Високо піднімаються ті дерева, у яких глибоке коріння.
Фредерік Містраль, провансальський поет і лексикограф, лауреат Нобелівської премії з літератури 1904 року

У пошуках факультету геніїв

Яка користь від «чудес» вченого Андрія Слюсарчука
14 грудня, 2005 - 00:00
АНДРІЙ СЛЮСАРЧУК

Пригадуєте в «Щиті і мечі» Йоганна Вайса: після передачі з пам’яті колосальних за обсягом розвіданих цифр, параметрів, прізвищ його одразу ж відправили на лікарняне ліжко — відпочивати. А тут чоловік перед нами, групою львівських журналістів, «грав» цифрами, демонстрував чудеса пам’яті — то здійснюючи в голові бінарні математичні операції над числами високих порядків (і, що цікаво, видавав відповіді трохи швидше, аніж результат виникав на екрані комп’ютера), то підносив до ступеня двадцятизначні числа, то демонстрував результат запам’ятовування числа «пі» — 3,1415... Після коми загалом 500 тисяч цифр. Або уявіть собі ще таке: хтось поряд читає текст, а Слюсарчук «видає» кількість вимовлених слів, складів, приголосних і голосних букв.

Щоб пересвідчитися, що жодної каверзи немає, журналісти один за одним набирали на моніторі в довільному порядку цифри. Андрій Слюсарчук близько двох хвилин дивився на екран, а потім, відвернувшись від нього і для вірності зав’язавши хусткою очі, називав на вимогу цифру в будь-якому секторі.

Наступного дня я прийшла до Андрія Тихоновича в його маленьку кімнатку гуртожитку політехнічного інституту, де він живе, і, щоб пересвідчитися, що жодного телепатичного експерименту немає, попросила його асистента вийти з приміщення й сама набирала всі цифри. Але результат був той самий… Більш того, його учні, студенти, з якими він займається за певною системою, робили те саме. Щоправда, завдання були простіші, але весь екран цифр вони «схоплювали»!

ЛЮДИНА МОЖЕ СТАТИ РЕЗУЛЬТАТИВНІШОЮ

— Поясніть, що за чаклунство все-таки відбувається?

— Просто вдалося наблизитися до таємниці, над якою сотні років багато людей сушили голови: яким чином людська психіка відображає інформацію, ідентифікує її; як ми, люди, запам’ятовуємо, фіксуємо, маніпулюємо інформацією, що надходить до нас із зовнішнього світу. Безумовно, вчені вже сформували безліч цеглинок. Я склав їх разом, звів у систему, створивши певний інтелектуальний продукт, який, думаю, допоможе людині стати результативнішою. Я вдячний доктору технічних наук, професору, завідувачу кафедри «Інформаційні системи та мережі» Національного університету «Львівська політехніка» Володимиру Пасічнику за те, що він повірив у мене, в ідею та став моїм співавтором. Треба признатися, що, хоч я і працюю на комп’ютері (і мені навіть, жартуючи або серйозно, пророкують майбутнє талановитого програміста), але мене більше тягне до людини, до її таємниць, її патології. Усе-таки я — лікар. Тут був потрібен симбіоз двох підходів і методів. Що в кінцевому результаті й дало результат.

— Що мотивувало вас узятися саме за цю роботу?

— Насамперед діти, те, як вони пізнають навколишню дійсність, як вони вчаться. Чим пильніше я вдивлявся, тим ясніше розумів, що в дорослому світі щось пішло не так. Напрацювавши досвід, життєві ситуації, ми повинні начебто стати досконаліші та могутніші в інформаційному світі. Але з’ясувалося, що ми стали вразливіші та проблемніші. Чому діти виживають у найскладніших ситуаціях, розвиваються та набирають величезні блоки інформації, а дорослі, як кажуть, гальмують?.. Спробував пошукати в історії, літературі, зокрема фольклорі, казках. Прочитав усе, що можна прочитати про психологію гри, і таким чином усвідомив, що модель пізнання навколишньої дійсності, інтелектуального розвитку лежить в емоційному світі, де домінує права півкуля. Саме тут сховані ресурси, які в процесі соціалізації, формування особистості якимсь чином стираються роботою згодом переважаючої лівої півкулі, що є півкулею інтелекту, схем, точності, стереотипів. Ми втрачаємо свою здатність абстрагуватися, фантазувати, передбачати неймовірне, боячись мати смішний вигляд. І таким чином втрачаємо свою геніальність!

— Якщо дитина має слабку пам’ять, але вона емоційна (не нервова, наголошую, а саме емоційна), то на ній не можна ставити хрест?

— Ні, вона працює та розвивається, нехай незрозуміло для нас, але напрацьовує особистий життєвий досвід, свій шлях. Швидше, ніж ви думаєте. Тут треба зупинитися на такій темі, як прерогатива інформації. Адже оцінні якості створюють дорослі, саме вони вирішують, що вона мусить запам’ятати, що повинна зрозуміти. А треба спитати в дитини — чого вона хоче? Я тому так завзято про це говорю, що сам пройшов досить болісний шлях. Адже мої батьки загинули, коли мені було всього шість років, і в результаті цього я опинився в дитячому будинку.

«РІДКО РОЗВИВАЮТЬСЯ ЗАВДЯКИ, ЧАСТІШЕ — ВСУПЕРЕЧ»

— Якби ви продовжували жити в благополучних умовах, як склалася б ваша доля, доля вченого?

— Швидше за все, я став би ледарем. Щоправда, швидше досяг би соціального статусу, але розвиватися припинив би швидше. Але в мене, на щастя, і не було умов розвиватися, переді мною стояв вибір: або я відбудуся як людина, або... Але феномен розвитку і лежить на стиках боротьби, і в цьому весь фокус. Система працює ефективніше, коли її намагаються знищити.

