Свобода не може бути частковою.
Нельсон Мандела, південноафриканський державний і політичний діяч

«Реактор вибухнув через бажання зробити країні подарунок до Першотравня»

Перші години після аварії: як це було
21 квітня, 2011 - 00:00
ВІКТОР КЛОЧКО

Цього року весь світ відзначає 25-роковини найбільшої техногенної аварії в історії людства — Чорнобильської катастрофи. На жаль, цей сумний ювілей позначено масштабною аварією на японській АЕС «Фукусіма-1», яка вкотре засвідчила важливість для людства гіркого чорнобильського досвіду. Цим досвідом із читачами «Дня» ділиться Віктор Миколайович КЛОЧКО, полковник КГБ у відставці, у 1986 році начальник Прип’ятського міськвідділу УКГБ України по Києву та Київській обл., кавалер Почесної відзнаки МНС України.

— Вікторе Миколайовичу, яким чином ваша робота була пов’язана з Чорнобильською АЕС?

— В органах державної безпеки я працював із 1969 року, перейшов туди з комсомольської роботи. Загалом оперативній роботі я віддав 20 років життя.

З лютого 1978 року я працював начальником Чорнобильського райвідділу УКГБ, а в серпні 1985-го прийняв Прип’ятський міськвідділ УКГБ, начальником якого й пропрацював до жовтня 1986 року. Звісно, найважливішим об’єктом в місті була Чорнобильська АЕС. Як стратегічний об’єкт державного значення, станція була предметом пильної уваги нашої служби. Особисто я за службовим обов’язком дуже добре знав і саму станцію, і її людей.

— У чому ви вбачаєте справжню причину вибуху та пожежі на ЧАЕС?

— Вважаю, что працівників станції підвела радянська звичка робити «трудові подарунки» до партійних з’їздів чи державних свят. Так само сталося й тоді: наближалося свято Першотравня, й на ЧАЕС вирішили відзначити його якимось важливим досягненням. Як відомо, в ніч на 26 квітня на 4-му блоці проводили наукові експерименти з випробування обладнання в різних режимах роботи. І ось комусь спало на думку підключити головні циркуляційні насоси реактора до парової турбіни на вибігаючому режимі її дії — тобто, коли вона була відключена й оберталася за інерцією. Результати експеримента мали дати змогу підвищити безпеку роботи всіх АЕС Радянського Союзу. Але задля його швидкого проведення черговій зміні четвертого блоку довелося тоді порушити відразу декілька пунктів інструкції з безпеки...

У ході проведення експеримента автоматична система аварійного захисту відключила реактор. У роботі в ньому тоді залишалося лише 13 паливних стрижнів. Інструкція з безпеки забороняла запускати реактор у роботу, якщо в його активній зоні залишалося менш ніж 15 стрижнів. Проте заступник головного інженера станції Дятлов дав наказ «піднімати» реактор. Він знав, що на станції були аси-оператори, здатні «підняти» реактор навіть на п’яти стрижнях. Та він не знав, що в ту ніч на зміні нікого з цих асів не було...

Наслідки нехтування інструкцією з безпеки всім відомі: водневий вибух і пожежа на четвертому блоці, жахливий викид радіації за межі блока та станції (у результаті вибуху захисна бетонна кришка реактора підскочила зі свого місця й сіла назад — але вже під кутом 45 градусів, і через відкритий отвір пішло смертоносне випромінювання).

— Як ви провели ніч аварії?

— Нічого не підозрюючи, звечора спокійно ліг спати. Але вночі біля мого ліжка задзвонив телефон (пам’ятаю, подивився тоді на годинник — було 12.15). Я підняв трубку і почув автоматичне повідомлення, яке повторювалося безліч разів: «Пожежа на четвертому блоці АЕС». Миттєво зібрався, вскочив у машину й вирушив до станції, по дорозі розбудивши та прихопивши із собою начальника міськвідділу міліції.

Ми прибули на станцію раніше, ніж найперша пожежна машина, й застигли на місці, вражені моторошною картиною пожежі — горіла покрівля четвертого блоку, запалена розжареними шматками графіту, які викинуло на дах вибухом. Тоді я відправив начальника міліції викликати пожежних, а сам пішов на станцію робити свою роботу. Потрібно було негайно вияснити причину аварії, щоб спрогнозувати її наслідки. Найпершою версією була диверсія. Проте вона досить швидко відпала: виявилося, що винним був сумнозвісний «людський фактор». Уже тієї ночі ми зі своїми співробітниками вилучили на станції відповідну виробничу документацію, опечатали прилади, почали опитувати вцілілий персонал блоку. Протягом кількох днів ми (десять співробітників відділу) опитали понад сто чоловік. Можна сказати, що я найпершим в країні довідався про справжню причину аварії на станції.

— Чим вам запам’яталася евакуація Прип’яті?

— Рішення про евакуацію міста було прийняте практично відразу після аварії. Пройшла вона швидко та організовано: протягом одного лише дня 27 квітня з міста були вивезені автобусами всі 52 тисячі мешканців. Людям оголосили, що вивозять їх на кілька днів. Тоді ще просто не знали усіх масштабів катастрофи.

Характерно, що прип’ятчани сприйняли звістку про необхідність залишати міста спокійно — певно, були постійно готові до такого повороту подій.

Пам’ятаю, коли рушив останній автобус із людьми, я вирішив об’їхати автомобілем спорожніле місто та перевірити, чи часом ніхто не залишився. Ніде не було ані душі, аж раптом бачу — вулицею назустріч мені спокійно крокує рибалка з вудками на плечі. Я зупинився, затягнув його до машини й повіз на КПП. Виявляється, він вже три дні рибалив на Прип’яті й нічого не знав про аварію. Я здав його на КПП міліції, яка вже оточила покинуте місто. Пізніше чув, що той рибалка наздогнав свою евакуйовану сім’ю.

А наступного по евакуації дня в Прип’яті висадився полк хімзахисту, який розпочав роботи з дезактивації.

— А чому ж ви тоді не евакуювалися разом з усіма?

— А ми, як люди військові, залишалися в місті до 29 квітня, коли отримали наказ про передислокацію до Чорнобиля.

— Чи чули ви історію про священника в якомусь із сіл поблизу Прип’яті, який один лиш і зміг переконати своїх односельців у необхідності евакуації?

— Так, таке дійсно було в селі Товстий Ліс. Селяни тоді не хотіли слухати представників місцевої влади й відмовлялися від евакуації. І тоді місцеві апаратники вирішили звернутися по допомогу до тамтешнього батюшки. Він зібрав людей, виступив перед ними й зміг переконати їх у тому, що небезпека велика й необхідно виїхати.

— Чи загалом багато людей тоді відмовилися від евакуації?

— У самій Прип’яті — жодного. А в селах Чорнобильської зони — в Андріївці, Опачичах, Стичанці, Красному — такі люди були. Звісно, сільському мешканцю значно складніше покинути свою домівку. А з другого боку, я знаю чимало прикладів, коли той, хто виїхав, уже помер, а самосели живуть і досі. Мабуть, справа тут у стресі, який завжди супроводжує евакуацію.

— Чи було вам страшно за себе у зараженій радіацією зоні?

— Відомо, що небезпека була дійсно високою. Протягом 1986 року в нашому міськвідділі через неї змінилося три оперативних склади співробітників. Але, чесно кажучи, для страху часу не було. Пізніше я підрахував, що за перший тиждень після аварії мені вдалося поспати загалом 20 годин. Та й потім робочий день у мене часто починався з п’ятої ранку й тривав до першої години ночі. Ми просто робили свою роботу.

Попри те, мене вражала безграмотність і легковажність деяких ліквідаторів. Хоч і пояснювали людям, що респіратор «Лєпєсток» треба міняти через 20 хвилин використання, але деякі носили його, бувало, й по дві доби, коли він не те що не захищав, а вже й сам ставав джерелом опромінювання.

Пам’ятаю, як я тоді вчив своїх співробітників не застібати комір сорочки чи гімнастерки. Бо коли між застібнутим коміром та шиєю потрапляє якась радіоактивна частинка, то через постійне тертя шкірою об комір вона дуже швидко може проникнути через шкіру до організму й завдати непоправної шкоди. Ось такі хитрощі доводилося вивчати тоді на ходу.

— Чи правду говорили про масштаби мародерства у Прип’яті?

— На жаль, правду. Наприклад, коли ми залишали місто, я поставив свого опроміненого «Москвича» до гаража. За кілька років ми із сім’єю відвідали Прип’ять, і я знайшов замки на дверях гаража зламаними, а машину в ньому — без шин. А в нашій квартирі на другому поверсі будинку ми побачили вибитими усі шибки.

— Що, на вашу думку, буде далі з Прип’яттю?

— Поки атомна станція працювала, покинуте місто опалювалося та ще якось трималося. Але вже понад 15 років ЧАЕС зупинено, Прип’ять не опалюється й почала швидко руйнуватися. Я думаю, років за десять місто перетвориться на руїни, які тоді розберуть і поховають...

Сергій ПОНОМАРЬОВ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments