Свобода не може бути частковою.
Нельсон Мандела, південноафриканський державний і політичний діяч

Побороти рак можливо

Катерина ВІЛЬЧЕВСЬКА: Якщо раніше від онкозахворювань помирали, то зараз ми можемо врятувати життя більшості пацієнтів
3 лютого, 2011 - 00:00

Щорічно 4 лютого за рішенням Всесвітньої організації охорони здоров’я у всьому світі проводять Всесвітній день боротьби з раком. У часи новітніх технологій та надсучасних розробок діагноз «рак» уже не здається таким страшним, як 10—20 років тому. Принаймні у більшості розвинутих країн світу, де на лікування онкологічних захворювань надходять величезні державні кошти та діють сучасні медичні центри. А звідси — і кращі показники одужування пацієнтів. У Національному інституті раку України запевняють, що ми теж маємо всі можливості для лікування більшості онкологічних захворювань: за останні роки було придбано кіберніж, з’явилося кілька сучасних медичних установ онкологічного профілю, зросло державне фінансування — з 178-ми мільйонів 2009 року до 290-та мільйонів гривень нинішнього. Але цих коштів все рівно замало. Особливо гостро це відчувається у галузі трансплантації, тому й їдуть українці за кордон, щоб зробити дорогу операцію з пересадки клітин чи органів, оскільки в Україні для цього не вистачає ні фахівців, ні донорів, ні відповідного медичного обладнання.

За даними Міністерства охорони здоров’я, щороку рак виявляють у понад 160-ти тисяч українців, серед яких приблизно тисяча — діти. А протягом останніх п’яти років захворюваність населення України на злоякісні новоутворення зросла на 2,4%. Щоб виправити ситуацію на краще, медики постійно наголошують на необхідності самообстеження населення в онкологів. Адже виявивши хворобу на ранній стадії, людина має значно більше шансів на повне одужання. Як свідчить статистика Всесвітньої організації охорони здоров’я, через запізнілу діагностику онкологічні захворювання забирають життя у 38—40% хворих після встановлення їм діагнозу. Які ще проблеми та перспективи лікування онкологічних захворювань є в Україні, «День» запитав завідувача дитячого онкогематологічного відділення Інституту невідкладної та відновної хірургії імені В. Гусака (м. Донецьк) Катерину ВІЛЬЧЕВСЬКУ.

***

— Катерино Вікторівно, за останні роки було багато інформації про важливість ранньої діагности раку. Спираючись на вашу практику, чи побачили ви, як ці месиджі вплинули на населення?

— Наші громадяни не дуже люблять перевірятися у лікарів просто так, без причини. Якби частіше ходили, то ситуація була б набагато кращою. Раніше була обов’язкова диспансеризація, коли періодично, десь раз на півроку, усі здавали кров. Зараз такого немає. До лікарів ідуть тоді, коли щось турбує. Іноді люди ходять з пухлинами досить довго і до спеціалістів не звертаються взагалі. Днями у мене на прийомі була дитина, у якої ще в тримісячному віці з’явилася пухлина сітківки ока. Батьки малюка не лікували, і це призвело до того, що йому в Одеській клініці видалили обидва ока. Якби така мама жила в Америці, то в три місяці у неї б дитину забрали, раз вона не хоче її лікувати, позбавили батьківських прав, а так дитя тепер незряче. У принципі людей, які відмовляються від лікування, мало, але бувають і прикрі випадки. Лікування просто тяжке і тривале, тому дехто його намагається уникнути. Але ті, хто приходить до нас на ранніх стадіях хвороби, швидше лікуються. Може, і справді з нашого боку має бути більше інформації про перші симптоми хвороби. Перш за все це втома, слабкість, що особливо неприйнятно для дитини, коли вона лягає відпочивати посеред дня. Можуть з’явитися болі, які складно пояснити, якщо дитина дуже маленька, вона може ставати неспокійною. А так основні симптоми — блідий колір шкіри, поява синців, кровотечі, але, як правило, це свідчить про хворобу у розквіті. А спочатку — втомлюваність, підвищення температури, періодичний біль.

— Лідером серед онкозаворювань в Україні є рак молочної залози. Чи часто жінки проходять самообстеження, аби виявити хворобу на ранніх стадіях?

— Я ще раз повертаюся до думки, що хорошим було давнє правило про диспансеризацію. За кордоном це називається по-іншому, але там всі люди біжать до лікарів відразу, як тільки з їхнім здоров’ям щось не так. У США змушують проходити медогляд щопівроку, і люди самі в цьому зацікавлені, бо якщо хтось потрапить в лікарню без медогляду, то платитиме за лікування з власної кишені. Є різні механізми стимулювання людей до самообстеження. У Японії з цього приводу було цікаве медичне дослідження, якраз після ядерних вибухів. Вчені взяли під нагляд людей, які підпали під дію радіації, їх поставили на дуже ретельний диспансерний облік. Паралельно вчені взяли для порівняння групу звичайних людей, які не були пов’язані з цією катастрофою. Коли вчені оцінили результати обстежень через декілька років, то помітили, що у групі звичайних людей було більше випадків онкозахворювань на пізній стадії, ніж у тій, яка була під впливом радіації. Тому що у цих людей, як тільки з’являлися якісь симптоми хвороби, лікарі відразу їх ліквідовували. Ось наочний приклад того, що кожна людина мусить слідкувати за своїм здоров’ям: піти здати кров, сходити до гінеколога. Це загальна культура людей, які хочуть довше жити.

— Оскільки ви керуєте дитячим відділенням, то скажіть, із чим зараз приходять до вас маленькі пацієнти, які найбільш поширені захворювання серед них?

— Частіше за все у дітей низький рівень гемоглобіну у крові, через що виникає анемія, збільшення лімфатичних вузлів, бувають пацієнти і з поганою кров’ю, маю на увазі різні хвороби, пов’язані з клітинами, що зупиняють кровотечі, це теж нерідке захворювання, найчастіше починається з простуди. І весь час приходять діти, хворі на лейкоз. Але значного росту у збільшенні кількості хворих ми не спостерігаємо.

— А як можна виявити онкозахворювання у немовляти?

— Це видно відразу, ще в пологовому будинку, лікарі це бачать по аналізах крові, по стану шкіри. Елементарне обстеження може це показати. А в три-чотиримісячних дітей батьки помічають щось неладне: неспокій, збільшення розміру живота тощо.

— Які методи лікування використовуються зараз у вашому інституті і які новітні технології ви б хотіли застосовувати в роботі?

— Методи лікування у нас дуже хороші, європейські, досить результативні. Але хотілося б ще й трансплантацію кісткового мозку застосувати до тих хворих, які звичайній біохімії не піддаються. Хворих з діагнозом «ультралімфобластний лейкоз» ми виліковуємо на 80%, серед хворих на лімфогранульоматоз у нас взагалі майже повне одуженя (виліковуємо 99% хворих). Трохи гірша ситуація з мелоїдним лейкозом — виліковуємо лише 46—50% пацієнтів. Таких результатів можна досягти завдяки чіткій програмі лікування і чіткому її виконанню. Це великий набір препаратів, які треба вживати за певною схемою, вчасно, тобто доволі інтенсивне лікування протягом двох років. Потім, якщо все гаразд, ми знімаємо людину з лікування. Така практика жорсткої терапії зараз поширена в Києві, Одесі та Черкасах. Ми почали впроваджувати високодозну терапію, чого раніше не робили. Але це дуже токсичні дози, тож коли лікуємо цим методом, дуже ретельно слідкуємо за концентрацією, тому що так можна й убити людину. Високодозне лікування значно покращує кінцевий результат, що дає можливість хворому одужати. Тому воно має сенс. На мій погляд, терапія має бути спрямована на те, щоб кожного хворого все-таки вилікувати. Є хронічні захворювання, які ми не можемо вилікувати, але можемо вивести пацієнта на тривалу ремісію.

— Чи можна зараз говорити про те, що Україна пішла на крок уперед у лікуванні раку?

— На жаль, поки що ні. Результати у цивілізовану світі трохи кращі, ніж наші. За кордоном розвинута трансплантація, завдяки чому у онкохворих більше шансів вижити. Звісно, трансплантація потрібна не всім, але якомусь проценту хворих без неї не вижити. Але це високі технології, дуже великі кошти, і тут має діяти державна програма, тому що прості люди витягнути таке лікування індивідуально не можуть. У світі є цифри кращі, ніж у нас, але в України є ще невикористаний резерв. Ми все-таки досягли хороших результатів, бо якщо раніше від раку помирали, то зараз ми можемо врятувати життя більшості пацієнтів. Нам треба напрацьовувати досвід у ранній діагностиці, Україні треба стати повноцінним членом міжнародного клубу донорів, щоб ми могли шукати повсюди донорів для наших хворих. Також нам треба краще проводити цитогенетику. Тому що зараз будь-який діагноз вивчає не тільки хворі клітини, а й хромосомні зміни, що теж дуже важливо при лікуванні раку.

— Торік ішло активне обговорення державної програми щодо боротьби з онкозахворюваннями до 2016 року. Чи не передбачається у ній впровадження цих технологій?

— Поки що ніяких заявок до інституту не надходило, тому важко сказати. Щодо дитячої онкології, то розроблялася програма, яка передбачала зробити лабораторію в київській дитячій лікарні «Охматдит», яка мала обслуговувати всю країну. Але держава у нас досить велика, щоб вистачило однієї лабораторії на всіх хворих. Звісно, їх не треба сто штук, вистачить дві-три, бо є області, наприклад Сумська, де випадків захворювань на лейкоз дуже мало, тому такі регіони не відчувають гострої потреби в утримуванні такого медичного підрозділу.

— Якщо охарактеризувати ситуацію в цілому, то які зараз масштаби захворюваності і що стає її причиною?

— Поширеність захворювання за останні роки суттєво не змінилася: 3,5—4 особи на 100 тисяч населення. Приблизно така статистика по всьому світу. А причини раку вченими до кінця так і не вивчені, проте виділяють кілька факторів. Це спадкова схильність, коли в одній родині є кілька хворих, трапляються навіть онкологічні сім’ї. Це і вплив навколишнього середовища — через повітря, воду, їжу, застосування великої кількості різних барвників та емульгаторів, великий рівень радіації тощо.

— Чи достатньо в Україні державного фінансування на лікування онкохворих, чи все йде за кошти виключно пацієнтів?

— Фінансування держави дуже слабке, воно не тримає на собі весь цей механізм. Якщо взяти нашу клініку, то держава покриває відсотків із 20 наших потреб, ще допомагають благодійні фонди, іноземні організації. Звісно, доводиться підключати і самих хворих. Як на мене, то онкологія та розвиток трансплантації мусять більше фінансуватися. Може, треба по-іншому розподіляти державні кошти, розвивати приватну медицину. Якби дорогі технології були за рахунок держави, а лікування бронхітів, пневмоній могло б проводитися приватними лікарями, то було б більше результату. Бо лікувати простуду і лейкоз — це просто непорівнювані суми. Наприклад, 100 тисяч на лікування раку — це мінімальний набір для хворого. Якщо йдеться про трансплантацію, то тут сума виростає до 150—200-т тисяч доларів. Аби вилікувати мелоїдний лейкоз, треба 50 тисяч доларів на одного пацієнта. А пневмонію можна вилікувати за п’ять тисяч гривень. Це теж гроші, але ці суми не порівняти. У Німеччині, наприклад, лікування лейкозу, трансплантація проводиться за кошти держави, а лікування решти хвороб проходить у приватних клініках. Тоді і лікарі зацікавлені у роботі, і пацієнтам легше, і держава може більше грошей виділяти на дійсно складні хвороби, які потребують значних капіталовкладень.

— Останнім часом все частіше чути думку, що рак виліковний, що це не вирок. Судячи з того, що ви розповідали, є значний відсоток людей, яким дійсно вдається допомогти. А як можна самостійно мінімізувати ризик захворіти на рак?

— Враховуючи етіологічні фактори, нам треба боротися за покращання екології, хоч би як банально це звучало. Бо коли заводи виділяють канцерогенні речовини у повітря, фермери вирощують сільськогосподарську продукцію з використанням маси хімікатів, про яке здоров’я нації можна говорити? Ще один фактор, на який слід звертати увагу, стосується родини. Кожен має добре знати, які хвороби були в родині, щоб потім слідкувати по можливості за цим. Бо знаючи наперед про можливі захворювання, можна уникнути того ж діабету чи появи ракової пухлини. Звісно на 100% людину це не вбереже, та все ж мінімізує ризики.

Розмовляла Інна ЛИХОВИД, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments