Найбільша і найважливіша частина виховання кожного — це те, що ми даємо собі самі.
Едвард Ґіббон, британський історик, член Парламенту Великої Британії

Поверніть тростину шахраєві

Або Як зачепитися і врятуватися
9 квітня, 2015 - 17:40
ТАКИЙ ВИГЛЯД МАЛА ТЕЛЕВІЗІЙНА ВЕЖА 1970 РОКУ. ГОРА, НА ЯКІЙ СТОЯЛА ВЕЖА, ТА СТУДІЙНЕ ПРИМІЩЕННЯ, ЩО ЗБЕРЕГЛОСЯ. ТАКОЖ НА УЗГІР’Ї ЩЕ МОЖНА ПОБАЧИТИ ОДИН ІЗ ТРЬОХ ФУНДАМЕНТІВ, НА ЯКОМУ СТОЯЛА 180-МЕТРОВА ВЕЖА

Він, Паніковський, сплутав усі наші плани. Начебто сучасними технологіями обману старенький із «Золотого теляти» не володів, але пам’ятник йому в скверику на Прорізній миттєво обернув усю увагу на себе — ніби скаржачись, що нинішні злодійкуваті його послідовники відкусили тростину і тепер стоїть він без неї, неначе й справді сліпий. В рамках же нинішніх відкотних схем — особливо наївні його самі що не є рожеві окуляри, довірлива ложка у верхній кишеньці піджака. І, схоже, він навіть не знає, у кого просити, хоча, згадуючи відомий текст, саме тут ледар і промишляв. Сьогодні ж, як здалося, беззахисний, боязкий, що зовсім не претендує на особливу увагу, привабливий пам’ятник хитрунові вже, можна сказати, чесно працює — легко оживляє час, що пішов. Багато разів ловила себе на думці, що в якомусь милому куточку, не завжди особливо історично надцінному, так буває заціпенієш, що захочеться озирнутися — чи ніхто не помітив, як холодок пробігає по потилиці, по волоссю від нового розуміння вічного.


ПАМ’ЯТНИК ПАНІКОВСЬКОМУ З ВІДЛАМАНИМ ВАНДАЛАМИ ЦІПКОМ

Ми ж того ранку прийшли не до Паніковського, а до гори неподалік, аби відшукати сліди старої телевізійної 180-метрової башти, що побудована 1951 року і простояла до середини 70-х. Спочатку вирішили зазирнути з Малопідвальної, немовби зверху, але там вже приватна територія і фотографувати охоронець не дозволив. Поблукавши ділянкою лише з блокнотом, сторопіли — який же тут заповідник сміття — море пляшок, різного пластику, старих корчів. Господарі лише розчистили для бізнесу майданчик під стоянки машин, інша територія дика і начебто не дуже люблена. Щоправда, здивував міцний помпезний будинок. За стилем він нагадує будівлю телецентру на Хрещатику, 26 і також не обділений прикрасами. Такий декор у різні періоди то лаяли і зривали, то захоплювалися і вивчали. Пишна будова вже зверху перекрита, аби добро не пропадало, а всередині все обвалене, але на неї приємно дивитися і сьогодні, забуваючи — вона ж бо вже теж чужа. Сміття ж виходить — наше, і тільки подумали, як побачили внизу навпроти Будинку архітектора одну з потужних опор старої башти. Свого часу вона в певному значенні була символом міста, вважалася стратегічним об’єктом, а в середині століття була вельми популярним місцем відпочинку. Старенька ж стала не потрібна, коли 1973 року на Сирці було закінчено спорудження нової телевізійної башти висотою 382 метри, і, як стверджують довідники, вона стала другою за висотою в Європі і найвищою з металевих башт, що вільно стоять, у світі.

Продовжуючи прогулянку Прорізною і зайшовши в ажурну арку, почула пояснення Сергія, знаного на історії старого міста, що до війни сюди вів Музичний провулок, а у дворі, в якому стояли, розташовувалося музичне училище, а потім консерваторія. Все це стерли нищівні руйнування 1941 року, викликані вибухами радянського походження.


ЧУДОВА ЛІПНИНА  БУДИНКУ ЛОМБАРДУ, ЩО ЗБЕРІГЛАСЯ В КОЛИШНЬОМУ МУЗИЧНОМУ ПРОВУЛКУ

Звичайно, у дворі нічого не збереглося від того минулого життя, однак одна стіна від оригінального будинку встояла. Чи то забули підірвати, чи то не встигли, чи то особливо упертою виявилася й вирішила жити і далі, ось і вийшло. Миттєво для себе назвала її стіною Меркурія, а потім подумала, що треба, можливо, і запатентувати назву, хоча б серед друзів. На ній уже, звичайно, безліч автографів байдужого нехитрого побуту, але на них, хоча й із зусиллям, але не дивлюся. Милуюся дивною рельєфною ліпниною, що змальовує жезл Меркурія з крильцями і якорем, пишними фрагментами прикрас до цього часу елегантного балкона, різними принадними стильними деталями. На цьому місці стояв до війни ломбард, а якір як вічна надія — тут можна зачепитися і врятуватися. Адже слід Меркурія теж не випадковий, як не як — покровитель торгівлі.

Треба ж, облазили всю гору, але саме Сергій побачив і підняв із землі спочатку 50 копійок, а за мить металеву ювілейну гривну. Не інакше, як стіна Меркурія вже запрацювала, тому одразу ж вирішила до неї навідуватися частіше — може, розбагатію. Можливо, це заначка Паніковського, але чому ж усе тобі, Сергію, бурмотала, спускаючись з мокрої і слизької гори. Мабуть, так ще і не зрозуміла, що інколи краще дивитися під ноги — ціліше будеш і з наваром.

Ех, вік учись.

Ми знову зустрінемося там, за поворотом.

Людмила ЗАСЄДА. Фото Сергія П’ЯТЕРИКОВА, спеціально для «Дня»
Газета: 
Рубрика: