Я — грузин, але, якщо потрібно, я віддам життя за Україну.
Георгій Гонгадзе, український журналіст

Світлана ЄРМОЛЕНКО:

24 липня, 1998 - 00:00


Заявивши про українську мову як державну, ніхто не міг передбачити, якою ж вона буде. Адже мова — вільна стихія, і процеси, які в ній відбуваються, не завжди підлягають «скрижалям законів». Особливо це помітно у стилях мови, які лише за сім років «демократизації» помітно змінилися

Що за цим ховається? Чи вивчаються ці процеси? Як науковці ставляться до урізноманітнення стилів, їхньої індивідуалізації в сучасній мовній практиці?

Із цими питаннями ми звернулися до професора філології, завідувачки відділу стилістики та культури мови Інституту української мови НАН України Світлани Яківни Єрмоленко.

— У часи розквіту Просвітництва, коли в Києво-Могилянській академії культивувалася «наука про три штилі», на ній зростало не одне покоління слов’янської інтелігенції. Як тепер українські науковці ставляться до теорії стилів?

— У ті часи існували визначені норми, або межі стилів: «високе — середнє — низьке». Сьогодні маємо такі функціональні стилі: офіційний, публіцистичний, художній, науковий, розмовний. Вони не категорично розділені, бо коли щось змінюється в одному — йде реакція в інших.

Скажімо, офіційний стиль. Здається, він найменш піддається «заземленню». Бо коли Іван Степанович Плющ на засіданні Верховної Ради говорить просторіччям, то всі ті, хто в побуті розмовляють так само, як і він, розуміють: на трибуні має бути норматив державного офіційного стилю, а не «хатня розмова». Це коли йдеться про норми літературної вимови. Але стилістика — це й певні мовні звороти, стереотипи, штампи. Вони прийшли з нашого недалекого минулого. Саме так сприймається стилістика в Олександра Мороза чи Петра Симоненка, та й у В’ячеслава Чорновола. До речі, коли науковці досліджували передові статті в газетах радянських часів, порівнюючи з англійськими газетами, вони визначали, що в «наших» була низька інформативність, зате кожне слово несло в собі заряд високого, патетичного стилю. Статті ж в англійських газетах дотримувалися середньої, нейтральної тональності.

В сучасному офіційному та публіцистичному стилях спостерігається не стільки процес стилетворення, скільки стилістичного декоративізму, що видається за «елітарний сленг». «Зазвичай», «наразі», «позаяк», «попри», і майже не чути «хоч», «незважаючи на», «щоб». Помічають, що й наш Президент каже «аби» замість «щоб», а тому самі кажуть тільки так, забуваючи, що йому виступи пише журналіст. До речі, за мовними орієнтаціями, за «модою» на певні слова, вимовою можна часом пізнати і ставлення до тих чи інших політичних партій.

— Ця проблема тільки нашого, новітнього часу?

— Не скажу, що цього не було в історії: мову завжди використовували в політиці. Чому хотів писати «високим словенським» стилем релігійний публіцист Іван Вишенський? Бо в далекому XVI столітті він не бажав римсько-католицького впливу на Україну. Сьогодні хтось не хоче вимовляти «Європа», бо нібито непристойно «плентатись позаду», кажучи так, а не «Европа». Але ж Іван Огієнко писав, що слід вважати загально вживаними слова «Євангеліє», «Європа», саме така вимова — це наша національна ознака ще із часів Київської Русі. Так само, як і «м’яке» українське «г»: відомо, що в російській вимові слова «Бог» та «Господь» зберегли цей наш, прадавній звук. Українська мова успадкувала від давньої слов’янської мови і кличний відмінок. Його немає в сучасній російській мові, але у храмах Росії читаємо написи «Радосте наша», як в українській мові. Не треба боятися спільної лексики чи форм, які є у споріднених мовах.

Пишемо так само, а кажемо українською мовою «молоко», російською — «малако». Мова промовляє в звучанні. Я провела невеличкий експеримент. Два дієслова-синоніми «курити» і «палити» (цигарки). У західних областях України кажуть тільки «курити», бо є польське слово «palic», і українці відштовхуються від нього. У східних областях України вибирають лише «палити», бо є близьке російське «курить». Тобто ми не хочемо бути схожими на сусідів.

Скажу відверто, мені не хочеться писати до видань, мова яких відрізняється від державних стандартів. Розумію, що сучасна преса шукає нових стилів, нових засобів зацікавлення читачів. Мабуть, саме стиль визначає характер так званої «жовтої», чи бульварної преси. Але справа не лише в «жовтизні», яка часом є невмілою реакцією на недалеке ще засилля пафосу. Крім питань стилю, є ще й питання правопису. Чому маємо повертатися до правопису 1928 року? Були вже часи, коли й ріки примушували текти назад. А мова — це ж невпинна ріка... Недавно вийшов уперше українською мовою переклад Фердінанда де Соссюра. Його ім’я подано як «Фердінан де Сосюр». Це так прагнули наблизити власне ім’я до звучання оригіналу? Відразу виникли асоціації з нашим поетом Володимиром Сосюрою. До 91-го ми всі прізвища адаптували через російський варіант. Тепер маємо торувати свою стежку, але без тиску і революцій. Під впливом діаспорної вимови з’явилася й у нас мода на «г» вибуховий, проривний у словах іншомовного походження. Та чому маргінальні речі треба робити центральними? Чому ми, котрі впізнавали всіх секретарів московського ЦК по українському «г», повинні тепер його змінити на вибуховий «г», під діаспорні правила?

— А що, на ваш погляд, змінилось у публіцистичному стилі?

— Звичайно, багато чого змінилося. Невипадково кажуть про неориторику в мас-медіа. Це ж не формальна заміна диктора на коментатора. Потрібен не цицеронівський феєрверк, а безпосередність спілкування. Ми слухаємо FMівські хвилі, бо там є не лише бажання «втелющити» якесь знижене слово, а й розкутість, безпосередність, індивідуальність мовлення. Там відчутна демократизація мови, хоча багато чого і втрачається. Був такий заслужений диктор на Українському радіо — Микола Іванович Погрібний. На його мові виховувалися актори наших театрів. Тепер це порушено, бо практика сучасних коментаторів часто несе в ефір усі регіональні особливості розмовної мови. Увага до вимови «західняка» чи «полтавця» відвертає увагу од змісту. Так само і багато газет утрачають свою популярність, бо там є «внутрішня» стильова цензура, що причісує індивідуальні стилі. Це нівелювання не йде на користь, бо тенденційність «забиває» свободу висловлювання. У художньому стилі помічаємо інші процеси.

— Ви маєте на увазі стилізаторство як рушій постмодерну?

— Авангарду взагалі. В художній прозі помітне заперечення літературної норми. От спалахнув феномен «житомирської прози», з орієнтацією на місцевий діалект. Повноцінне життя діалекту тільки усне, а на письмі, в літературі письменник грає між літературною нормою і цим регіональним різновидом. Та коли читач не знає норми, він не відчує аромату місцевого слова. Україна тепер стала дуже строкатою, літературний процес «розійшовся» по регіонах. А от центральної, об’єднувальної хай не ідеї, а літературної мовної форми немає. Взірця, авторитету немає. Колись для України такими авторитетами були Шевченко та Котляревський, хоч це й міф, певний конструкт, який живе в нашій свідомості. Коли я читаю в Ірванця «злезачатіє», то не можу не згадувати, що в Шевченка — «злозачатії». Якщо через недостатню освіту всі забудуть про першозначення Шевченка, про еталон його мови, то в нас залишаться лише регіональні відмінності.

Мені здається, що вибір якогось регіону, чи, точніше, «кутка» нашої літератури на провідну роль у літературно-мовному процесі — то пропаганда. Я згодна з В’ячеславом Медвідем, інтерв’ю з яким читала в вашій газеті, що на півдні відбувається процес справжнього самопізнання й там незабаром може з’явитися щось неординарне.

Сьогодні можна прочитати таке: «В предложении выпить «филижанку кавы» угадывается музыка ароматов и необходимость соблюдения некоего ритуала, известного избранным и посвященным. Это вам не заурядная чашка кофею из самовара в привокзальном буфете». Вибір слова «філіжанка» або «чашка» протиставляє дві різні культурні ситуації, з яких одна нібито елітарна, вища, а друга навмисне знижена.

— А все ж ми маємо виховувати свою еліту...

— Еліта, як і інтелігенція, мабуть, народжується, формується всіма умовами і способом життя. Штучно, за проектом, її створити не можна. Так само, як і елітну мову. Наша література, врешті, висловлюючись патетично, — наш народ створив високорозвинену літературну мову, за словами Михайла Старицького, підняв її до генеральського чину. Наше завдання не опустити її...

— Чи сьогодні в Інституті української мови досліджуються всі ці процеси?

— На жаль, для вивчення усної мови бракує технічних сучасних засобів. Хоча саме життя створює більше можливостей для вивчення усного українського слова. Раніше його можна було почути хіба що у Спілці письменників. Тепер таких комунікативних ситуацій, де звучить українське слово, значно більше. Активні процеси в сучасній мовній практиці ми вивчаємо. Збирати такий матеріал цікаво й потрібно. Адже мова, особливо словник, реагує на реалії життя дуже швидко. А молоді науковці мають перебороти певну інерцію в пошуках «дисертабельності» тем. Скажімо, чому не може бути дисертації про косметологічну лексику щодо кольорів фарб для волосся? Яка б то могла бути цікава тема! Але для неї потрібні новаторські підходи і аспірантів, і керівників. Навіть у збиранні матеріалу. На жаль, поки що «живий» інтерес до «живої» мови десь забарився.

Бесіду вела Діана КЛОЧКО, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments