«Продуктивне суспільство може породжувати нові інституції»

«День» не раз і не два писав про кризу вищої освіти в Україні. Державні університети досі залишаються залежними і не можуть перебрати на себе відповідальність за власну якість освітніх послуг. Відтак ринок попиту і пропозиції, на який мала б відповідати вища освіта, не надто поки впливає на цю освіту. Це ж стосується і професійного викладацького середовища, частина якого бажає позитивних змін, але залишається заручником тієї системи, до якої належить. Водночас існує чималий попит на якісні освітні послуги, і він неухильно зростає. Про це свідчить поява численних бізнес-шкіл, курсів та воркшопів — різних за форматом і змістовним наповненням. Серед них є такі, що зародилися як відповідь на недовченість, яка стала неминучим наслідком загалом неблискучого рівня нашої вищої освіти. Сучасні виклики вимагають нових глибоких знань, і широкий спектр наших «недовченостей» болюче дається взнаки.

Одна із таких ініціатив — це Школа перекладачів, що має запрацювати вже за місяць. Її ініціювала Культурна інституція «Міжвухами». Вона оголосила набір для студентів старших курсів, магістрантів та аспірантів філософських факультетів, які протягом навчання у Школі зможуть перекласти щонайменше два важливих філософські тексти, пройти стажування з менторською підтримкою й опублікувати перші свої роботи. Мета школи — підготувати нову генерацію професіоналів, які працюватимуть над перекладом філософських текстів. І це надважливо, відзначає завідувач кафедри філософії та гуманітарних наук Вінницького національного технічного університету, професор Київського національного університету ім. Т. Шевченка і один із менторів Школи Олег ХОМА. В українському тезаурусі світової філософської класики забагато прогалин. Щось доводиться читати в радянських (іноді цензурованих) перекладах, дещо — лише мовою оригіналу. Українською перекладено ще замало текстів. До того ж, не всі переклади мають належний фаховий рівень. Щоб наша інтелектуальна культура та суспільство розвивалися, філософські смисли мають звучати українською, тоді довкола них гуртуватиметься більше прогресивних людей.

«НАШІ УНІВЕРСИТЕТСЬКІ МОДЕЛІ УСПАДКОВАНІ ВІД УРСР І ЛИШЕ КОСМЕТИЧНО ТРАНСФОРМОВАНІ»

— Пане Олеже, в Україні налічується, якщо не помиляюся, понад дві сотні університетів. Це виглядає як потужна сила. Філософських факультетів, відділень, випускових кафедр теж, здається, не бракує. Невже потрібна ще й Школа перекладачів, яка виникає з приватної ініціативи? Наша масштабна освітня галузь наразі не здатна забезпечити підготовку кваліфікованих перекладачів філософських текстів?

— Наша освітня галузь справді «масштабна», але не може забезпечити не лише підготовку філософських перекладачів. І наважуся сказати, це таки не найбільша її проблема. Становище в ній можна охарактеризувати як «крах освітянської УРСР». Наші університетські моделі успадковані від УРСР і лише косметично трансформовані. Збільшення тривалості навчання не змінює суті навчального процесу, що залишається все ще «радянським»: і наші «кафедри», які структурно досі нагадують правління колгоспу, і наші «академічні групи» зі старостами, і наші ректори, тотально залежні від КРУ та інших контрольних інстанцій, і наша «тарифна сітка» й вимоги «бюджетної дисципліни», і ще багато чого просто пережили свій час. За нових умов вони так само життєздатні, як риба, яку витягли із води.

Ці форми державного соціалізму втратили власну «стихію», а для еволюціонування в новій просто не пристосовані. Вони можуть хіба що битися в судомах, і лише дуже викривлена оптика може розглядати цей процес як «реформи». Останні, до речі, є реакцією держави на свої освітні «активи». Рідна держава, яка три десятиліття власноруч «плекала» пострадянську версію радянської інституції, мабуть, остаточно переконалася в марності своїх зусиль. Утім, вона вже давно не має тут особливих ілюзій, хоч і зберігає гротескно бравурну риторику. Хай би що казали з трибун, а реальні політичні кроки свідчать, що вища освіта залишається для держави валізою без ручки, яку важко нести, але лячно викинути. Держава так і не спромоглася поставити перед вишами більш-менш масштабні реальні цілі, які вимагали би реальної якості, зростання, інтеграції у світові процеси. Отже, не виникли реалістичні моделі відбору кадрів та оцінювання результатів. А утримування молодих людей у чотирьох стінах протягом чотирьох років бакалаврату й двох років магістратури важко вважати масштабним викликом, із цим могли би, за певного тренінгу, впоратися й вахтери. Звісно, це передовсім проблема держави, ба радше всього суспільства, яке не може знайти для себе великих цілей. Але не про те зараз мова.

Наша держава, хоч і не найефективніша у світі, усе ж спроможна оцінити очікувану якість «освітніх послуг» від середовища, яке сама й створила. Вона знає реальну ціну й собі, і своїй освітянським «напрацюванням», а головне — кадрам, які «рєшают всьо». Тому вища освіта не отримує інших «революцій згори», крім суто паперових. Їхня головна мета — урізання бюджетних витрат, економія, причому це триває ледь не увесь період незалежності. А «соусом» під цю основну страву завжди слугували якісь чергові «реформи», одна прогресивніша за іншу. Старі «непрогресивні» реформатори змінюються новими, «мегапрогресивними». Але реально все закінчується фантасмагоричним зростанням бюрократичного ідіотизму й надексплуатацією науково-викладацького складу. Це такий собі чистий садизм, експлуатація задля експлуатації. Адже реальних освітніх цілей все одно немає, бо суспільству важко перейти в той новий світ, який виставив би зрозумілі параметри потрібної йому освітньої моделі.

Ми надмірно застрягли в переході від нашої рідної радянсько-пострадянської моделі (ще десять років — і цей транзит хронологічно зрівняється з біблійним Виходом). Тож освіта, якій було дозволено самій вигадувати для себе «розваги» в межах прокрустового ложа державно-бюджетних регламентацій, увесь цей час щасливо собі загнивала, і то дедалі більше, що більшим ставав розрив між її динозаврячим геномом і «кайнозоєм», що дедалі впевненіше окреслюється в довкіллі.

Після цієї увертюри перейдемо до освіти філософської. Наші філософські факультети традиційно орієнтовані на підготовку університетського викладача філософії, як це було й за УРСР. Тривалий час суспільство не пропонувало філософам нових сфер докладання зусиль, тож факультети (яких, щоправда, замість одного-єдиного стало «багато») продовжували орієнтуватися на те, що й завжди — на підготовку університетських викладачів філософії. Тут нічого не змінилося.

Але змінилося життя, настали інші часи. Починаючи з 2010 року скорочення університетської сфери (не зовнішнє, за кількістю установ, а внутрішнє — за обсягами навчального навантаження) стало очевидним. Після «ударних» реформ 2015-го професія філософа-викладача взагалі стала фактично недоступною для молодих людей: вакансій для них немає, бо їх немає, власне, і для тих, хто викладає вже давно. Ідеться про сферу, яка невпинно скорочується. Відповідно, професія університетського викладача філософії для молоді — уже давно не професія, яка годує. Оскільки вакансій немає, то випускники філософських факультетів ідуть куди завгодно, перед ними «широкий вибір» кар’єр: від журналістів (у кращому разі) чи офісних працівників і аж до лаврів баріста. Єдина в країні установа, яка спеціалізуються на філософських дослідженнях, це Інститут філософії НАН України. Але й туди молодому спеціалісту потрапити нереально, зі схожих причин. Отже, система не поповнюється свіжою кров’ю, і то вже доволі давно. А це означає, що вона вимирає. Принаймні коли існують лише ті особини, що вже народилися, а нові не народжуються, біологи кажуть про вимирання популяції.

Переклад філософських текстів, принаймні наприкінці 1930-х рр., практично ніколи не був частиною діяльності українського академічного філософа — виняток становлять хіба переклади спадку могилянських професорів. Дуже показово, що перший запит на філософських перекладачів, що виник у середині 1990-х через ініціативи фонду «Відродження» й тривав понад десятиліття, так і не дістав належної відповіді від філософських освітніх інституцій. Це показовий приклад негнучкості, нездатності перелаштуватися. Зрештою, програма «Відродження» завершилася, не ініціювавши ні появи вітчизняних генераторів перекладацької активності, ні належної відповіді освітніх інституцій. Парадоксально, але держава, попри всі свої «культурні політики», досі не вважає деякі незамінні способи зміцнення нашої інтелектуальної культури гідними бюджетної уваги. А освітні інституції, чия присутність у суспільстві скорочується, як шагренева шкіра, не лише не здатні відреагувати на нехай поки слабку, але цілком реальну потребу суспільства, а й узагалі не бачать її. Хоча, що вже казати про ті суспільні потреби. Сам феномен тривалого вимирання філософської спільноти не є предметом уваги наших офіційних філософських установ. Доволі важко уявити, на яких ще «актуальних проблемах» вони можуть бути зосереджені?

А втім, протягом останнього десятиліття в суспільстві відбуваються й набагато оптимістичніші процеси. Університетська система — лише один із сегментів суспільства. Середовище, в якому відбувається виробництво ідей, формується інтелектуальна культура, — це не тільки університет і не тільки інститути. Існує громадянське суспільство, те продуктивне суспільство, яке може, за потреби, породжувати нові інституції. І от зараз ми спостерігаємо доволі цікавий процес: коли занепадає академічна (на 90% державна) освіта, паралельно виникає запит на якісну освіту від середовища тих, хто свого часу «пройшов» наші університети й відчуває себе недовченим.

«...ЛЮДИ Є ДОСИТЬ РОЗВИНУТИМИ, ЩОБ ВІДЧУТИ СЕБЕ ВРАЗЛИВИМИ ЧЕРЕЗ НЕДОВЧЕНІСТЬ»

— Ці оптимістичні, на вашу думку, процеси якимось чином пов’язані зі Школою перекладачів, яка утворюється нині? І в чому полягає сама ідея цієї Школи?

— Головна ідея Школи — це підготовка філософів, котрі мають належний рівень кваліфікації і здатні відповідати потребам суспільства. Ідеться про щось більше, ніж «просто переклад». І хоча в Україні справді бракує кваліфікованих перекладачів навіть для тих проєктів, які могли би бути розпочаті вже зараз, проблема не лише в цьому. На кону стоїть щось більше: якісна філософська підготовка як тип, як практика. Специфіка підготовки філософів полягає в тому, що по-справжньому кваліфікованим фахівцем можна стати років за 10 — 15 після завершення навчання в магістратурі. І всі ці роки потрібно, як то кажуть, «працювати філософом», удосконалюючи свою професійну майстерність, доходячи до «філософської дорослості». Але нині ми зіткнулися з очевидним браком середовищ для такої кар’єри. Адже наші освітні очільники, коли йшлося про філософію, або пливли за звичною течією, або, докорінно змінивши риторику (це вже про новітніх «реформаторів»), просторікували, що філософам краще переключитися на дизайн, у них, мовляв, усе вийде. Уявляєте собі інтелектуальний рівень високопосадовця, який взагалі не бачить в інтелектуальному ландшафті держави властивого місця для філософії! Утім, державну освіту, таке враження, нині може очолювати будь-хто, здатний освоїти таку арифметичну дію, як віднімання, а ще — не змигнувши оком виголошувати пустопорожні промови «про все добре проти всього поганого».

От і маємо ситуацію: філософія як галузь — досі традиційна частина (за теперішніх умов — радше заручник) університетської системи. Ця система — в глибокому піке, невпинно й на великій швидкості (добра новина) летить до свого неминучого колапсу (не дуже добра новина). За такої логіки подій, філософію має спіткати доля галерника, міцно прикутого до галери, що йде на дно. Тут ідеться саме про колапс системи: наші неідеальні, скажімо так, філософські факультети іноді отримують дуже непоганих студентів, котрі мають здібності й, головне, бажання до філософської праці. Але ці студенти не можуть займатися філософією професійно, їхній фах на практиці залишається віртуальним, він не годує. Тому вони змушені шукати хліба деінде.

Суспільство створює платоспроможний попит на інтелектуальний продукт  деякого типу, чого в нас донедавна не було зовсім. За УРСР часів Перебудови колективна інтелектуальна активність зводилася хіба до купівлі деяких інтелектуальних книг або зустрічей з популярними журналістами чи медіаперсонажами. Але зараз маємо нову форму: люди прагнуть певного роду спілкування, виходять з формату індивідуального читання у формат обговорення в інтелектуальній спільноті. В Радянському Союзі такого просто не могли допустити, бо це б закінчилося черговим дисидентським рухом. А тепер, при вільному розвитку, у нас поступово сформувався колективний досвід цивілізованого інтелектуального спілкування громадян. Він формувався довго й дуже, скажімо так, локально

Але, як я говорив, описаний щойно процес, на щастя, не єдиний із тих, що розгортаються на наших очах. За останні п’ять-шість років чітко увиразнився запит на публічну філософію, хоч і поки не надто великий у масштабах такої великої країни, як наша, але з доброю динамікою зростання. Інакше кажучи, вперше за багато років з’являються вакансії для філософів-недизайнерів, тобто — філософів у прямому сенсі слова. Ідеться передовсім про запит на просвітницьку діяльність, незмінним супутником якої є текстологічна база, книжки, засадничі для інтелектуальної культури. І оскільки ситуація як із кількістю, так і з якістю перекладів таких текстів в Україні далека від блискучої, відкривається неозоре поле для справді кваліфікованої філософської діяльності. Якщо сьогодні потрібні ті, хто доступно говоритиме з публікою про вельми неповерхові ідеї, а також той, хто здатен перекласти українською відповідну  літературу, то це і є найпомітніший запит суспільства. І фахова спільнота не може його ігнорувати. Не відповісти на цей запит було б і злочином, і ганьбою.

Зрозуміло, що йдеться не просто про просвітництво чи переклад. Щоб говорити про ідеї, їх потрібно на  початку мати. Щоби бути експертом на просвітницькому семінарі чи вдумливим перекладачем, найперше слід бути філософом, а не дизайнером. Тому нерідкісні суперечки про те, чи вбиває перекладацька діяльність «справжнє» філософування, є штучними і заснованими зазвичай на елементарному невігластві. Адже переклади створюють головне — суспільний запит на філософські книжки. Що починається з перекладів, неминуче закінчиться оригінальними ідеями.

Хто є носіями зазначеного суспільного запиту? Люди, професійно дуже далекі від філософії: підприємці, айтівці, управлінці, інші. Усі вони свого часу слухали філософські курси у своїх університетах, зазвичай намагаючись їх ігнорувати. Але філософія, з невмолимістю античного фатуму, наздогнала їх пізніше (сміється).

— Але ж вони мали право на свідомий вибір і скористалися з нього, як знали.

— Мали, певна річ. Але «свідомий вибір» часто виявляється ілюзією, бо студенти у 18 років не завжди усвідомлюють свою справжню потребу, вони просто прагнуть того, що їм хочеться/вважається доречним на той момент. Час масштабних узагальнень щодо себе, свого життя, справжньої вартості своїх дій рідко приходить у такому віці. Тобто це просто бажання. Але згодом, здобувши університетську освіту, вони починають розуміти, що хочуть здобути справжні знання, а не лише оцінку в заліковій книжці. Справжня освіта — це заповнення твоїх особистих прогалин. І потяг до цього, як правило, з’являється десь під 35 років.

— І то, з’являється далеко не в усіх.

— Ідеться передусім про успішних людей, здатних мислити. Здебільшого, це представники середнього класу, таке собі буржуазне середовище, яке прагне осмисленого життя, просвітництва і сприяє розвитку останнього. Вони читають книжки, обговорюють ідеї і, розвиваючись, відчувають дедалі більшу потребу заповнити прогалини у своїх знаннях. Тобто це не ефект Даннінга-Крюґера, коли некомпетентність породжує високу самооцінку, а навпаки — ситуація, коли люди є досить розвинутими, щоб відчути себе вразливими через недовченість. Власне, це стало передумовою до появи бізнес-шкіл, коли підприємці потребували нових знань, які їм не могли свого часу надати університети. Потім розпочалася демократизація цього руху. Вона полягає в тому, що нові соціальні групи починають залучатися до процесу саморозвитку, усвідомлюють запит на нові сенси, знання, і це вже не бізнес певного рівня, а так звані «білі комірці», представники інтелектуальних професій, котрі досягли певного рівня матеріальних статків. У підсумку виникли різноманітні просвітницькі курси, присвячені філософській або іншій гуманітарній тематиці. Дуже важливо, що вони створювалися на комерційних засадах, це також різновид бізнесу, розрахований на різну публіку.

Зараз ідеться про тисячі людей, які залучаються в цю мережу і без жодних, до речі, вказівок від «міністерств і відомств». Тобто суспільство створює платоспроможний попит на інтелектуальний продукт певного типу, чого у нас донедавна не було зовсім. За УРСР часів Перебудови колективна інтелектуальна активність зводилася хіба до купівлі якихось інтелектуальних книжок або зустрічей з популярними журналістами чи медіаперсонами. Але зараз маємо нову форму: люди прагнуть певного роду спілкування, виходять із формату індивідуального читання у формат обговорення в інтелектуальній спільноті. У Радянському Союзі такого просто не могли допустити, бо це закінчилося б черговим дисидентським рухом. А тепер, за вільного розвитку, у нас поступово сформувався колективний досвід цивілізованого інтелектуального спілкування громадян. Він формувався довго й дуже, скажімо так, локально.

І до того ж, мало вирости абсолютно нове покоління. Це далеко не ті, хто в 1990-х робили свої капітали, а покоління чистого бізнесу, пов’язаного з високою інтелектуальною часткою. Це середовище постійно продукує щось нове. Лише за останнє літо намітилися ще два відомих мені нових проєкти з підтримки книговидавництва, зокрема й філософської літератури. Коли таке ще бувало в нашій історії? Як на мене, це ознака поступового цивілізування нашого суспільства. Воно стає менш варварським і диким, і на місце хаосу, який мав місце в 1990-х, уже приходить структура, нові впорядковані форми життя. Деякі важливі речі починають здобувати своє природнє місце в житті суспільства. Виникає певний клас людей, котрі (з різних причин) мають глибоко філософські питання й потребують неповерхових відповідей. Це середовище прагне усвідомити свої цінності, утвердити їх і жити згідно з ними. Воно схильне не тільки до саморозвитку, а й до благодійності, приділяє велику вагу суспільним інтересам. Ба більше, намагається самостійно формулювати ці інтереси і створювати відповідний порядок денний. Власне, й успіх Сократа в Афінах зумовлювало саме громадянське середовище — природна аудиторія його славетних розмов.

«НАРЕШТІ УКРАЇНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО ПРОПОНУЄ ВИРАЗНИЙ ЗАПИТ НЕ ПРОСТО НА ВЖЕ СФОРМОВАНИХ ПУБЛІЧНИХ ФІЛОСОФІВ, А НА САМЕ ЇХ ФОРМУВАННЯ»

— Власне, я так розумію, що саме це середовище й ініціювало Школу перекладачів. Розкажіть про неї трохи докладніше.

— Школа перекладу має свою історію. Вона виникла завдяки Культурній інституції «Міжвухами», яка займалася благодійністю й раніше, підтримуючи, зокрема, дуже потужний перекладацький проєкт. Засновником її є підприємець Павло Гайдай, яскравий представник щойно описаного мною середовища. Сама ідея підтримки філософських перекладів у нього з’явилася під час історико-філософського просвітницького курсу Тараса Лютого в «Культурному проєкті». Тут треба розуміти мотиви цієї підтримки, що очевидно не має якоїсь вузько-прагматичної мети. Ідеться про спробу зробити середовище існування в нашій країні комфортнішим, а саму країну — міцнішою. Тобто зміцнення інтелектуальної культури постало як особиста мета окремого громадянина, котрий розглядає її як частину своєї громадянської місії. Саме цей громадянський мотив, прагнення брати функції держави у свої руки тут і тепер і стали приводом для Павла та його команди витратити неабиякий час, кошти й зусилля заради суспільного блага, як він його розуміє.

Головна перевага Школи — чітка перспектива фахового працевлаштування для молодих філософів, якої не було вже багато років. Ця перспектива пов’язана, що дуже важливо, з процедурами неповерхового кваліфікаційного відбору. Звісно, йдеться про нову структуру, а все нове є ризикованим. Але досі наша молодь не мала шансу навіть ризикнути!

— Чи є вже видані книжки в межах перекладацького проєкту, заснованого культурною інституцією «Міжвухами»?

— Чотири книжки уже вийшли у світ, зо півтора десятки — ще в роботі. Серед них «Метафізика» Аристотеля, «Буття і час» Гайдеґера, «Світ як воля й уявлення» Шопенгавера тощо. Я перекладаю «Етику» Спінози. Не помилюся, коли скажу, що це — наймасштабніший перекладацький проєкт із часів відповідної програми «Відродження». Такі речі не робляться швидко, бо це вимагає часу, знань і зусиль. Саме тому виникає гострий запит на кваліфікованих перекладачів, адже на сьогодні їх істотно менше, ніж нових проєктів. Тому підготовка таких фахівців нині є найважливішою стратегічною метою.

— Наскільки це розуміння стратегічної мети поширене серед ваших колег?

— Це добре усвідомлюють ті професіонали, на яких зараз припадає головний тягар справи філософського перекладу: потрібна зміна, те молоде покоління, яке розвине справу. Я, зокрема, набираю клас із підготовки перекладачів-дослідників, котрі спеціалізуватимуться передусім на французькій філософії ХVІІ — ХVІІІ століть, а також на її сучасних відгалуженнях, афористично висловлюючись: від Шарона — до Марйона. Оптимальний контингент: студенти щонайменше IV курсу, магістранти, аспіранти; ідеться переважно про філософські спеціальності. Звісно, набрати такий клас буде непросто. Адже вивчення французької мови у нас не надто поширене. А серед молодих перспективних студентів-філософів їх взагалі лічені одиниці. До того ж, Школа передбачає деякі процедури відбору — це не просто благодійний пікнік для всіх охочих. Утім, я впевнений, що принаймні англомовні та німецькомовні класи Школи неодмінно запрацюють, а сама вона посяде важливе місце в освітній інфраструктурі українського суспільства.

Я вже говорив про інституційний занепад філософії як академічної дисципліни. Він, звісно, розпочався задовго до квітівського погрому 2015-го. Останній став лише своєрідним «контрольним пострілом у голову», позбавивши філософську спільноту навіть надії на приплив нових сил. І от, нарешті, всупереч цим безрадісним тенденціям, українське суспільство пропонує виразний запит не просто на вже сформованих публічних філософів, а на саме їх формування! Тому я готовий вкласти свій час і зусилля в успіх цієї не лише гідної, але й стратегічно важливої справи.

Початок. Завершення див. в одному із наступних випусків «Дня»