Я «втік» із дитячого будинку, залишаючись у його стінах, у свої фантазії, «втік» із умов, в які мене запхнули, і в результаті… шкільний курс пройшов в 11 років. Потім ще два роки просто доживав у запропонованих обставинах, доростав. До речі, коли був малюком, мені ставили найрізноманітніші діагнози. Нещодавно я спеціально поїхав до Росії, зустрівся з цими лікарями, психологами і кажу: ось стоїть перед вами випускник двох вищих навчальних закладів — Московського медичного та Санкт-Петербурзького університету, факультету психології. Коли люди лише збираються вступати в інститути, я вже давно отримав диплом. Вони були здивовані, їм було незручно… А одна лікар сказала: «Як же так? Вам ніхто не допомагав, а я свою доньку просуваю, як можу, репетитори, а вона результатів не показує…» Я відповів просто: рідко розвиваються завдяки, частіше — всупереч.

— Уже ваші учні отримали вас, як подарунок долі. Розповідають про вас захоплено: біля вас цікаво бути, вони всі почали вчитися не як-небудь, навчилися не тільки запам’ятовувати величезними обсягами, а й цінувати хорошу літературу…

— Молодь напрацьовує життєвий досвід, вчиться, набиває гулі, і мене, до речі, вони багато чого навчили — як вчити, як подавати знання. Їх же ні до чого не примусиш. А коли учень зацікавлюється, він робить дивні речі. Тобто завдання вчителя — зацікавити.

Нещодавно я був на балеті Бежара і звернув увагу на одну річ — у нього немає солістів і кордебалету. У нього кожен актор, втілюючи свій образ, у якусь мить стає частиною кордебалету. Виникало відчуття єдиного цілого, створеного рівновеликими особистостями. Саме так працює справжній педагог. Про себе я називаю це факультетом геніїв (тільки не хочу, щоб мої студенти прочитали це). Це — унікальні студенти, це — мої друзі, тільки іноді вони темні в культурному сенсі, і це також ми стараємося подолати, як і сприйняти етичні принципи спілкування з іншими людьми, які нас оточують. Був такий чудовий фізіолог Орбелі, найближчий учень Павлова. Його співробітники зробили магнітофонний запис розмов Орбелі зі швейцаром, студентом, лікарем і академіком — і не знайшли жодної різниці.

«ЩАСТЯ І НЕЩАСТЯ МИ НОСИМО ВСЕРЕДИНІ СЕБЕ»

— Ви якось сказали, що щастя, по суті, — мета нашого буття. Це почуття не дуже часто навідує наших співгромадян...

— Заведено вважати, що душа людини — в її серці, але для мене очевидно: вона — в голові. Адже вся еволюція природи полягала не в розвитку серця або печінки — вони у всіх ссавців однакові. Еволюція полягала в збільшенні функцій і об’єму нашого головного мозку. Саме це сформувало сучасну людину, що, щоправда, не застрахувало її від дурості. У нашому мозку є дві зони: «зона щастя» і «зона нещастя». Інакше кажучи, існує система нейронів, що «працює на щастя». Йдеться про зону мозку, що посилає нашому організму почуття радості та комфорту, відчуття світла та піднесеного настрою. Ця зона неначе промовляє до нас: «У тебе все добре». А інша кричить: «Біжи звідси! Тут жахливо!» Досліджували ці зони, як водиться, на пацюках. Так ось, якщо тварині ввести в мозок електрод і роздратувати другу зону, то пацюк доторкнеться раз до педалі, одразу кине її і більше ніколи до неї не повернеться. А якщо електрод потрапив у зону щастя, він натисне педаль і триматиме її багато днів поспіль. Йому не потрібна їжа, не потрібен сон, партнер — він і так щасливий! Зрозуміло, що не можна ввести електрод у людський мозок навіки і таким чином змоделювати постійно задоволену життям людину. Я веду до іншого: щастя або нещастя ми носимо всередині себе. І цей стан залежить від зовнішніх обставин рівно настільки, наскільки правильно ми зуміємо вибрати педаль. Пацюк, на відміну від людини, біжить з усіх ніг від педалі, що веде до проблем, а людина може все життя на неї тиснути. Чи не образливо за людину? Допустимо, не всім дане щастя зробити правильний вибір замолоду. Адже кожен вільний продовжувати пошуки, щось змінювати, змінювати життя, не боячись цього.

Одного разу в розмові з тележурналістом я порадив йому створити програму «Щасливі випадки тижня», бо те, що чують і бачать наші люди, робить їх нездоровими. «Її ніхто не дивитиметься», — заперечив він. Нісенітниця! Усім відомо, яка величезна частина населення дивиться серіали. Людям потрібні шматочки нехай чужого щастя. Я переконаний — необхідно смикати «зону щастя» в українській колективній свідомості.

— Майже одностайно після прес-конференції мої колеги дійшли думки, що доктора наук Андрія Слюсарчука Україна може незабаром і не побачити.

— Ось уже багато років я вперто залишаюся на батьківщині, відтоді, як отримав у Москві розподіл до маленького українського містечка Новояворівськ. І мені дуже хотілося б в Україні залишатися далі, викладати у Львівському політехнічному, поєднуючи це з науковою діяльністю. Адже в мене багато задумок. Дуже хочеться вірити, що нашу роботу з професором Пасічником помітять у державі, і ми отримаємо хоч якусь підтримку. Навіть не заради себе, а заради тих студентів, які, повіривши у свої можливості, змогли б принести колосальну користь українській науці й економіці. Якби від мене залежало, я й справді поставив би на потік виробництво якщо не геніїв, то людей з унікальними здібностями. Скажіть, хіба такі не потрібні рідній землі?

Ірина ЄГОРОВА, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments