Воля, визволення - от той конечний прапор, до якого тягнеться все, до якого прагнуть і вояки з мечами, і моралісти з заповітами, і поети з віршами.
Василь Липківський, український релігійний діяч, церковний реформатор, педагог, публіцист, письменник і перекладач, творець і перший митрополит Української Автокефальної Православної Церкви.

Сірі могікани українського степу

«Збереження генетичних ресурсів вітчизняної породи великої рогатої худоби — одна з найактуальніших проблем», — академік НААН
5 квітня, 2019 - 10:29
ВОЛИ «ЧАБАНИ» ЗАВОДУ А. К. БАБУШКІНА (ІЗ КНИЖКИ: ШАДРИН В. А. «СЕРЫЙ УКРАИНСКИЙ СКОТ В ЕКАТЕРИНОСЛАВСКОЙ ГУБЕРНИИ», 1917)

Серед беззаперечних українських здобутків у світовій матеріальній спадщині є й представник тваринного світу — сіра українська худоба. Вона являє собою відріддя прадавньої великої рогатої худоби, яка розселилась по світу і збереглася на сьогодні в незначній кількості в країнах Південної та Східної Європи: Хорватії, Італії, Угорщині, Румунії.

СТЕПОВУ ХУДОБУ СІРОЇ МАСТІ НАЗИВАЛИ МАЛОРОСІЙСЬКОЮ, ПОЛТАВСЬКОЮ, ЧЕРКАСЬКОЮ, ПОДІЛЬСЬКОЮ...

Сіра степова худоба більшою мірою, ніж інші породи, зберегла особливості будови тіла своїх диких пращурів. Процес її формування проходив без домішок крові інших порід, за не надто сприятливих умов степової зони. Степ був для неї жорстокою колискою та суворою мачухою. Власне Степу — суворому степовому клімату, використанню цілинних і перелогових пасовищ, годівлі взимку майже винятково грубими кормами — ми зобов’язані наявними якостями породи, що набули свого розвитку, а потім генетичного закріплення. Вона вирізняється здоров’ям, довговічністю, стійкістю до інфекційних хвороб, неабиякою працездатністю, невибагливістю до кормів та умов утримання, здатністю споживати грубі корми, витривалістю і чудовою конституцією. Сукупність історичних свідчень приводить до незаперечного висновку: створення робочої худоби на півдні України було не випадковістю, а нагальною життєвою потребою місцевого населення. Народна селекція з честю виконала це завдання.

Степову худобу сірої масті часто-густо називали малоросійською, полтавською, черкаською, подільською, сірою степовою, гуцульською, бессарабською. І лише на початку XX століття за нею закріпилася назва «сіра українська порода».

До речі, про сіру масть. Утворилася вона шляхом змішування білого і чорного волосся на тлі темнозабарвленої шкіри і має захисне значення, перешкоджаючи проникненню ультрафіолетового проміння. Бугаї значно темніші за корів. Такі породні особливості, як чорне носове дзеркало, окреслені чорним виразні очі, довгі вії та темні тіні на сірому тлі голови, роги ліроподібної форми, надають тваринам сірої української породи неабиякої краси та величного вигляду. Своїм виглядом вони немовби уособлюють могутню силу і незалежність від людини. Характерно, що телята народжуються рудими (під колір степу, вигорілого під сонцем) і сіріють лише в однорічному віці.

Сіра худоба становила важливу частку багатства Запорозької Січі. Вона культивувалася в запорозьких зимівниках через те, що найкраще відповідала вимогам степового господарства з поширеним м’ясним та робочим напрямками скотарства. У XIX столітті сіра українська худоба була головною на теренах сучасної України.

Володимир КОЗИР: Проблема збереження генетичних ресурсів є однією з найактуальніших на сьогодні. Існують два підходи до збереження сільськогосподарських порід: замороження ембріонів та утримання локальних генофондних стад. Обидва мають і свої переваги, і недоліки. Основне завдання при збереженні генофонду тварин з обмеженою чисельністю — підтримка необхідного набору генів, які визначають їхні специфічні особливості. Дуже важливо при цьому запобігати зниженню рівня генетичної мінливості і зберегти характерні для сірої худоби показники: екстер’єр, гарну плодючість, дрібноплідність, високу жирномолочність, пристосованість до місцевих умов. Все це можна зробити шляхом уточнення генетичного статусу і подальшого підбору та ротації батьківських пар.

Кастрований до піврічного віку сірий бугайчик виростав у вола, який повинен був мати довгу, важку голову, м’язисту шию, високий загривок, добре розвинуті груди. Воли могли працювати по 10—12 годин на добу, вільно везти вантажі вагою у 100—120 пудів. Воли були придатні для роботи з чотирьох до 15-річного віку, найбільш продуктивними були у віці від семи до десяти років. Без круторогих волів неможливо уявити чумакування — важливу складову економічного життя України упродовж декількох століть. Історик-архівіст Аполлон Скальковський тонко відзначив, що «чумаки мали до сивих волів особливу, навіть забобонну пошану». Під зорями Чумацького Шляху за рік волами перевозилося майже два мільйони пудів різних вантажів — від солі та риби до зерна й лісоматеріалів. Тварини мали численні народні назви. У словнику Бориса Грінченка їх понад півсотні: «Білан — білий віл, караман — чорний, буян — примхливий, кислиця — впертий, халабуда — віл з великими рогами». М’ясо та шкури сірої української худоби високо цінувались на ринках Росії.

СИТУАЦІЯ РІЗКО ЗМІНИЛАСЯ ПІСЛЯ 1861 РОКУ

...Ситуація різко змінилася після 1861 року. Відкриття і розробка родовищ залізної руди і кам’яного вугілля сприяли припливу робочої сили. Засновувались і зростали робочі поселення, створювалися вугільна, металургійна та обробна промисловість, набував розвитку залізничний транспорт. Зі зростанням попиту стали потрібними великі об’єми молока та молочних продуктів і, відповідно, молочні породи для їх виробництва. Зросли також вимоги до періоду відгодівлі худоби. За таких умов відбулася заміна волів кіньми як більш продуктивними та довговічними тваринами. Воли на той час збереглися у поміщицьких економіях та господарствах міцних одноосібників — майбутніх куркулів — на хуторах, де було в достатку пасовищ, і витіснились із малоземельних селянських дворів.

Справжнім патріотом сірої української худоби був катеринославський поміщик Степан Деконський. 1900 року в журналі «Хуторянин» він писав: «Я один з усіх скотозаводчиків глибоко вірю в усі найкращі властивості української худоби. Породу цю я визнаю універсальною». Дбайливий господар практикував поліпшення породи шляхом ретельного добору плідників при паруванні, покращення годівлі молодняка і навіть пропонував створити Товариство любителів сірої української худоби, яке захищало б інтереси українських господарств не з «модної точки зору, а внаслідок місцевих економічних, кліматичних і ґрунтових умов».

Досвідчений скотозаводчик Митрофан Щепкін, ділячись враженнями від представленої 1913 року на Харківській виставці тваринництва сірої української худоби, писав: «Від них віяло тим цілинним степом, який зберіг свій покрив із часів печенігів... Відчувалося, що це своєрідне прощання з могіканами, які відходять у минуле». Проте аж до Жовтневого перевороту сіра українська худоба переважала на теренах України — 1916 року налічувалося 2 млн 813 тисяч голів. Різке зменшення поголів’я відбулося у перші роки радянської влади. Громадянська війна, розруха і голод відіграли фатальну роль у її долі.

У 1960-х роках порода збереглася в незначній кількості у господарствах Дніпропетровської, Херсонської та Черкаської областей. Сьогодні масиви поголів’я сірої української худоби України зосереджені в дослідних господарствах «Поливанівка» (Січеславщина) і «Маркеєво» (Херсонщина) та підсобному господарстві Києво-Печерської лаври.

Кілька років тому за сприяння Всесвітнього фонду природи 17 голів сірої худоби були випущені на островах української частини дельти Дунаю з метою відновлення пресу природного випасання та припинення деградації прируслових лісів. За попередніми висновками, тварини успішно адаптувалися, а їхня трофічна діяльність призвела до збагачення видового складу флори і надала поштовх розвитку та оновленню природних екосистем. Загальна кількість сірої худоби на українських теренах становить орієнтовно тисячу голів, у тому числі 13 бугаїв-плідників. Поголів’я дослідного господарства «Поливанівка» має найбільшу племінну цінність і перебуває під постійним моніторингом.

«ІСНУЮТЬ ДВА ПІДХОДИ ДО ЗБЕРЕЖЕННЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПОРІД»

Ось як коментує сучасну ситуацію академік НААН Володимир КОЗИР: «Древні аборигенні породи вигідно відрізняються від сучасних високопродуктивних родичів цілим комплексом цінних генетичних ознак, важливих для селекції майбутнього. Втратити це надбання — непростима помилка. Тому проблема збереження генетичних ресурсів є однією з найактуальніших на сьогодні. Існують два підходи до збереження сільськогосподарських порід: замороження ембріонів та утримання локальних генофондних стад. Обидва мають і свої переваги, і недоліки. Основне завдання при збереженні генофонду тварин з обмеженою чисельністю — підтримка необхідного набору генів, які визначають їхні специфічні особливості. Дуже важливо при цьому запобігати зниженню рівня генетичної мінливості і зберегти характерні для сірої худоби показники: екстер’єр, гарну плодючість, дрібноплідність, високу жирномолочність, пристосованість до місцевих умов. Все це можна зробити шляхом уточнення генетичного статусу і подальшого підбору та ротації батьківських пар. В Угорщині місцева сіра худоба належить до категорії «Хунгарікум» — як особлива гордість угорського народу, нерозривно пов’язана з угорською культурою і традиціями. Гурти цієї породи населяють заповідники й користуються значною увагою туристів. Групою вітчизняних науковців підготовлена виважена пропозиція про надання українському природному феномену статусу національного надбання, що забезпечить його утримання, збереження та розвиток».

Петро ЧЕГОРКА
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