Перед судом – бійці АТО. А судді хто?

Схоже, без автомобільних шин і їхнього підпалення у центрі Києва (чи, принаймні, реальної загрози підпалення) жодні серйозні проблеми в Україні в останні роки не розв’язуються. Так сталося і в перші дні липня, коли лише зібрання чималого числа фронтовиків під приміщенням Печерського суду на Хрещатику – а прийшли туди не тільки ветерани добровольчих батальйонів, але й ходячі поранені зі шпиталів і відпускники ЗСУ, стягнення під стіни суду автомобільних шин, перекриття Хрещатика і, зрештою, початок процесу приєднання до активістів усе більшого числа киян, що прогулювалися центром столиці, змусили владу нарешті звернути увагу на болючу та вкрай політично вибухову проблему. А саме – на необхідність докорінної зміни системи судочинства у тому, що стосується звинувачених у тих чи інших, реальних чи уявних злочинах учасниках бойових дій на сході країни.

Зіграли свою роль, найшвидше, і розмови про «третій Майдан», які точилися між учасниками акції – мовляв, якщо буде потрібно, ми його сьогодні й почнемо. І про наявність «договорняків» між певними персонажами «нагорі» у Києві та тіньовими лідерами пропутінських терористів, наслідком чого стали масові репресії проти фронтовиків на підставі заяв тих, хто свого часу закликав Путіна прийти на схід України – і домігся-таки свого…

Як розуміють читачі, йдеться про ситуацію, яка склалася навколо спроби відправити за ґрати (поки що – на два місяці) затриманого за звинуваченням з боку «сєпарів» у привласненні їхнього майна одного з ініціаторів створення батальйону «Айдар», активного учасника бойових дій проти російських окупантів і їхніх місцевих маріонеток Валентина Лихоліта. Звинувачення такого ґатунку вже допомогли відправити за ґрати десятки, якщо не сотні фронтовиків; були протести, були пікети, й от ситуація стала вибуховою…

Її дещо розрядив генпрокурор Юрій Луценко, який спеціально примчав до Києва з Херсону. Зразу ж суд «прозрів» і змінив запобіжний захід Лихоліту – з утримання під вартою на передачу на поруки народних депутатів. Зразу й була висловлена від імені влади теза про необхідність змін законодавства у тій частині, яка стосується злочинів, що інкримінуються фронтовикам. Як завжди, Луценко багато говорив перед телекамерами, а потім сам себе ж доповнював і поправляв у соціальних мережах. Ось основне, як на мене, з того, що він сказав і написав: «Сьогоднішня подія тут у суді не означає, що усі учасники АТО будуть не відповідати (перед законом – С.Г.). Це неправильно. Сьогоднішня подія також не означає, що у всіх змінять запобіжний захід. Це також неправильно… Але при обранні запобіжного заходу важливо забезпечити гідність захисника Вітчизни… Держава поважає гідність бійців АТО. І готова розглядати їх на суді без будь-якого упередження… Але ні я, ніхто інший, не може скасувати кримінальну відповідальність за імовірно скоєний злочин, особливо поза зоною АТО… Треба створити комітет з учасників АТО, які самостійно переглянуть ці справи, і потім сядуть за стіл із адвокатами, з іншою стороною процесу для того, щоби знайти справедливі підходи на будь-якій стадії… Тепер депутати мають зробити ще один важливий крок – прийняти рішення про звільнення від відповідальності військовиків, які у воєнних умовах порушували Кримінальний Кодекс мирного часу».

Що ж, якщо ці слова Юрія Луценка – не безвідповідальна балаканина, то їхнє втілення може стати початком – але лише початком! – позитивних змін у ставленні державної машини до захисників Української держави (деінде така формула була би абсурдом, проте не у нас, де державна машина перебуває в руках «м’яких» кучмістів, висуванців олігархату й продажних політиканів). Утім, якщо все зупиниться на тому, що відзначив генпрокурор, рано чи пізно політичних вибух, грандіозність якого важко передбачити, таки станеться. Адже вперте небажання влади визнати війну війною, «учасників АТО» - фронтовиками, а територію Луганської й Донецької областей – театром воєнних дій (з усіма наслідками, що випливають звідси) тягне за собою небезпечні наслідки для України – а заодно і для тієї ж влади…

Насправді, сказавши «а», треба говорити й «б». Тобто – запроваджувати у двох областях воєнний чи хоча би спеціальний стан (ухваливши, якщо треба, необхідні закони), запроваджувати там відповідне судочинство та відповідні права військових командирів і військово-цивільних адміністрацій. Вояки всіх формувань мають нести відповідальність виключно перед військовими судами, сформованими з некорумпованих юристів (два-три десятки таких в Україні знайти можна). Всі вироки фронтовикам за дії, вчинені під час бойових дій, на фронті та в тиловій зоні на Донбасі, мають бути визнані нікчемними і скасовані. Всі запобіжні заходи – також. Це не означає амністії – це означає повний перегляд усіх цих справ, з самого початку. Ба більше: от за ґратами в Маріуполі, виявляється, перебуває приблизно порівну «сєпарів» і фронтовиків. Одні прагнуть знищити Українську державу як таку, інші – її порятувати, але при цьому в чомусь переступили закони мирного часу. Які форми повинно мати покарання? Штрафбати – для вояків. Ув’язнення не лише до кінця бойових дій, а і до нормалізації ситуації в регіоні – для «сєпарів». Ну, а для тих, кому висунуті підозри в антидержавній діяльності, – фільтраційні табори. Згадаймо, як під час Другої світової війни такі досудові запобіжні заходи використовували Велика Британія та Сполучені Штати.

І, звісно, генпрокурор має припинити своє знущання з вояків – мовляв, «суди розберуться». Спершу слід розібратися з самими судами. В тому числі – і з тією суддею Печерського райсуду, яка хотіла відправити Лихоліта за ґрати на два місяці та за якою тягнеться дуже цікавий шлейф минулих діянь… Якщо ж вироки фронтовикам і далі виноситимуть суди, які є складовою системи кучмізму, то проти суддів і можновладців буде застосоване звичаєве право (пам’ятаєте з чого почався краї режиму Януковича? Із Врадіївки, де проти влади діяли за нормами українського звичаєвого права!).

Звісно, це далеко не вичерпний список можливих (і потрібних) заходів, які убезпечать країну від політичного вибуху, а військо – від втрати боєздатності (чи, може, хтось думає, що фронтовики не вважають своїм запеклим ворогом чинну судову систему?). А разом із тим варто, як на мене, погодитися з Ларисою Волошиною, яка пише в одній зі своїх статей: «Країна розділилася на тих, хто бореться за неї і тих, хто бореться з тими, хто своїм "патріотичним зашкваром" заважають їм, як говорив всім відомий персонаж, "спокійно жити"… Сьогодні мало хто сумнівається в неспроможності влади, в колаборації бізнесу, прихованій жадобі помсти у чиновників і силовиків». А от з чим не випадає погодитися – так це з тим, що вона похмуро прорікає перспективу «судів Лінча». Пробі, звичаєве право в Русі-Україні існувало ще до колонізації Америки, у нас є власні традиції справедливого суду, хоча, звісно, хотілося б, щоб і писане, і неписане право збігалися у бодай своїх засадничих положеннях. І передусім там, де йдеться про захист Батьківщини.