Наші батьки були на півслові обірваним поколінням. Весь цей огром несказаного і набріханого зверху, накопичившись за століття, тепер криком кричить. Країні потрібні письменники для психологічної санації.
Оксана Забужко, українська письменниця, поетеса, есеїстка

Quo vadis, сучасний університете?

Завдання, яке стоїть перед більшістю українських вишів, — розпочати широку розмову про власну стратегію розвитку
13 травня, 2016 - 12:11

Сьогодні багато говорять про кризу університетів. Напевно, тому, що їхня місія, а відтак і бачення їхнього призначення та шляху розвитку видається неочевидною. Інколи навіть озвучуються пропозиції взагалі відмовитися від місії як якоїсь «великої оповіді», що обґрунтовує доцільність існування цієї інституції. Аргументом на користь такої відмови є те, що епоха «великих оповідей» закінчилася, а ми живемо сьогодні в добу наднаціональних, глобальних структур та процесів. Відповідно, модель «університету Гумбольдта» з його пов’язаністю з національною державою втрачає своє призначення й опиняється «в руїнах», якщо згадати окреслення канадського дослідника Біла Рідінґза. Цей дослідник, до речі, стверджує, що існування «без місії» — найкращий вихід із кризи для сучасного університету. Університет у такий спосіб має перестати бути моделлю ідеальної спільноти і стає місцем, де цілком можливо уявити реальність існування різних моделей. Тобто ми маємо мислити практично, а не в ідеальних умовах. Звісно, в риториці Біла Рідінґза простежується критика відображення університетом логіки розвитку пізньокапіталістичного суспільства з його орієнтацією на споживацтво, інструменталізм, абсолютизацію індивідуалізму, масовізацію вищої освіти. Тож «жевріння» університету «в руїнах» — це, мабуть, радше пошук критично налаштованими інтелектуалами точки відліку для революції, яка має змінити всю соціальну систему.

Очевидно, що вища освіта України таки потребує «університетської революції». І надихати її має усвідомлення університетською спільнотою свого призначення та відповідальності. Може, слово «місія» й відсилає до культурної парадигми епохи становлення національних держав, але за суттю і значенням, як вказівка на сенс і візію щодо існування цієї інституції воно вимагає актуалізації. Ця візія має перебувати, передусім, на «трьох китах» — університетське лідерство, підприємливість, соціальне служіння. Вони дають можливість університетові зрозуміти себе й набути інституційної ідентичності, що відповідає духові часу, і проявити себе щодо інших — людей, інституцій, культури.

«УНІВЕРСИТЕТ ВЕДЕ ЗА СОБОЮ»

Академічне лідерство — це те, чого не вистачає більшості українських університетів. Інколи складається враження, що більшість наших університетів застигли на межі переходу від радянського до пострадянського порядку. Якась своєрідна «пастка транзиту», що виявилася навіть у гібридизації моделі університету: наполеонівська, з державним контролем, плюс гумбольдтівська, з пріоритетом академічної автономії, а до цього додається ще й виразна орієнтація на американську модель університетів, які вміють заробляти кошти на своє утримання, так би мовити, славнозвісний «доробок Гарварда»). Академічна спільнота чекає, доки закінчиться перехідна епоха, бідкаючись при отриманні нових вимог від МОНу. Майже як за Шевченком: «Коли діждемось Вашингтона...» — чи, в цьому разі, «українського Гумбольдта», який здійснить необхідні реформи в системі університетів «новим і праведним» способом. Тож і чекаємо ...аби лише державне замовлення давали.

Лідерство має стати основою діяльності університетів. Воно має передусім проявитися в організації навчального процесу та читанні курсів, коли викладач не є ментором, який перечитує знову і знову свій (хоч найчастіше чужий) підручник. Навіщо слухати викладача, який переповідає підручник, якщо його можна самому прочитати? Про це говорив свого часу Фіхте, коли зауважив, що професор не повідомляє знання, бо книга робить за нього це краще. Завдання ж професора полягає в тому, щоб учити шукати знання. Сьогодні до цього додається наше призвичаєння до інформаційних технологій. Простий приклад: ми часто лінуємося йти до книжкової полиці шукати якусь книжку, щоб звірити цитату чи знайти потрібну інформацію, якщо її швидко можна знайти в Інтернеті. У цій новій ситуації викладач має стати лідером, котрий веде за собою студентів, сам навчається разом з ними. Для цього потрібно розвивати критичне мислення, проективну діяльність, міждисциплінарність.

