Кожне національне письменство, годуючись помітними і непомітними впливами од інших письменств, все-таки органічно переробляє й перетворює їх і виявляє тим натуру даної нації, її ідеали й змагання, її інтереси й потреби.
Сергій Єфремов, український громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик

«Перший тост піднімемо за Україну!»

Ініціативу можна не втрачати навіть в обороні, вважають бійці 20-го тербату, що недавно став мотопіхотним батальйоном, який знов вирушає на передову
26 грудня, 2014 - 14:17
«Перший тост піднімемо за Україну!»
ФОТО З АРХІВУ «Дня»

Відносне затишшя на східному фронті дозволило вивести на відпочинок військові частини і підрозділи, бійці яких беруть участь в АТО. Серед них — 20-й батальйон територіальної оборони, недавно перетворений на мотопіхотний батальйон у складі Сухопутних військ ЗСУ. Солдати і офіцери батальйону, сформованого минулої весни з дніпропетровських добровольців, перебували на блокпостах і передовій майже півроку. Термін достатній для того, щоб сили і нерви були на межі.

Для відпочинку бійців поселили в наметовому таборі, розташованому поряд із гарнізонним селищем Черкаське, — просто неба, на полігоні. Дістатися туди з Дніпропетровська можна всього за півгодини. Дорога йде через живописні місця на березі тихої річки Самара. Щоправда, зараз у лісовій зоні — сніг, а на відкритих місцях свистить пронизливий вітер.

«РОЗЖИТИСЯ ВУГІЛЛЯМ НЕ ВИХОДИТЬ»

Мирним громадянам, що мешкають у теплих квартирах, мабуть, важко зрозуміти всю «красу» солдатського життя. Спати бійцям доводиться в старих брезентових наметах на лежаках, в спальних мішках або під шаром ковдр. У центрі кожного намету стоїть «буржуйка», яку топлять дровами. Тут же біля входу — стіс дров, колода і сокира. За табором завиває бензопила і чути тріск падаючих дерев.

«Домовляємося з місцевим лісництвом і заготовлюємо дрова. Пробували розжитися вугіллям, але нічого не виходить. У нас у батальйоні служать шахтарі з Павлограда. Ми написали туди листа — в профспілку і шахтоуправління, але нам відповіли, що немає такої можливості. Щороку добувають мільйони тонн вугілля, а однієї машини для бійців у товариша Ахметова не знайшлося», — говорить начальник штабу 20-го батальйону, полковник Віктор Покуса. Дров потрібні багато, згорають вони швидко, і вночі доводиться вставати через кожні дві-три години, аби підкинути поліно в «буржуйку». З цієї причини багато солдатів не висипаються — такий ось виходить відпочинок для фронтовиків.

І НА ВІДПОЧИНКУ — БОЙОВА ПІДГОТОВКА

Полковник Покуса по-військовому стриманий. У нього за плечима 22 роки служби кадровим офіцером. Служити довелося у Феодосії, Одесі, Дніпропетровську. Чотири роки тому він вийшов у відставку, але коли навесні російські війська окупували Крим, а потім почалися події в Донбасі, вирішив, що «не має права відсиджуватися на пенсії». Бойове хрещення 20-й батальйон отримав в Маріуполі — одна з рот брала участь у гучному штурмі міського управління МВС. Не обійшлося тоді і без втрат — загинув заступник командира батальйону і один солдат.

З середини травня батальйон ніс службу в зоні АТО — спочатку на блокпостах, потім з серпня — на передовій. Звільняв і тримав оборону в районі Курахово, Мар’їнки, Красногорівки. Всього за цей час поранення отримали 35 бійців, був і «двохсотий». Зараз у батальйоні налічується понад 500 людей. Начальник штабу говорить, що особовий склад якісно оновлюється. «Формально у нас всі призвані через військкомат, але великий відсоток добровольців, які прийшли за покликом серця. Найкраще, коли люди йдуть служити свідомо. З тими, хто погано себе показав, прощаємося», — говорить полковник.

Умови служби нелегкі. Держава фактично надає бійцям лише зброю і боєприпаси, а ще елементарні продукти харчування — консерви, макарони, крупи. «Якщо щось і надходить, то недостатньо і поганої якості», — говорить начштабу. Виручають волонтери, які привозять обмундирування, взуття, прилади нічного бачення і, звичайно, їжу. Це допомагає урізноманітнити солдатський раціон. На передовій або блокпосту доводиться готувати самим, інколи навіть на вогнищі. Зараз на відпочинку годують «за американським зразком» — гарячу їжу доставляє комерційна структура, яка, на думку начальника штабу, схоже, економить на продуктах.

Навіть на відпочинку бійці продовжують займатися бойовою підготовкою. Дорогою в табір нам зустрілися колони солдатів в повному озброєнні. «Вчитися ніколи не пізно, — вважає полковник Покуса. — Проводимо заняття з тактичної і вогневої підготовки». На стрільбищі, за сотню метрів від табору, снайпери стріляють по мішенях. Далеко чути окремі постріли і кулеметні черги, зрідка бухають гранатомети. На полігоні ревуть танкові мотори. Враження таке, що десь поруч іде бій. Насправді — це звичайне бойове навчання. Вихідними третина бійців роз’їжджається додому, аби побачитися з рідними.

СОБАКИ — НАШІ «ДЗВІНКИ»!

З начальником штабу і бійцями батальйону ми розмовляємо, сидячи в наметі медпункту. Над головою тьмяно світить лампочка, а на підлозі, перед теплою «буржуйкою», розтягнувся строкатий кіт. Солдати підібрали його на дорозі, і тепер у медпункті він — єдиний пацієнт. У кота виявили кон’юнктивіт, тому закапують очі, а ночами він несе службу — охороняє табір від мишей. Бійці батальйону сміються і розповідають, що привезли з собою з Донбасу не лише кота, але й з десятків два собак.

Коли приїхали в зону АТО, досвідчені військові дали цінну пораду: собаки на блокпостах — кращі помічники. Вночі вони несуть службу і в темноті почують, попередять про наближення сторонніх. Розтяжку або міну можна зняти, але собаку обійти не можна — одразу гавкіт піднімає. Бездомних собак на Донбасі сьогодні достатньо — господарі залишають садиби, а разом з ними — і своїх псів на ланцюзі. Бійцям довелося їх відпускати, аби не померли з голоду. «Скільки вони у нас людей перекусали, — сміється командир відділення Едмонд Саакян. — Але потім звиклися і справно несуть службу. Коли ми виїжджали, забрали з собою — не кидати ж друзів». Деяких псів бійці відвезли додому, інші зграєю бігають у таборі. Швидше за все, перед Новим роком їх знову заберуть в зону АТО. «Це наші «дзвінки!» — говорять бійці.

«ПРОСТО ХОЧУ, АБИ ДІТИ СПОКІЙНО ХОДИЛИ ДО ШКОЛИ»

Добровольці йдуть служити не задля грошей. Доходи у солдатів вельми скромні — держава платить всього близько трьох тисяч гривень, хоча ця сума подвоюється в зоні АТО. Багато хто перераховує платню на банківську картку, яку віддають рідним. «Такі гроші можна заробити і в тилу, не підставляючи себе під кулі», — говорять бійці. Начальник медпункту, молодший сержант Артем Безгінов розповідає, що на «гражданці» працював масажистом в районній поліклініці. На війну вирушив навесні, оскільки «за живе» зачепила російська анексія Криму. У Криму Артем десять років тому служив строкову службу, був знайомий з кримськими татарами і те, що відбувається, сприйняв особливо близько до серця.

Інший доброволець, 33-річний юрист Олексій, служить командиром взводу. Удома залишив дружину і двох маленьких дітей. Дружина спочатку була проти і «ставила ультиматуми». А воювати пішов тому, що «давав військову присягу». «Ми жили мирно 23 роки, але до нас прийшли і постукали в двері. Слава мене не «чіпляє», просто хочу, аби нормально жили діти, спокійно ходили до школи. Хочу, аби Україна залишалася незалежною і цілісною», — пояснює він. Олексій вважає, що голод і холод на війні можна пережити. Найважче — це туга за родиною, за близькими людьми. А ще дуже важко, коли втрачаєш бойових друзів.

У Максима Можари в рідному місті теж залишилася сім’я — дружина і дитина. Працював «кризисним менеджером» у галузі торгівлі. В армії він головний сержант — заступник командира взводу. «Замок», якщо по-старому», — уточнює Максим. «Признаюся одразу, — говорить він, — на трюфелі і чорну ікру ми точно не розраховували, коли йшли на службу. Інколи бувало, що на п’ятьох людей у нас залишалася банка консервів і буханка хліба. Що таке армійське тушковане м’ясо відомо — трапляються і шкура, і жили. Але якщо руки не з одного місця — можна всі питання розв’язати», — посміхається Максим. Говорить, що деякі люди все-таки не витримують незгод армійського життя — є таке поняття, як «втома металу». Але особисто він воювати збирається до переможного кінця, поки не вийде наказ Головнокомандуючого про повну демобілізацію.

Валерій з Дніпропетровська останніми роками працював митним брокером. У армії він не новачок — у минулому був офіцером, відслужив 21 рік і знову пішов добровольцем.

Згадує, що коли потрапив під перший артилерійський обстріл, було відчуття нереальності того, що відбувається. «Таке враження, що це відбувається не з тобою, неначе спостерігаєш збоку», — говорить він. Усвідомлення прийшло, коли побачив великі пробоїни в стіні і розвернуті металеві двері — бо отак і тебе може «зачепити». Валерій вважає, що людина звикає абсолютно до всього, навіть до війни і знегод. 

У «двадцятці» служать люди різних національностей, які живуть на Дніпропетровщині. 42-річний Рустам, головний старшина батальйону, народився в Узбекистані. За віросповіданням він мусульманин. «У селищі у нас було сорок відсотків кримських татар», — говорить старшина, попиваючи з кухля чай. Бабуся Рустама була депортована з Криму. Сам він відслужив прикордонником на Далекому Сході і переїхав до України, яка стала йому новою батьківщиною. У мирному житті Рустам працював укладачем поїздів на залізничній станції. Розповідає, що його рішення піти на службу підтримала дружина. За поставою і манерою триматися — видно, що це ґрунтовний і шанований серед бійців командир. Втім, свою розповідь про війну, він закінчує словами: «Хочу, аби скоріше все це закінчилося!»

ПОГРОЗИ РІДНИМ ВІД СЕПАРАТИСТІВ

Бійці розповідають, що найбільш гнітюче враження на війні справляють лиха мирного населення. Особливо дітей, які голодують. «Діти перетворюються на справжніх безпритульників, збиваються в зграйки. У серпні, коли ми зайшли в Красногорівку, діточки рвали у нас з рук окраєць хліба, звичайного хліба!» — згадують вони. «Допомагаємо місцевому населенню, чим можемо. Але не завжди вони нас розуміють, а ми їх — менталітет у нас різний. Таке враження, що живуть вони в 90-х — якісь місцеві авторитети, свої розбирання. Навіть садиби відрізняються. У нас — все доглянуте, а у них на городі можна побачити на грядці акацію в палець завтовшки. Напевно, горілка все затьмарила! У нас і рівень життя різний. Ми прагнемо до більшого, а їх і це влаштовує. І на все одна відмовка — верхи б’ються, а ми плачемо!» — розповідають бійці. Проте робота з населенням і людське ставлення приносять свої плоди. Влітку бійців зустрічали як «головорізів Коломойського», а коли пішли на ротацію, місцеві жителі почали збирати підписи під петицією, аби повернули «двадцятку».

Не всі бійці батальйону охоче розповідають про себе, а деякі уникають фотокамер. Причини для цього є — в сусідньому Донбасі проживають їхні родичі, а інколи і члени сім’ї. У батьків одного з офіцерів батальйону, бойовики під Новоазовськом «віджали» будинок. Хтось доніс, що син б’ється на українському боці. Попри відсутність господарів, у будинку провели обшук і забрали ключі. Часто в подібних випадках майно потрапляє до чужих рук. Ще частіше бійцям батальйону надходять погрози по Інтернету. «У соціальних мережах виклали моє фото сепаратисти, чого тільки не пишуть на мою адресу, — розповідає командир відділення Едмонд Саакян. — Надходять і прямі погрози — мені і моїй родині».

«ЯКЩО НЕМАЄ СИЛ НАСТУПАТИ, ТО МОЖНА ДІЯТИ ХОЧА Б НА ВУЗЬКОМУ ФРОНТІ»

Коли закінчиться війна — бійці сказати не можуть, але багатьох дратує вимушене перемир’я. «Все залежить від рішень, які ухвалюються на політичному рівні, — дипломатично пояснює полковник Покуса. — Проте вважаю, що ініціатива загублена штучно. Ініціативу можна не втрачати навіть в обороні. Якщо немає сил наступати, можна діяти хоча б на вузькому фронті. Найважче переносити бездіяльність. Перемир’я, можливо, і потрібно, аби накопити сил і засобів. Але якщо забороняють вести вогонь, коли нас обстрілюють, то це розслабляє. Коли змушують стояти і терпіти або, ще гірше, б’ють по руках — люди втрачають сенс перебування в зоні АТО».

Президент України підписав Указ, яким Ввів у дію рішення Ради національної безпеки Й оборони від 20 грудня «Про ресурсне забезпечення сектору безпеки і оборони України у 2015 році», повідомляє www.mil.gov.ua. Зокрема, РНБО вирішила доручити Кабінету Міністрів передбачити видатки в проекті Закону «Про державний бюджет на 2015 рік» в розмірі понад 80 млрд гривень, а також право Уряду щодо надання державних гарантій в обсязі 6 млрд гривень для закупівлі озброєння, військової техніки, матеріальних і технічних засобів. Кабінету Міністрів також доручено у місячний термін вжити заходів щодо укладення угод на виробництво речового майна для Збройних Сил та інших військових формувань. Окрім того, РНБО доручила Кабінету Міністрів передбачити в держбюджеті на 2015 рік фінансування заходів ІЗ розроблення і впровадження нових технологій, створення нових виробничих потужностей для виробництва озброєння та військової техніки для потреб військовослужбовців. / Фото Ольги ЯКИМОВИЧ

Командири скаржаться на те, що армія погано забезпечується важкими озброєннями. За штатом мотострілковому батальйону належить БМП — бойові машини піхоти, але їх просто немає. Розповідають, що «зампотех» їздив вибирати бойову техніку, але так нічого відповідного і не знайшов. На базі стоять машини іржаві й поламані. «Це лише по телевізору показують, що ремонтують повним ходом, а на ділі доводиться їздити на вантажних машинах і автобусах, які «призвали» з національної економіки. Така техніка може пересуватися тільки дорогами з твердим покриттям, але ніяк не пересіченою місцевістю», — говорить начальник штабу.

На думку бійців, в армії потрібна реорганізація, професійний відбір і спеціалізація «на вищому рівні». Тоді можна успішно боротися не лише з сепаратистами, але і зовнішню агресію відбивати. А ще потрібно надійно закрити державний кордон, аби припинити підвезення найманців і зброї. «Якщо раніше противник відповідав одиночними артилерійськими пострілами, то зараз — залпами батарей і дивізіонів», — говорять бійці. Попри це вони вважають, що українська армія здатна впоратися з поставленими завданнями — слово за керівництвом країни.

Нинішній Новий рік «двадцятка» зустрічатиме в зоні АТО. Ще рік тому ніхто й подумати не міг, що святкувати доведеться з автоматами в руках. В окопах і бліндажах, напевно, не обійдеться без фронтових «сто грам». Начальник штабу давно подав списки на нагородження — в них близько сорока бійців, які дуже гідно проявили себе в боях. Але у відповідь отримав досить образливу відповідь: «для них це багато». Таке ставлення зачепило офіцера за живе. «Люди, які сидять в тилу, просто не розуміють, що їхнє спокійне життя безпосередньо залежать від бійців, яким доводиться мерзнути в окопах і йти під обстріл», — говорить він. Втім, бійці йшли на фронт зовсім не за «медальками». За їхніми словами, в новому році перший тост вони піднімуть за Україну!

P.S. Поки готувався цей матеріал, 20-й батальйон вирушив у зону АТО — на одну з найгарячіших ділянок східного фронту.

Вадим РИЖКОВ, «День», Дніпропетровськ
Газета: 
Рубрика: