…коли у теперішню глупу ніч українство не буде себе нічим заявляти ясним і голосним, то ніхто не піде за ним, коли настане ранок. А він таки настане неодмінно.
Михайло Драгоманов, український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, громадський діяч

Тарас Шевченко та Михайло Грушевський на Старому Арбаті

Унікальні дослідження Володимира Мельниченка
9 лютого, 2008 - 00:00
ВОЛОДИМИР МЕЛЬНИЧЕНКО

Усі, хто побував на Старому Арбаті в Москві, не міг не помітити на будинку № 9 — Культурний центр України — державний прапор України. Вулиця пішохідна, і повз будинок щодня проходять туристи, москвичі та просто перехожі. Дехто зупиняється, читає назву Центру і об’яви чи афіші про заходи, що там відбуваються. Цікаво спостерігати за тими, хто, бодай на мить зупинившись, посміхнеться до українського прапора. А ще цікавіше — зайти всередину, оглянути якусь мистецьку чи тематичну книжкову виставку, тобто відчути в центрі російської столиці наявність культурного осередку України. Вам остаточно пощастило б, якби екскурсію по центру провів генеральний директор Володимир Мельниченко.

Знаючи Володимира Юхимовича як відомого вченого-історика, письменника, мистецтвознавця, автора понад тридцяти книжок і численних статей, відомих в Україні, Росії, Японії, Болгарії, Молдові, я завжди дивувався його вмінню поєднувати наукову роботу з адміністративною, яка завдає-таки чимало клопотів. Майже щороку В. Мельниченко дарує читачам досить об’ємні видання, які сприймаються з великим інтересом усіма, хто захоплюється історико-літературними дослідженнями, і фахівцями, наприклад шевченкознавцями чи грушевськознавцями. Найбільшим подарунком для них стали три останні книжки В. Мельниченка: «Михайло Грушевський: «Я оснувався в Москві, Арбат 55» (М.:ОЛМА-ПРЕСС, 2005. — 448 с.); «Тарас Шевченко і Михайло Грушевський на Старому Арбаті» (Москва: ОЛМА- ПРЕСС, 2006. — 655 с.) і «Тарас Шевченко: Моє перебування в Москві» (Москва: ОЛМА- Медиа Групп, 2007. — 510 с.).

В. Мельниченко — один із відомих фахівців-істориків, яким, здається, доступне навіть недоступне, що зберігається в архівах і бібліотеках Москви. Уміння шукати та знаходити найцікавіше і маловідоме, чи й зовсім невідоме, очевидно, виробилося в нього ще в ті роки, коли вчений очолював знакові архівні чи музейні установи Києва та Москви.

Ще в першій названій книжці В. Мельниченко порушив цікаву тему: «Шевченко і Грушевський», зауваживши, що вона може стати навіть окремою монографією. Знаючи характер вченого, як ретельного дослідника архівно-музейних скарбів, вже тоді можна було сподіватися на те, що така монографія буде ним написана. І це таки сталося, про що свідчать названі нами друга й третя книжки автора.

«Якщо Тарас Шевченко пробудив українців і своїм «Кобзарем» проклав їм шлях у майбутнє, — пише В. Мельниченко, — то Михайло Грушевський, якого не випадково називають «Шевченком ХХ століття», перетворював етнографічні маси на свідомих громадян, підняв достоїнство української нації, обґрунтував право українців на самостійне державне існування» («Михайло Грушевський: «Я оснувався в Москві, Арбат 55», с.434).

В. Мельниченко із 2002 року очолює Культурний центр України в Москві, але його присутність в Україні відчувається постійно — і у виданих ним дослідженнях, і у виступах в періодиці, особливо в газеті «Слово просвіти», де він уміє захопливо описати найцікавіші свої знахідки. Своїми публікаціями він постійно нагадує нам, що двохсотрічний ювілей Т. Шевченка буде відзначатися не лише українською, але й світовою громадськістю у 2014 році. Ця дата не за горами, і це свято має стати, за словами М.Грушевського, сказаними ним ще на початку ХХ століття, напередодні сторічного ювілею Шевченка, «ювілеєм українського відродження». Аналізуючи внесок видатного вченого у підготовку до 100-річчя від дня народження Т. Шевченка, В. Мельниченко наголошує на тому, що той ювілей, на думку Грушевського, вимагав від українців «чогось більшого, чогось нового понад наші звичайні Шевченківські свята», що змушувало свідомих українців «взятися до здвигнення йому (Т.Г. Шевченкові. — С.Г. ) пам’ятника, гідного його і нас, не тільки на славу поета, а і на славу нашої національної ідеї («Я оснувався у Москві, Арбат 552, с. 399).

Наукова цінність шевченкознавчих досліджень В. Мельниченка надзвичайно велика. Вчений зумів використати усе найважливіше, що було досі відоме з документальної шевченкіани, додавши чимало і своїх знахідок із московських архівів і бібліотек. Нерідко в його працях зазначається, що документ друкується вперше, а для шевченкознавства це досить рідкісне явище. Для прикладу можна згадати справу канцелярії московського військового генерал-губернатора із секретної частини «Про рядового Оренбурзького батальйону Шевченка» з Центрального історичного архіву Москви. Саме там було виявлено кілька документів про перебування Шевченка в Москві у березні 1858 року. А ще — повідомлення і рапорт високопоставлених чиновників про від’їзд поета із Нижнього Новгорода до Москви та зупинку в ній через хворобу, а потім відбуття до Петербурга.

Про перебування Т.Г. Шевченка в Москві написано не так уже й багато. Ця тема цікавила переважно дослідників-українців, серед яких були й такі, що намагалися в дечому змістити акценти в бік перебільшення впливу московського оточення на поета.

Читаючи працю В. Мельниченка, переконуєшся в іншому: майже вся тогочасна московська еліта прагнула зустрітися із Шевченком. Письменники, актори, художники, вчені, лікарі бачили в ньому не лише жертву самодура-царя, а високоталановитого митця, громадянина, мужність якого на той час не мала рівних у Російській імперії.

Найдетальніше описано у монографії про Т.Г. Шевченка його перебування в Москві з 10 по 26 березня 1858 року, коли він зустрівся із закоханою колись у нього княжною Варварою Рєпніною, із найдорожчою в Москві людиною, у якої він зупинився, актором Михайлом Щепкіним та його синами Петром і Миколою, із милим подружжям Михайлом і Марією Максимовичами, із Осипом Боденським і Аполлоном Мокрицьки м... Описи зустрічей із цими та багатьма іншими людьми ілюструються галереєю фотопортретів багатьох сучасників, з якими Шевченкові довелося зустрічатися, наприклад, у березні 1858 року: І. Бабст, Б. Чичерін, М. Кетчер, Д. Мін, О. Кронеберг- син, О. Афанасьєв, О. Станкевич, Є. Корш, М. Крузе, С. Шумський, П. Бартенєв, І. Самарін, Г. Галаган, М. Погодін, С. Шевирьов, О. Хомяков, старий декабрист князь С. Волконський та багато інших, із ними Шевченко розмовля в, полемізував, бував у гостях тощо.

У всіх названих виданнях В. Мельниченка його авторська розповідь про Т. Шевченка чи М. Грушевського вдало доповнюється численними документальними свідченнями, листами, спогадами, щоденниками. Для біографів чи дослідників спадщини Шевченка і Грушевського маємо в працях В. Мельниченка винятково цінний науковий матеріал, видобутий ним переважно із московських архівів.

До Шевченківських березневих днів має вийти в світ ще одне прецікаве дослідження В. Мельниченка, присвячене видатному українцю, доля якого пов’язала з Москвою, — Осипу Бодянському. Він був справді видатним вченим-філологом, істориком, письменником і перекладачем, одним із засновників славістичної науки в Російській імперії.

Ретельно вивчивши насамперед московські архіви, а також унікальний особовий фонд, що зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, В. Мельниченко створив (про це вже можна судити із газетних публікацій) наукову біографію О. Бодянського, 200 річний ювілей якого мала б належно відзначити Україна у листопаді цього року.

Про інші творчі плани В. Мельниченка говорити поки що зарано, хоча, судячи із його монографій і публікацій у періодиці, можна дещо спрогнозувати. Але нехай це залишиться поки що творчою таємницею автора, який щороку обдаровує нас (без перебільшення!) унікальними виданнями, які б годилося якнайширше розповсюджувати в Україні.

Однією з характерних ознак наукових праць В. Мельниченка є наявність у них нової інформації, видобутої ним із глибин архівно-бібліотечних сховищ, а також із нових сучасних видань. Вчений володіє багатьма засобами пошуку цієї інформації, в результаті чого і з’являються такі глибокі аналітичні дослідження. В його інтерпретації навіть здавалося б відомі історичні факти подаються в новому освітленні, в результаті чого змінюється на протилежне їхнє традиційне і часто заполітизоване трактування.

Як високопрофесійний історик В. Мельниченко уміє на основі зібраних матеріалів подати об’єктивні характеристики подій, явищ, особистостей, що можна вважати вагомими здобутками сучасної історико-літературної науки. Яскравий приклад цього — дві його книжки («Михайло Грушевський: «Я оснувався в Москві, Арбат 55» і «Тарас Шевченко: Моє перебування в Москві») представлені Центральним правлінням Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка на здобуття Національної премії імені Тараса Шевченка.

Сергій ГАЛЬЧЕНКО, заступник директора Інституту літератури ім.Т.Г. Шевченка НАН України з наукової та видавничої діяльності
Газета: 
Рубрика: