Рятувати руїну і змінювати свідомість

За десяток років за станом пам’ятки оцінюватимуть ефективність громади. Стан збереженості пам’яток буде «обличчям» та «лакмусовим папірцем» кожного маленького містечка, селища чи села. Як на Львівщині рятують культурні пам’ятки місцевого та національного значення, розмовляємо з засновницею Благодійного фонду «Спадщина.UA» Ганною Гаврилів.

«УСЮДИ ОБОВ’ЯЗКОВА УМОВА — СПІВПРАЦЯ З ЛОКАЛЬНОЮ ГРОМАДОЮ»

— Ганно, «Спадщина.UA» — це організація, яка ревіталізує, тобто дає нове життя пам’яткам архітектури (є поняття «ревіталізація» в архітектурі як зміна призначення, тут ідеться про наповнення її життям — людьми, подіями тощо. — Авт.). І ви працюєте як благодійники. Хто ці люди, які вже зараз працюють разом із вами?

— Сьогодні в нас під опікою перебувають три об’єкти культурної спадщини на Львівщині — Поморянський замок, Тартаківський палац та будівля товариства «Сокіл» у Бібрці. І в кожному разі структура команди різна. Є львівське «ядро», яке створює стратегії відродження пам’яток, працює над пошуком фінансування, дослідженнями та промоцією, а вже безпосередня «операційна» діяльність ведеться нашими волонтерами на місцях. До прикладу, за чотири роки діяльності в поморянському проєкті залучені п’ять львівських та п’ять волонтерів із Поморян. Місцева частина команди вже виросла й дрібні проєкти повністю здатна робити сама. Щодо Тартаківського палацу, то наразі з львівських є лише я, і цього абсолютно достатньо, адже в Тартакові дуже сильна та активна місцева громада в кількості 10 людей, тож у нас працює принцип партнерства «фонд — громада». У Бібрці команда наразі формується, але один із учасників фонду — архітектор та громадський діяч Іван Щурко — погодився повністю взяти реалізацію проєкту на себе.

Також за цей період у нас сформувалося багато друзів та партнерів по всій Україні, що допомагають віддалено — організаційно, науковими дослідженнями, консультуванням. Всюди обов’язкова умова — співпраця з локальною громадою: неможливо системно адмініструвати проєкти в області з міста вже навіть із логістичних причин, адже декотрі з пам’яток розташовані на відстані 100 км від Львова.

«ПОВЕРТАТИ РУЇНИ ДО ЖИТТЯ МОЖЛИВО І ВКРАЙ ПРИЄМНО»

— Розкажіть, із чого все розпочалося, як виникла така ідея?

— Інтерес до історичної нерухомості з’явився ще за студентських часів. Перша робота — на данську компанію, що працювала в сфері девелопменту нерухомості в центрі Львова, згодом — кілька років була підприємницька діяльність у тому ж напрямі. Потім вийшла заміж, і ми з чоловіком купили аварійний будинок 1925 року побудови в історичному ареалі та протягом восьми років пройшли шлях від ліквідації аварійного стану до вибору рам для картин. Тоді зрозуміла, що повертати руїни до життя можливо і вкрай приємно. В цей момент, напевно, і зародилася ідея відновлювати забуті пам’ятки, просто спершу як хобі, а вже за якийсь час — як усвідомлена системна діяльність.

— Ми з вами знайомі з Тартакова. Якими зараз проєктами займаєтеся?

— У цьому році нам вдалося самостійно або в партнерстві з іншими організаціями реалізувати понад 20 більших та менших «твердих» та «м’яких» проєктів, пов’язаних із Поморянами, Тартаковом та Бібркою. Щоправда, останній місяць трошки відхилилися від цих напрямів і реалізували два проєкти зовсім іншого характеру. Перший — символічний проєкт «Магічний Магерів» за підтримки Департаменту культури ЛОДА, мета якого — на основі сумної історії костелу Пресвятої Трійці в Магерові порушити питання, що далі буде з незатребуваними об’єктами культової спадщини в малих громадах, які в силу обставин більше ніколи не зможуть використовуватися за первісним призначенням, а відтак — масово руйнуються та занепадають (нагадаємо, «День» писав про ситуацію в №215 — 216 від 22 листопада 2019 р.). Інший дуже цікавий проєкт, який ми реалізуємо за підтримки Львівської освітньої фундації, — не про архітектурну спадщину, а про людську. Це гра для родин «Родознай», автор якої — Марта Гурин, членкиня «Спадщина.UA», учасниця етногурту «Жива» та поетеса. Принцип гри — дерев’яний конструктор, покликаний у ігровій формі спонукати дітей досліджувати свій рід. Бо куди ж будуть рости наші крони, якщо ми не знаємо нашого коріння?

ПРОЄКТ «ТАРТАКІВ & ТАРТАК» ЗАКІНЧИВСЯ, А ПРОЦЕС ВІДРОДЖЕННЯ ТАРТАКІВСЬКОГО ПАЛАЦУ ТРИВАЄ

А паралельно з цими проєктами виготовляються нові дерев’яні вікна для «Сокола» Бібрецького, відновлюються мощені доріжки в парку довкола Поморянського замку та триває благодійний онлайн-аукціон «Мистецький Тартак», мета якого — збір коштів на реставрацію автентичної в’їзної брами виробництва Яна Станкевича на територію Тартаківського палацу.

Парки — теж наш фокус. За підтримки Департаменту екології ЛОДА розробляємо проєкт реконструкції поморянського призамкового парку, що є пам’яткою садово-паркового мистецтва ХІХ століття. І спробуємо робити проєктну документацію на реконструкцію парку довкола Тартаківського палацу, закладеного у XVIII ст.

«ПОМОРЯНСЬКИЙ ЗАМОК — ЦЕ НАЙВАЖЧИЙ ОБ’ЄКТ У ЛЬВІВСЬКІЙ ОБЛАСТІ»

— Перший ваш проєкт — Поморянський замок, що на Золочівщині. Яка з ним історія?

— Поморянський замок — це найважчий об’єкт у Львівській області. Ми жартуємо, що потрібно було почати з найгіршого, щоб все інше легше вдавалося. Три роки поспіль ми періодично приймали рішення, що треба відмовитися від ідеї його рятувати. Але щойно ми капітулювали, завжди з’являлася «свіжа кров» — нові небайдужі, й ми продовжували працювати задля замку. Але сьогодні, попри всі наші старання та підтримку Департаменту архітектури ЛОДА та ЛОР, будівля в дуже складному стані. Поморянський замок — наче сірникова коробка. Хоча ще кілька років тому будівля виглядала достатньо цілісною, а сьогодні — напівруїна, ми знаємо, що частина східного крила, яка впала торік, мала рано чи пізно впасти. І якби не старання, то сьогодні замка би вже не було. Попри все, саме зараз ми відчуваємо, що всі ці роки були потрачені недаремно, що от-от Поморянський замок отримає нове життя.

— Яка була програма-мінімум щодо «Поморян» і що там тепер?

— Коли на самому початку, 2016 року, було розроблено проєкт ліквідації аварійного стану замку, вартість цих робіт становила лише 7 мільйонів гривень. І тут було важливо отримати всю суму на ліквідаційні роботи зразу і провести їх протягом одного-двох років. Але таких коштів у обласному бюджеті не було, а державні органи в Києві нас не чули, тож роботи виконувалися в межах наявного фінансування — в середньому пів мільйона на рік. Станом на сьогодні загальний стан замку не змінився (хоча ми усвідомлюємо, що в іншому разі замку просто вже б не було), а в зв’язку з зростанням цін та заробітної плати теперішня вартість ліквідації аварійного стану вже сягнула приблизно 20 млн грн. І зараз страшенно прикро усвідомлювати: якби ми тоді були наполегливішими, якби не здалися, якби продовжували стукати «нагору» та в інші двері, то сьогодні ситуація була інакша.

«ПРОТЯГОМ РОКУ ДІЄ АКЦІЯ «ЗЕЛЕНИЙ ПАРКАН»: МИ ВЛАШТОВУЄМО ПАРКАН ДОВКОЛА АВАРІЙНОЇ СПОРУДИ ПОМОРЯНСЬКОГО ЗАМКУ, ЩОБ ДАТИ МОЖЛИВІСТЬ «ЗАПРАЦЮВАТИ» ПАРКУ», — РОЗПОВІДАЄ ГАННА ГАВРИЛІВ

Ми розуміємо, що одна річ — рятувати руїну, інша — змінювати свідомість.

 Ми розуміємо, що все не вдасться зробити швидко, тому тепер курс не на ліквідацію аварійного стану, а на консервацію. А паралельно з пошуком фінансування на фізичне збереження замку ми почали працювати і в інших напрямах — дослідницькому, туристичному, культурному, просвітницькому.

Завдяки нашому історику Олегу Стасюку ми відкрили для себе нову історію замку, дещо відмінну від попередніх версій, яскраву та надихаючу, провели низку експедицій «У пошуках втрачених скарбів Поморянського замку» та в збірках Тернопільських музеїв знайшли твори мистецтва з поморянських колекцій. Роксоляна Кобилюх, родом із Поморян, заснувала в маленькому приміщенні поряд із замком Поморянський краєзнавчий музей. Сьогодні в нашій збірці понад 200 експонатів, і ми вже не вміщаємося в існуючому приміщенні та шукаємо нове. Навесні в Поморянах ми влаштовували для локальної громади лекції про те, як спадщина може бути для них ресурсом. Улітку за підтримки Департаменту культури ЛОДА для 49 місцевих дітей влаштували 10-денний літній табір «В гостях у Миколи Свинки», покликаний навчити молодше покоління цінувати та любити свою спадщину.

Також ми розробили туристичний продукт «Курс на Поморяни», в т.ч. низку історичних, ностальгійних та екоекскурсій, «доктрину поморянської кухні» та дитячу анімацію (квести, майстерки, вікторини).

А ще ми взяли курс на ревіталізацію призамкового парку. Протягом року діє акція «Зелений паркан» із хештегом #стогривеньзаштахету: ми влаштовуємо паркан довкола аварійної споруди замку, щоби дати можливість «запрацювати» парку. Просто зараз завдяки мікропроєкту ЛОР там проводяться роботи з ремонту частини доріжково-стежкової мережі. А паралельно — на завершенні проєктна документація на реконструкція та утримання парку, що розробляється коштом Департаменту екології ЛОДА. Тож плануємо, що вже навесні ми матимемо, чим зацікавити туристів у Поморянах.

Чи можливо заробити гроші на відновлення спадщини, показуючи туристам місця, де ще немає ладу? На спадщині можна заробляти завдяки організації екскурсій та подій, квестів та майстерків, також на сувенірці, прокаті історичних костюмів та бричок, гастрономічній складовій. Усі ці пункти ми апробували в Тартакові на волонтерських засадах, але  2020 року плануємо зробити їх платними. В подальшому, коли територію палацу буде огороджено, можемо отримувати доходи від вхідних квитків. Чи можливо на таких речах заробити на відродження спадщини? Ні. Але можливо утримувати команду проєкту на місці, покривати дрібні видатки на промоційні заходи та впорядкування території. Зате сам факт активного життя пам’ятки збільшує шанси на отримання фінансування з інших джерел, адже притягує увагу державних органів, грантодавців та окремих меценатів.

«ФІЗИЧНЕ ДОЛУЧЕННЯ ДО ПОРЯТУНКУ ДАЄ НЕЙМОВІРНИЙ ПОШТОВХ»

— «Тартаків & Тартак». З 27 липня по 3 серпня цього року на території палацу в Тартакові, що на Сокальщині, відбувся волонтерський табір. Завдяки цьому вдалося пробратися крізь хащі до пам’ятки архітектури. Розкажіть, як все було?

— Історію відродження Тартаківського палацу, вочевидь, слід починати ще зі знайомства з лідером гурту «Тартак» Сашком Положинським 2018 року. Власне, тоді ми заприязнилися та виявили спільні цінності та бачення щодо культурної спадщини. На той час Тартаківський палац був мені відомий лише з фотографій, зате назва «Тартаків & Тартак» відтоді літала десь у повітрі та очікувала свого часу. І от одного разу наш київський колега БФ «Софос», що має 10-річний досвід у організації волонтерських таборів на пам’ятках, подався в Український культурний фонд з однойменним проєктом, і з багатьох інших поданих нами заявок абсолютно випадково було виграно саме цей грант. Ми все жартуємо між собою, що Тартаківському палацу пощастило.

БУДІВЛЯ ТОВАРИСТВА «СОКОЛ» У БІБРЦІ — ЗАРАЗ ДЛЯ НЕЇ ВИГОТОВЛЯЮТЬСЯ НОВІ ДЕРЕВ’ЯНІ ВІКНА

— Волонтерами на тартаківському таборі-резиденції було 50 людей. Знаю, що вони — з різних міст.

— Насправді географія табору вражає: до нас приїхали волонтери з Вінницької, Тернопільської, Івано-Франківської, Харківської, Київської, Одеської, Львівської, Кіровоградської, Волинської та Рівненської областей. Сфери — архітектори, реставратори, будівельники, музеєзнавці, історики, культурні менеджери, ландшафтні дизайнери, флористи, логісти та багато інших. Проєкт організовували спільно БФ «Софос» та БФ «Спадщина.UA». Разом із нами в таборі постійно жив Сашко Положинський — натхнення і обличчям табору. Також у команді проєкту були історики, наприклад, Оксана Лобко з Києва, вона спеціалізується на спадщині Потоцьких, дизайнер Станіслав Клосовський, фотохудожник Макс Ощіпко. Реставраційна фірма «Креативна фабрика Вікторія» готувала пам’ятку до табору технічно, а їхній представник постійно був із нами на об’єкті. Слід розуміти, що палац має статус пам’ятки національного значення, що накладає суттєві вимоги та обмеження, та є в  стані руїни, тож задля безпеки наших резидентів необхідно було провести цілу низку підготовчих робіт.

На старті проєкту самосів настільки обріс пам’ятку зсередини, ззовні та згори, що туди неможливо було зайти, як і достойно оцінити всю красу палацу. Територія ж довкола поросла травою вище ніж півтора метра, і лиш де-не-де виднілися сліди коліс фіри. Хто б міг подумати, що під час табору ми відкриємо перед палацом практично повністю збережений автентичний курдонер з клумбою у центрі та мощену доріжкову мережу?

— Знаю, що проєкт Тартакова цікавий і тим, що там вдалося залучити місцевих мешканців.

— Коли пам’ятку приїжджають рятувати люди ззовні та показують приклад, це дуже активізує локальні громади. На початку табору нас було 50, а на третій день — плюс їхніх 150, в т.ч. діти. Таке «фізичне» долучення до порятунку власною працею та спільно дає неймовірний поштовх: громада починає любити цю пам’ятку, стає її патріотом, починає усвідомлювати себе господарем, а відтак голова і надалі вкладає в неї ресурси та системно працює в напрямі її відродження. Цей поштовх впливає на активізацію громад. Вони починають любити цей палац. І Тартаків — чудовий зразок подібної філософії та прецедент. Адже проєкт «Тартаків & Тартак» закінчився, а процес відродження Тартаківського палацу триває.

Нині Сокальська районна рада і Тартаківська сільська рада виділили гроші на розробку проєкту реставрації палацової вежі. А ще сільська рада планує встановити на території палацу паркові лави. Просто зараз, по завершенні туристичного сезону, активно відбувається очистка території палацового парку від аварійних та сухостійних дерев. Наступної весни буде значно гарніше та зручніше.

«ПАМ’ЯТКА ПОВИННА МАТИ ГОСПОДАРЯ»

— Чому, на вашу думку, в Україні, на Львівщині зокрема, відбувається цей процес забуття пам’яток? Чому про них забула влада на місцевому рівні, влада вище і навіть самі люди?

— Настала та критична межа, що по кількох десятках років безгосподарності та неексплуатованості культурна спадщина України почала руйнуватися масово та одночасно. Насправді за останній час соціальна цінність спадщини та увага до неї з боку суспільства та органів влади суттєво зросла. Але сьогодні вартість її відродження непідйомна для місцевих та державних бюджетів. Важливо було вчасно її припильнувати у 1990-х роках, але хто тоді думав про збереження спадщини, як не було що їсти й у що вдягтися?

Другою ж причиною вважаю те, що за Союзу з нашої свідомості було викорінено відчуття господаря та володаря власної землі. Всі замки та палаци, що колись були в приватних руках, націоналізовано — не моє і нічиє, а також розуміння, що ти ні на що не можеш впливати.

І головне — пам’ятка повинна мати господаря: мати право управляти та нести відповідальність за пам’ятку мусить один конкретний господар, незалежно якої форми власності — державної, комунальної чи приватної, незалежно, чи одна людина, чи ціла структура. В нас 90% спадщини досі не мають правовстановлюючих документів, а певна частка з них не існують юридично взагалі. Тож хто має бути за неї відповідальний та хто має до неї ключ, щоби системно пильнувати її? Десятилітнім директором і єдиним працівником Свірзького замку є пан Володимир. За свою мізерну платню він виконує ролі директора, охоронця, двірника та екскурсовода. Але цей пан Володимир там є системно, і саме завдяки цьому, на відміну від низки інших замків на Львівщині, в цього замку досі є вікна та дах.

Для Тартаківського палацу таким господарем прагнемо стати ми — Благодійний фонд «Спадщина.UA» — на засадах концесії. Поточний концесіонер дав згоду на переуступку прав, локальна громада підтримує, юридичний механізм існує. Звичайно, в нас немає коштів на реставрацію палацу, але фінанси — не єдиний ресурс на шляху відродження спадщини. Ми бачимо нашу роль швидше управлінців, культурних менеджерів, сама ж концесія не позбавляє права залучати державне фінансування чи подаватися на грантові програми.

Поморянським замком, що є в державній власності, ми займаємося просто як громадська ініціатива — це наша перша «дитина» і хрест. Будівля товариства «Сокіл» у Бібрці є об’єктом комунальної власності, і ми оформили на неї 14 років некомерційної оренди з метою влаштування в її стінах мультифункціонального культурного простору. Там щотижня відбуваються різні події.

— Чи є ще плани на інші об’єкти?

— Два роки тому, коли ми вирішили створити фонд, поставили собі за мету до кінця 2020 року взяти під опіку 20 об’єктів культурної спадщини на Львівщині. Нині ми розуміємо, що не врятуємо світ, тому як для волонтерської ініціативи трьох пам’яток наразі досить. Проте якби вдалося знайти кошти на утримання команди фонду, я думаю, ми змогли б рухатися значно швидше, ефективніше та системніше, і однозначно ми були би готові давати й іншим архітектурним перлам України нове життя. А також зі Львова рятувати складно, і дуже важливим фактом є якість громади на місцях. Я думаю, що за десять років стан збереженості культурної спадщини буде прямим показником ефективності локальних громад.