий хлопець, читайко, він виростав за кулісами Оперного театру. Обожнює, коли мама співає, підтримує її, допомагає, бо живуть вони удвох. А до цього часу жили одним — театром. Рік тому Сергій тяжко захворів. Лікарі не могли встановити діагноз. Хлопця лихоманило, корчило, він марив. Боялися менінгіту. Тоді Марина у відчаї кинулася у Почаївський монастир, до старця, отця Димитрія, і він сказав їй: покинеш співати, підеш з театру і почнеш годувати бідних — син вилікується...

З дитинства нас годують легендою про трьох синів, батька та заритий у землю талант. Вчать не заривати його. І не зрікатися. Бо зрікатися треба вміти.

Марина Загорулько зреклася. Щоправда, для найріднішої у світі людини. Її можна засуджувати: мовляв, піддалась на зомбування старця, не довірилась лікарям, її вчинку можна дивуватися. Та не розуміти її не можна. Бо хто з нас знає, як у такий ситуації вчинив би сам?

Але Марина здалася не зразу.

— Спочатку я дала собі завіт, що до кінця 99-го року покину театр. Минає Новий рік, Різдво, я театр, звісно, не кидаю, бо мріяла про це усе життя. І на Пасху мій Сергій захворів ще дужче. Лікарі сказали — менінгіт. Син майже весь час був непритомний, марив, його лихоманило. Тоді я знову поїхала в Почаїв. Старець упізнав мене миттєво і навіть не слухав. Одразу: «Чого ти прийшла, непокірне дитя? Я вже казав тобі — до Пасхи ти повинна покинути спів, інакше сину погіршає». Я вийшла від нього і вже у Львові, в тролейбусі, побачила жінку — вона билася і плакала, розказуючи, як її донька у школі раптом втратила свідомість і лікарі визначили: це менінгіт. Більше я вже нікого не слухала. Прибігла в театр й одразу ж написала заяву на звільнення. Плакала, а писала.

...З театру Марина побігла в лікарню. До неї назустріч по сходах вже біг Сергійко, веселий і здоровий, за ним — вражені лікарі. Син спитав тоді у Марини: «Мамо, що зі мною таке було?»

Щось таке часом буває із нами — якийсь момент осяяння, коли життя починаєш спочатку, щоб зберегти його. Хтось цей момент пропускає, хтось відвертається навмисне — а потім шкодує. За однією почутою версією, людське життя складається з сотень, тисяч варіантів, і тільки один з них веде до щастя. Саме його, той влучний поворот, треба відчути. Ти встав однієї ночі (хоч до цього ніколи не вставав), і зачинив кватирку — і життя твоє вже пішло іншим шляхом. Ти змінив його цим незначним вчинком. Але зробив на краще.

...Тепер, знаючи це і часом прокидаючись вночі, я вагаюсь — чи зачиняти мені кватирку? А може, навпаки — ширше розкрити вікно...

Марина починала готувати безкоштовні обіди для бідних у Руській церкві Львова в маленькій каструльгодують усіх голодних, без виключення. А не по списках, як у інших церквах. Щодня тут суп, борщ або каша. На свята — і перше, і друге.

Люди за два роки полюбили свою годувальницю. Вони починають збиратися тут ще об одинадцятій, хоч знають: обід о першій. Першими у черзі — завжди діти і старші жінки. І навіть є свій виборний «староста», який стежить за порядком та відганяє п’яничок у кінець черги. Завжди перед обідом Марина розпочинає молитву. Тоді вона співає.

Син завжди біля неї. Спочатку помагав, а потім, побувши сорок днів у Почаївському монастирі послушником, сам почав готувати. Так йому легшає.

— Минулого року мамі треба було везти людей до Києва, бо у Лавру привезли мощі святого Пантелеймона, — розказує мені Сергій, наливаючи бабусі в черзі узвар. — Вона лише дізналась, одразу зібралась, навіть додому не заходила — і поїхала. Кому залишатись годувати? Тільки мені. Я розпитав — що, як, сходив на базар, усе купив, приготував — усе було гаразд.

Сергій каже, мамі важко. Вона не може не співати, сумує. Часом владика просить її заспівати арію чи романс. А повз театр узагалі проходити не може — болить. шкода праці мого педагога. У мене був прекрасний педагог — народний артист України Ігор Федорович Кушплер. Він так на мене сподівався, як кажуть, ростив, ростив — і от... Але в оперний театр мені благословення немає. Співати — так, співати для Бога, духовну музику. Нехай мене і не розуміють. Людині взагалі це важко зрозуміти. А для мене зараз головне — щоб була здорова моя дитина.

У театрі мені розказали, як одного разу у Руській церкві відправляли похорон соліста театру. На відправу прийшла уся Львівська опера. Тоді й зустрілися колеги з Мариною. У хустці, просто вдягнена, вона разом із сином годувала на подвір’ї людей. Співала молитву. Виконувала саме тепер, біля церкви, свою, хтозна, чи не найголовнішу у житті партію. Як завжди — глибоко, повно, красиво.

Вони були по різні боки, хоч стояли неподалік. Солісти, співаки та годувальниця з сином.

...Це не був докір. Тут немає чим докоряти. Просто так склалось життя.