Спідничка для джему, миска з олів’є і безпартійні подушки з «парткому»
Тільки раз на рік відчуваю хвилюючу потребу негайно змінити рубрику «після смак» на «передчуття». Звичайно, трапляється це перед Новим роком. Переконана, очікування — і є саме свято. Побувавши на різних передноворічних виставках, відігрівшись з милими подружками на дівич-вечорі, який для кожної переходить у імпровізовану сповідь відвертих людей, вивільнила, нарешті, час для найрідніших домашніх посиденьок.
Давно вивела особисту аксіому — ніж загадувати щось захмарне, краще налагодити відносини із самою собою і пам’ятати, що вчорашній день буває кращим за нових два. Отже, беремо з учорашнього дня найкраще, оскільки надійні старі міхи, швидше за все, нове вино не лише не зіпсують, а й додадуть йому пікантності. Винарі можуть не хвилюватися щодо такої рекомендації, зовсім і не про вино йдеться.
Опинившись в одному колишньому бомбосховищі в старовинному будинку біля Золотих воріт, де розташувалася галерея «Партком», здивувалася спочатку дивній для наших днів назві. Чому? — вирішила уточнити у куратора Оксани. Але ж приваблює, погодьтеся, — звично пояснила художниця. Мабуть, не я перша запитую. «Офіційно ми називаємося, — продовжувала, — P.Art.COM, але на дверях, бачите, написали по-домашньому. До назви всі звикли, і, користуючись сарафановим радіо, до нас вільно приносять свої роботи молоді художники і майстри-умільці та виставляються поряд з досвідченими сивочолими майстрами. Вони, знаєте, один одному корисні. До того ж цікаві роботи, проживаючи своє перше, друге і навіть третє життя, якось не квапляться стати вчорашнім снігом, а нерідко лише молодіють.
Склепіння колишнього бомбосховища класу Б, тобто найнадійнішого, мабуть, пам’ятаючи свою колись особливу місію, так складно сформували простір, так загадково окреслили всі виступи, ніші, що, побачивши оригінальне панно на стіні, раптово відчувши себе одночасно і Мальвіною і Буратіно, підвела його (хоча з експонатами і не заведено так вільно поводитись) і, хочете вірте, хочете — ні, побачила загадкові невеликі двері. Дотримуючись законів драматургії, увійшла, трохи пригнувшись, і ніби опинилася на звичній передноворічній кухні: стояли страви, мабуть, приготовані самими учасниками свята, пахло, як мені здалося, олів’є, якимись оригінальними солодощами. Гостей ставало дедалі більше, звернула увагу, як багато молодих мам серед гостей. Вони так і прийшли з рюкзачками-кенгурушками, з яких визирали 10-місячні малюки. На одній такій 20-річній майстрині був дивний светр, який нагадував чи то килимок з різноколірних ниток, чи то гобелен. Вгадувалася присутність деталей з народного костюма, але був він так грамотно осучаснений, такий продуманий, що неможливо було не вловити — річ вийшла гостро модною і до того ж в одному екземплярі. Виявляється, він в’язався півтора роки — надто вже копітка техніка.
Все, що висіло, лежало, звішувалося зі стелі, навіть деякі музичні інструменти оркестру, що тихо грав упродовж вечора, декоративні подушки, вітражні світильники, композиційні ялинки з рам — були експонатами, і це створювало аромат місця. Особливо життєрадісний від молодості тих, хто тут зібрався, їх винахідливої фантазії не лише через наявність здібностей, а ще й посиленої скромними статками майстрів-початківців, прагненням до відвертої розмови у своїх роботах з однодумцями. До речі, вперше побачила декоративні подушки, створені чоловіком. Вони виказали таємне бажання господаря, оскільки були прикрашені гербом. Ймовірно, понад усе мріє художник про свою фортецю, а подушка проговорилася. Тут усі експонати — говіркі, сюди ніколи не зазирне розпещений гламур, тут ніхто не наголошує на особливій відповідності. Тут затишно, і кожен художник ніби прийшов до себе додому. І все, що за межами галереї, теж належить їм: і традиції, і любов до національного костюма, і володіння технікою — новою та старою. Творче усамітнення, поки роботи народжувалися, взяло перерву, і прийшло свято спілкування. Багатьом, мабуть, не було з ким і дітей залишити, ось вони тут і бігали, вбираючи особливий дух своєрідного капусника. Епатувати публіку, розважатися і розважати, гратися зі звичайнісінькими предметами — і ось гість уже в полоні чужої ідеї. Так і хочеться що-небудь скопіювати і самій покласти розкриті книги одну на одну обкладинками догори, пофарбувати сторінки в зелений колір, додати білої фарби на обкладинки, прикрасити маленькими лампочками з язичками у вигляді закладок, і ялинка готова. Тут немає якихось особливо зарозумілих робіт, тут все створено для життя, як, наприклад, світильник у вигляді трьох чайників. Найцікавіше, що потім з нього і чай пили, тут ніколи не прижилося б твердження снобів — якщо, мовляв, особливу річ носять не «ті люди», вона перестає лестити «тим». Тут простір прикрашений речами для дому, і понад усе молодим художникам хочеться, аби їхні імпровізації підбадьорювали і веселили нових господарів.
Київський дизайнер одягу по дружбі погодилася пошити спіднички для банок із джемом, який варять інші майстрині. Джеми, що об’єднали, здавалося б, непоєднувані нюанси овочів і фруктів, до речі, виходять такими оригінальними, що можуть стати і закускою, і десертом, залежно від настрою. Втім, захотіли їх скуштувати по-справжньому, побачивши баночки, прикрашені цими дивовижними спідничками. І справи потроху пішли в обох, і їх худі, як зубочистки, бюджети, стали повніти, приносячи успіх. До речі, по бартеру творці джемів тепер випікають авторові спідничок фірмове печиво у вигляді брендового знаку дизайнера. Воно зелене (у тісті присутній шпинат) у білий горошок. Цікаво жити, якщо весь час себе не обсмикувати, мовляв, мовчи, якщо тобі це не по кишені. Вони повірили у себе, не ховали індпошив своїх ідей — і ось щось вийшло.
Щоправда, про все, що ми з’їмо, побачимо, вип’ємо за час святкувань, зможуть розповісти, на жаль, нові плями. Застілля — зоряний час для хімчисток. Одну пораду, як мені здалося, не можна приховувати від публіки, вона може допомогти багатьом. Виявляється, пляму від червоного вина на кольоровій тканині можна прибрати за допомогою його ж брата — білого вина. Потрібно лише ним полити пляму і обережно випрати. Посипати сіллю або збризкувати лимонною кислотою не варто. Пляма лише зблідне, але не зникне. Напівзаходи ж у Новий рік не беремо. Ще чинимо опір щодуху, коли співрозмовники, ймовірно, заразившись у антикварів та аукціоністів, стверджують, що зараз низький сезон на все. Присутнє лукавство, приправлене довірчим тоном, а це легко зомбує.
Низький сезон для одних автоматично стає досить ситим і навіть з надлишковою вагою, для інших. І хоч доля роздає подарунки як їй того хочеться, все ж життя неабияк нагадує велосипед — якщо старанно крутиш два колеса і цінуєш саме своє сідло, то можна і не помітити, який сезон надворі.
Втім, якщо не претендувати на профі першого віджиму, то саме час приміряти рецепти для святкового столу. Не одне лише олів’є. До речі, у нього варто ще додати одну родзинку.
Ні, не скажу яку. Адже кожен — сам автор свого салату. У цьому і точка опори, і ділова мотивація. Та й шарму забагато не буває. До того ж він відповідає за тих, кого приручив.