Академічне лідерство університету стосується здатності переймати позитивний досвід інституційної діяльності й ділитися своїми досягненнями. Не слід лише «посипати голову попелом» і казати, що в нас у вищій освіті все дуже погано. Попри слабку соціальну та економічну розвинутість, Україна має доволі високі показники освіченості населення. І значна заслуга в цьому належить нашій системі вищої освіти. Ми маємо приклади університетів без корупції, які експериментують з навчальними планами, які проводять фундаментальні дослідження й виховують нову наукову еліту, які навчилися виживати в екзилі, які несуть міцну традицію і формують цим успішну «організаційну сагу». Кожному з таких університетів вдається робити важливий крок, який може бути дуже корисним для всіх. Часто ми дивимося в бік закордонних університетів, шукаючи в них партнерів, при цьому сприймаючи інші університети своєї країни лише як конкурентів у «боротьбі» за абітурієнтів. Більше внутрішньої співпраці, спільні наукові проекти і навчальні програми — це те, що створить нову якість університетської спільноти в Україні.

Разом з тим, академічне лідерство має підкріплюватися адаптативною сфокусованістю. Сучасний університет перебуває в дуже складному й мінливому світі. Він має навчитися адаптуватися до цих обставин. Але при цьому найголовніше залишатися в них сфокусованими на своєму призначенні й керуватися освітніми цінностями, які визначають викладацьку і науково-дослідну діяльність. Тож завдання, яке стоїть перед більшістю українських університетів, — це розпочати широку розмову про власну стратегію розвитку. Це дасть змогу усвідомити специфіку середовища, в якому перебувають університети, й виробити власний шлях сфокусованості на баченні себе й світу через десять чи двадцять років. У цьому також проявляється академічне лідерство, оскільки виявляє сміливість проектувати майбутнє для себе та інших.

«УНІВЕРСИТЕТ НЕ СТОЇТЬ НА МІСЦІ»

У звіті про стан вищої освіти, який підготували Майкл Барбер, Кейтлін Донеллі та Саад Різві під назвою «Напередодні сходження лавини», університетам наполегливо рекомендують рухатися. Університети опинилися під загрозою бути зметеними «лавиною» змін. Метафора «лавини» використовується для того, щоб показати радикальні перетворення в суспільстві, економіці, культурі, які вимагають переосмислення традиційного поняття університету. Адже інституції вищої освіти сьогодні вже не мають монополії на знання. Раніше вони могли представляти себе як інституція, яка надає можливість доступу до цілісного знання. Однак сьогодні цю роль навіть успішніше за них виконують аналітичні корпорації та think tanks. Разом з тим і навчання можна здійснювати не лише в аудиторіях. Дедалі популярнішими стають платформи МООС — масових відкритих онлайн-курсів. Змінюються також способи представлення результатів наукових досліджень, коли, крім традиційних журналів та онлайн-видань, з’являються відеоблоги, спеціалізовані портали, віртуальні конференції. За часів масової вищої освіти відбувається девальвація університетських дипломів, і слід зважати на те, що вони можуть виявитися як бренд для отримання першої роботи, і то за умови виявлення випускником «м’яких компетенцій».

У цій ситуації університети мають бути підприємливими. У них не залишається іншого шляху, аніж виявляти ініціативу і творити інновації. Слід перестати себе мислити в категоріях ресурсу, доступ до якого намагається отримати студент як клієнт, котрий прагне отримати освітні послуги. Університети та їхні наукові бібліотеки повинні ставати простором, де творяться спільноти. Вони мають дати місце для інкубації знань і вмінь, а не відтворення прочитаного та законспектованого.

В уже класичній роботі Бертона Кларка «Творення підприємницьких університетів» розглянуто приклади п’яти європейських університетів, які опинилися в скрутному становищі через зменшення державного фінансування (знайома картина, чи не так?), але зуміли реструктуруватися й переорієнтуватися, застосувавши власну підприємливість.

