Що відбувається з нашою культурою

Як відомо, на 20-річчя Незалежності військових парадів не буде. Натомість велике мистецьке дійство на Хрещатику анонсоване. Цей факт начебто стверджує: справи України в культурній сфері йдуть суттєво краще, аніж у військовій (що, втім, не так і дивно — з огляду на відомий усім стан хронічно недофінансованого українського війська). Але що насправді відбувається з нашою культурою, окреслити складно, й намальована картина вийде строката й неоднозначна.

...За три роки до проголошення незалежності, 1988-го, Іван Дзюба надрукував у газеті «Культура і життя» велику програмову статтю «Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність?». «Національній за формою, соціалістичній за змістом» культурі було поставлено вбивчий діагноз: нецілісність і фрагментарність, зумовлені тим, що українська мова (стрижень цієї культури!) не виконує всіх належних суспільних функцій. Що ж змінилося за останні майже чверть століття?

Сьогодні можна стверджувати: упродовж всього періоду незалежності змагалися два процеси: подолання постколоніальної неповноструктурності національної культури (де певні ланки були відсутні, інші — недостатньо розвинені) — і поновної культурної колонізації України (здійснюваної немалою мірою зусиллями самих українських артистів, митців, менеджерів і, найголовніше, споживачів специфічного російськомовного пострадянського культурного продукту). І якщо 1990-ті домінував перший процес, то в 2000-ті переважив другий.

Сьогодні ситуацію в українській масовій культурі якнайкраще демонструє убивчий плакат-карикатура із закликом: «Хахол, паддєржі русскій шоу-бізнес!». На ньому опецькувата й опасиста краля з рисами відомої всім московської естрадної діви в упізнаваному короткому пеньюарчику, пишній перуці й на чобітках з високими підборами твердою рукою косить українську «капусту» (для необізнаних: на сленгу «капуста» означає долари). По краю — лого «інформаційних спонсорів» — телеканала «Інтер», радіо «Шансон», газети «Сегодня» та інших усім відомих російськомовних ЗМІ, які заповнюють сьогодні наш інформаційний простір.

Але кричати «Все пропало!» було б теж недоречно. Ні, звісно, «не все так погано в нашому домі» (була на нашому телебаченні початку 1990-х програма і з такою назвою!).

Українська література в особі Юрія Андруховича, Оксани Забужко, Сергія Жадана (список імен можна вести далі) потроху завойовує Європу. В останній приліт до Варшави десь із місяць тому в улюбленій книгаренці на Кошиковій постеріг цілу «українську» полицю — від Ірени Карпи й до нових перекладів з Івана Франка.

Але в якомусь українському Луганську купити все те — значно проблематичніше. На схід і південь українську книгу не пускає впевненість місцевих книготоргівців — «ето всьо равно нє продастся». А в україномовні райцентри Центральної України (які й забезпечували стотисячні наклади української прози доби «перебудови») цю книгу не пускає тотальна руйнація книготорговельної мережі (повноцінна книгарня сьогодні припадає на один із десяти таких райцентрів; про села вже не кажу). Хоча комерційний успіх останніх книжок Ліни Костенко, Марії Матіос, Василя Шкляра, тієї ж Оксани Забужко переконує — український «бестселер» можливий навіть сьогодні.

За минулі два десятиліття підтвердило свій традиційно високий рівень українське академічне виконавство. На всіх провідних оперних сценах Європи можна зустріти сьогодні українських співаків (і позиціонують їх уже саме як українців, а не як «росіян», як це було ще якихось чверть століття тому). Тільки от з переходом до практики виконання опер мовами оригіналів протягом того ж часу вмерло яскраве явище україномовної опери (блискучі переклади для якої створювали Максим Рильський, Микола Бажан, Борис Тен, Микола Лукаш) — і наші провідні театри втратили своє неповторне колись обличчя, перетворившись на частину стандартизованого міжнародного оперного «фаст-фуду»...

У найвиграшнішій ситуації опинились українські митці — адже живопис і скульптура не відчувають жодних мовних бар’єрів. Якщо двадцять років тому нью-йоркські тріумфи Івана Марчука здавалися чимось неймовірним, то сьогодні українці представлені в галереях фактично всіх провідних столиць. І продаються їхні картини цілком успішно. Створюючи тим позитивний імідж України для багатьох європейців і американців (а живопис купують здебільшого люди зі статусом, від яких щось та й залежить).

Зате блискучий колись український кінематограф загинув, здається, остаточно і безповоротно (на згадку про колишню славу «поетичного кіно» залишилися хіба що періодичні перемоги на престижних фестивалях, не розрахованих на широкий екран «малобюджетних» фільмів). Те, що все ж таки знімається вартісного (як-от «Молитва за гетьмана Мазепу»), до публіки не потрапляє. А якось виживають актори й студії за рахунок московського продукту (дуже часто цілком антиукраїнського, як-от сумнозвісний «Тарас Картошка», чи не менш заангажовані «Ми з майбутнього»). Чи не єдиним справжнім здобутком у цій царині (й чи не єдиним по-справжньому вдалим кроком культурної політики доби «українського президента Ющенка») слід вважати рішення про українське дублювання західних фільмів для кінопрокату. Адже, по-перше, українська мова відвоювала для себе дуже важливу суспільну царину. Й, по друге, українські перекладачі, режисери й актори отримали додатковий важливий простір для самореалізації саме рідною мовою. Не випадково зі зміною влади саме це рішення стало предметом запеклих баталій (зачеплено ж було ще й інтереси російських кінодистриб’ютерів, які мають впливових лобістів у новій українській владі). Але, попри неминучі відступи, повернути все на «вихідні» суто російські позиції різноманітним колесніченкам і табачникам тут усе ще не вдалося.

На жаль, крім того, масова культура дедалі більше русифікується (й потім уже на цій основі незграбно англізується). Часи, коли молода й нікому не відома Ірина Білик дебютувала на україномовному фестивалі «Червона рута», минули, здається, безповоротно. Один із середньої руки шоу-менеджерів у пориві відвертості пояснював: ми виживаємо завдяки весіллям, дням народження і «корпоративам». А добре платять за це сьогодні тільки грошовиті «донецькі», ставлення яких до української мови відоме... Те, що не лише в Одесі та в Криму, а й у самій Росії цілком прихильно сприймають україномовні композиції «Океану Ельзи», на таких менеджерів не діє. Вони звикли триматися в рамках «мейнстріму», щоб напевно потрафити замовникові.

Фатально звузився сектор «високої» культури (української та світової) в національному аудіопросторі. «Брехунці», які стояли на кожній кухні ще двадцять років тому, окрім Лещенка, Толкунової й Пугачової, транслювали ще й «популярну класику». Отже, імена Верді, Чайковського й Лисенка, Шаляпіна, Карузо й Гмирі промовляли й для звичайного обивателя (і насамперед — обивательки-домогосподарки). Сьогодні дротяне мовлення, що стислося, наче шагренева шкіра, доживає останні дні, а мовлення українського радіо на коротких, середніх і довгих хвилях взагалі припинилося. В усьому ж FM-діапазоні в Києві не знайти жодної станції, яка б транслювала «класику» (в кожній порядній світовій столиці таких щонайменше кілька). А миле й безнадійно архаїчне радіо «Культура», витиснуте у відсутній на більшості сучасних приймачів УКХ-діапазон, змінити погоди не може...

Тож більшість молодих людей —сучасників незалежності — вже не знають назви жодної класичної опери (перевіряв на власних студентах!). А відступ «на маргінеси» «високої класики» завжди супроводжувався погіршенням звичаїв і зростанням агресивності в суспільстві (на те є переконливі західні дослідження). І Україна — не виняток з цього загальносвітового правила.

Про майже тотально дебілізоване впродовж останнього десятиліття телебачення, яке заполонили розважальні (і теж, звісно, російськомовні) програми, розраховані на найпримітивнішого споживача, й говорити не хочеться. Це є сьогодні політикою всіх без винятку провідних телеканалів: не пробувати бодай якось виховувати свого глядача, а навпаки, опускатися до його найпримітивніших запитів та уподобань. Єдиною реакцією інтелігентної нормальної людини на таке телебачення є — викинути телеприймач і повністю перейти в Інтернет (де, слава Богу, можна знайти майже все). Схоже, більшість «просунутих» студентів (рівня переможців конкурсу стипендіальної програми Фонду Віктора Пінчука, яких я прямо про це запитав) так і роблять.

Протягом останніх двох десятиліть ми природнім шляхом втратили останні острівці природного побутування автентичного фольклору. Бабусі й дідусі, для яких співати вивчені ще в дитинстві народні пісні було потребою на рівні дихання, непомітно й тихо повідходили. А сьогоднішні дідусі з бабусями входили в життя вже в той час, який важко було назвати сприятливим, з погляду передання народних традицій. І все ж завдяки численним ентузіастам в усіх куточках України народні традиції й етнічна культура живуть — бодай у певних гетто на кшталт київської «Мамаєвої слободи», знаменитого хору «Гомін» легендарного Леопольда Ященка чи «Країни Мрій» харизматичного Олега Скрипки.

Протягом періоду незалежності багато хто вперше усвідомив значення національної культурної спадщини. Вже ніхто не наказував руйнувати старовинні церкви й замки, щоб побудувати на тому місці райкоми чи універмаги, — чергові символи «переможного соціалізму». Проте з’явилися нові загрози. Неконтрольована варварська забудова вже призвела до руйнування історичного обличчя великих міст — Києва, Одеси, Харкова. А повернення культових приміщень церкві призвело до нової (зіставної за масштабами з 1930-ми й 1960-ми роками) хвилі загибелі церковної спадщини. Владики й панотці (особливо цим «грішить» Церква Московського патріархату, що не має сентиментів до чогось українського) утилітарно розглядають храми лишень як приміщення для богослужінь. Тому старовинні «побляклі» барокові розписи нещадно перемальовують у чужому (дуже часто — московсько-візантійському) стилі, а самі «тісні» історичні храми руйнують, щоб побудувати на тому місці щось нове й просторе. На жаль, ми вже фактично втратили нижню Лавру над Дальніми й Ближніми печерами, на місці якої вже постав новозбудований і прилизаний «монастир підвищеної комфортності».

...У 1992 — 1994 роках міністром культури України був Іван Дзюба. Він гостро розумів: культурна політика (сукупність цілей, які держава ставить у сфері культури, й важелів, якими ці цілі досягаються) потенційно є потужним інструментом національної консолідації, формування нового європейського цивілізованого демократичного суспільства. Але ця ж політика може призвести й до консервації віджилих радянських символів і цінностей, ментально тримати українців у пострадянському просторі. На жаль, сучасна концепція державної культурної політики, розроблена з ініціативи Івана Дзюби, так і залишилася на папері (хоч і була схвалена колегією міністерства вже після усунення міністра-академіка з посади).

Відтоді те, що відбувалося в сфері культури на державному рівні, ніколи не мало цілісного й продуманого характеру. А основним клопотом людей, які послідовно приходили в міністерський кабінет на вулиці Франка 19, було поділити скупий бюджет поміж тими, хто виявляв найбільші апетити й мав найкращі лобістські можливості. Коли Віктор Ющенко став президентом, троє академіків на чолі з Іваном Дзюбою просили його призначити міністром культури блискучого культуролога Тараса Возняка. Але міністром стала, як відомо, співачка Оксана Білозір. І «післямайданний» шанс для української культури було втрачено так само, як і всі інші післямайданні шанси...

А з приходом нової влади (в кращому разі — байдужої до питань «усієї тієї української культури») перелічені вище негативні процеси значно активізувалися. Досі гостро пам’ятаю тугу й безвихідь в очах переяславських музейників із викинутого на вулицю етнографічного музею (історичним Михайлівським собором банально «розплатилися» з УПЦ МП за підтримку на президентських виборах). Ці люди дуже добре розуміли: підтримки для них (і для унікального народного одягу XVII — XІX століть, який вони зберігали) чекати вже нізвідки...

Отже, майбутнє української культури ближчим часом залежатиме не від ласки держави (максимальна ласка полягатиме хіба що в непротидії). Воно залежатиме насамперед від того, наскільки ефективно зможуть згуртуватися в обороні культури структури громадянського суспільства і прості громадяни (більшість яких не голосували-таки за «донецьку перспективу»). Певний (не знати, наскільки довгий) час ми приречені будемо жити в умовах, наближених до тих, у яких наші прапрадіди-українці жили в імперії Романових. Держава не давала тоді ані шеляга на українські книжки чи український театр. І все ж книжки виходили, а театр існував.

Сьогодні українці боляче розплачуються за нездарність і короткозорість власних еліт «помаранчевого» періоду. Але поразка в окремій битві ще не означає кінцевого програшу кампанії. Українській культурі доводилося підводитися з гірших руїн. Просто пам’ятаймо: сьогодні усім нам потрібно не говорити, а купувати українські книжки, квитки на українські вистави, концерти українських виконавців, підтримувати українські музеї й галереї. Забезпечувати гідне представництво української культури в Інтернеті. А заодно влаштувати на громадському рівні ефективну протидію московським гастролерам в естрадних пеньюарах і церковних рясах, які звикли щедро косити українську «капусту», та їхнім «малоросійським» помічникам.