Підприємницький університет — це не той, що «робить бізнес», всього лише вдало шукаючи, як вигідно продати свої освітні послуги. Це не головне, хоч, як показує досвід, набути підприємливості, безперечно, означає поліпшення свого фінансового стану. Головне — не боятися інновацій і змін. У роботі Кларка є дуже гарна цитата саме про це: «Вони [підприємницькі університети] вважають, що ризики експериментальної зміни характеру діяльності університетів привабливіші, аніж збереження традиційних форм і методів». Отож, такий шлях сучасного університету: постійно вчитися й експериментувати (так, університетам теж потрібно вчитися); по можливості уникати державного регулювання і стандартизації (з цим у нас проблеми, бо університетська автономія ніби і є, але ніби й немає); набувати особливої інституційної ідентичності й бути не схожим на інших — він має визначитися, чи є власне дослідницьким, чи регіональним, чи елітним вишем. Відтак утворюються академічні структури, які постійно мотивуються. Відбувається вироблення особливої системи академічних цінностей та стійких уявлень, які видозмінюються і забезпечують те, що університет не застигає в розвитку. Підприємництво, інноваційність, еспериментаторство вбудовуються в «місію», формуючи позиціонування університету в системі вищої освіти й ідентифікуючи мотивацію для творення стратегій його розвитку.

«УНІВЕРСИТЕТ ВИХОДИТЬ У...»

Сучасний університет не може бути «кришталевим палацом», який замкнувся на собі. Академічна спільнота повинна створювати периферію, де будуть реалізуватися ідеї та проекти, що нею витворені. Йдеться про вихід університету за межі «кампусу» в місто і до бізнесу.

Щодо першого, то проблема «town & gown» (люди міста і люди в мантіях) давня, як самі університети. Але минули часи сутичок між містянами та «академіками». Настав час співпраці. Університет — це двигун міста. Особливо це важливо для невеликих міст, які, без перебільшення, можна назвати університетськими містами, як, наприклад, Острог, Глухів, Дрогобич. У перспективі децентралізації та адміністративної реформи лише співпраця між містом та університетом, реалізація спільних проектів нададуть можливість модернізувати інфраструктуру таких міст, підняти економіку, показати потенціал спільнот, підвищити рівень культури. Ймовірно, варто задуматися про те, щоб «університетське місто» взагалі могло стати офіційним статусом для окремих міст. З огляду на це, академічна місія університету має бути доповнена урбаністичним аспектом, що спрямований на перетворення міського простору довкола університету. Університет як публічний простір має помножувати публічні простори, де люди можуть реалізувати вимогу часу — «навчання упродовж усього життя».

Університет не має замикатися і в плані бізнесу. Тут також потрібно шукати шляхи взаємної співпраці та підтримки. Ця співпраця мотивуватиме підприємців мати наукоємний бізнес, а університети — не готувати майбутніх фахівців у тепличних умовах. Вивчення курсів має бути пов’язане з опрацюванням конкретних бізнес-кейсів, які даватимуть підприємці-партнери університетів. Це також є способом вимірювання підприємливості обох сторін. Університети здобувають собі партнерів, розширюють периферію своєї взаємодії та формують у студентів необхідну для сучасного бізнесу компетентність. А навіть на критику, що університети підпадають під повний вплив сучасної неоліберальної економіки, можна знайти контраргумент: а як університетам впливати на неї й змінювати, якщо повністю замкнутися в «кришталевому палаці»?

Місія університету, візія стратегій його розвитку вимагає передусім творення мережі зацікавлених агентів та їхнього діалогу між собою: представників університетської спільноти, державних службовців із МОН, експертів аналітичних центрів, представників бізнес-середовища. І головне в цьому діалозі — почути одне одного, сприйняти й визнавати одне одного, вислухати аргументи і контраргументи, щоби спільно створити освічений проект українського суспільства.

ДОВІДКА «Дня»

Дмитро ШЕВЧУК — доктор філософських наук, доцент, декан гуманітарного факультету Національного університету «Острозька академія», випускник НУ «Острозька академія», НУ «Києво-Могилянська академія», Європейського колеґіуму польських та українських університетів в Любліні (Польща).

Дмитро ШЕВЧУК, декан гуманітарного факультету Національного університету «Острозька академія»
Газета: 
Рубрика: