Поезія – це найвеличніша форма, в яку може втілитися людська думка
Альфонс де Ламартін, французький поет, історик і політичний діяч

Українці в Румунії

6 жовтня, 2006 - 00:00

Чимало українців порозкидали по всіх континентах війни, голод, несправедливість, переслідування, а також — пошуки кращої долі або невгамовна цікавість до життя, бажання бачити білий світ. Тому сьогодні вченим важко хоча б приблизно оцінити загальну кількість українців, що живуть в інших країнах. Їх, мабуть, не набагато менше, ніж тих, що мешкають вдома, в Україні. Але як би далеко від вітчизни людина не опинилася — своєю чи чужою волею — під тонким прошарком іноземних нашарувань із покоління в покоління зберігаються її національні риси. І коли зустрічаєш за кордоном своїх, то через дуже короткий час починає здаватися, що ми все життя були і є сусідами — стільки спільного й рідного нас пов’язує. Сьогодні пропонуємо читачеві розповідь про українців Румунії.

Історія й сьогодення. Перші українці опинилися в Румунії давно — ще наприкінці XIX століття, після того, як Румунія стала сучасною незалежною державою. Друга хвиля міграції мала місце між двома світовими війнами, коли чимало людей або, не рухаючись з місця, опинилося в чужих країнах, або емігрувало в сусідні. В ті часи в Румунію переселилося близько мільйона українців — головним чином сільське населення, яким воно, загалом, залишилося й сьогодні.

Протягом багатьох десятиліть наші земляки в Румунії були фактично залишені напризволяще — без власного проводу, без будь-якої духовної чи матеріальної допомоги з-за кордону. На відміну від інших етнічних громад Румунії — німців, словаків, болгар та ін., які майже завжди мали як фінансову, так і політичну підтримку своїх країн. СРСР же, як відомо, мало цікавився (у кращому випадку) життям своїх людей за кордоном. Також незалежній Україні до останнього часу було занадто ніколи (вся її державницька енергія поглинається політикою). Відсутність підтримки з боку історичної батьківщини не сприяла контактам між окремими групами українців на терені Румунії, а до того дозволяла минулим урядам Румунії повністю нехтувати незахищену меншину.

Найгірше було громаді в часи Чаушеску, коли всіх меншин підозрювали в нелояльності й навіть у шпигунстві. Ідеалом було тоді «розчинення» народів в «румунському котлі» (знайома для українців ситуація). Українські школи закривалися, а українці перетворювалися — згідно з переписом — на румун і дійсно втрачали власну ідентичність. Не дивно тому, що сьогодні в країні є чимало українськомовних громадян, які називають і вважають себе румунами. Після 1989 року, однак, почалося відновлення українських шкіл або хоча б окремих предметів навчальних програм.

Першою серйозною спробою внутрішнього самоврядування румунських українців став Союз українців Румунії (СУР), утворений 1946 року за підтримки значної частини українців — заради захисту прав українців як етнічної меншини. Ця організація найбільш підтримується в тих повітах країни, де існує найвищий рівень української ідентичності, зокрема в Сучаві. Але українці не були б українцями, якби всі вони згуртувалися навколо одного тільки союзу. 1995 року група українців створила «свій» Демократичний союз українців Румунії (ДСУР). В країні існує також АГН — Асоціація гуцульського народу. І це за умов, коли українці мають у парламенті Румунії тільки одне місце.

Українській громаді бракує, однак, також загальновизнаної солідної політичної програми, такої, скажімо, як вимоги повної національно-культурної автономії. Але сьогодні немає згоди навіть щодо самоназви — окрім терміна «українець», в країні й серед українців використовуються також «гуцул» та «русин». Це, однак, не дивно, зважаючи на те, що більшість українців живе в селах і мало спілкується із земляками.

Головне завдання СУР полягає в збереженні — в густому румунському оточенні — національної ідентичності українців, української культури, рідної мови, прабатьківських традицій. Зусиллями Союзу видаються українські засоби масової інформації (три україномовнi, одна румуномовна газети), публіцистичні та літературні твори — щороку видається близько 40 книжок. Це, головним чином, переклади української літератури на румунську мову, а також твори українських письменників Румунії.

Сьогодні СУР підтримується владою України — через цей орган iде певна фінансова допомога та встановлюються культурні контакти України з українською діаспорою Румунії. Так, перебуваючи в Румунії (2005), Президент України Віктор Ющенко зустрівся з представниками діаспори, з керівниками Союзу українців Румунії і власноручно уклав список їхніх нагальних потреб («А тепер — диктуйте!» — сказав Президент України). I через кілька місяців провід СУР дійсно отримав з України 00 — на проведення фестивалів «Колядки» та «Українські костюми». Варто відзначити, що діяльність СУР регулярно субсидує румунський уряд. Так, цього року Союз отримав майже один мільйон доларів. Ці кошти йдуть як на українськомовні видання, так і на підтримку українських осередків на території країни — українських недільних шкіл, організацію фестивалів (насамперед Шевченківського), проведення релігійних та народних свят, олімпіад тощо.

Скільки українців живе в Румунії? Відповідь на це запитання досить складне й залежить, зокрема, від політичної ситуації в країні. Відомо, що під час «великого міжвоєнного переселення» сюди прибуло майже мільйон українців. 1948 року українцями вважали себе 800 тисяч громадян Румунії, а перепис 2002 року виявив тільки 64 тисячі (!) українців. Зменшення сталося за рахунок, насамперед, натуральної асиміляції; неабияким чинником стали й побоювання бути «вічним іноземцем» в країні, тобто не румуном. Значний вплив на чисельність українського населення виказує й сучасна міграція за кордон заради заробітків. Але в дійсності, як розповіли нам у Союзі українців Румунії в Бухаресті, у країні сьогодні мешкає як мінімум 300 тисяч українців, хоча більшість з них «пише себе» румунами. (Між тим відомий експерт Володимир Брутер вважає, що в країні живе всього 130 — 140 тисяч українців.) Живуть вони найчастіше в селах; діти вивчають українську в початкових та неповних середніх школах. У кожному повіті компактного проживання українців (таких повітів дев’ять) обов’язково діє консулат, заснований Союзом українців Румунії.

Українська освіта. Після Другої світової війни в селах та містечках компактного проживання українців та змішаних родин всі предмети викладалися української мовою. Школа була тоді дійсним осередком українського життя: тут відзначалися релігійні та національні свята (зокрема, пишно відсвяткували 100-річчя масових поселень українців у Румунії), пам’ятні дати великих українців тощо.

Сьогодні українська освіта переживає неабияку кризу, а саме — драматичний брак кваліфікованих українських педагогічних кадрів. А роль учителя тим більш важлива, що зараз у Румунії майже відсутні школи, в яких всі предмети викладаються рідною мовою. Тому СУР звернувся до міністерства освіти Румунії з проханням організувати комісію, яка б атестувала вчителів української мови згідно із сучасними стандартами. Ситуація також вимагає, аби директорами українських шкіл були саме українці, а не румуни, як це практикується сьогодні, і щоб вони призначалися обов’язково на основі конкурсів. Ще однією важливою умовою успішного викладання української мови є студіювання учителів Румунії в школах України. Як сказав український депутат румунського парламенту Степан Ткачук, «все це може і повинно добре владнатися, треба тільки уміти та хотіти». Він також нагадав про суттєве досягнення українців: всі шкільні румунські підручники перекладаються сьогодні українською, а всі українські підручники розробляються виключно українцями — від книжок для першого класу початкової школи і до останнього класу ліцею.

Щодо вищої освіти, то сьогодні в трьох румунських університетах, у тому числі в Бухарестському, є відділення української мови, відкриті 50 років тому. На цих відділеннях щорічно навчається, як правило, 10 — 15 студентів. Там викладає знаний українець Іван Ребушапка — доктор філології, професор Бухарестського університету, завідуючий Українського відділення університету, це особа, що згадується в багатьох румунських, українських та англомовних енциклопедіях і довідниках. Пан Іван є автором кількох десятків українських підручників для шкіл Румунії. (До речі, він вельми обізнаний з підручниками незалежної України.)

Зв’язки з Україною. Провід СУР постійно контактує з посольством України в Румунії. Зокрема, відразу після призначення Надзвичайним і Повноважним Послом України в Румунії Юрія Малька, відбулася його зустріч проводом СУР, в якій брали участь голова Союзу і депутат румунського парламенту Степан Бучута, виконавчий голова Ілля Фрасинюк, секретар Ірина Мойсей, головні редактори часописів Союзу — «Українського вісника» та «Вільного слова» — Іван Ковач та Михайло Михайлюк та ін. Адже, як сказав Юрій Малько, українська громада Румунії, важлива ланка відносин між Україною та Румунією. 13-та стаття базового політичного договору між двома країнами говорить про забезпечення громадянських прав етнічних румунів в Україні та етнічних українців в Румунії. Йдеться про права, що стосуються збереження мови, культури, релігії, національних традицій, розвитку освіти. Конкретно йшлося, зокрема, про заснування ліцейських класів у кількох повітах, які Юрій Малько пообіцяв взяти під свою опіку. Він також оголосив, що при посольстві України в Бухаресті створюється Український інформаційний центр, що тісно співпрацюватиме з членами СУР. Однією з функцій Центру буде систематичне розповсюдження українських публікацій серед румунських українців — політичних, літературних, історичних та ін., у чому вельми зацікавлені наші земляки. Фінансуватися цей проект буде за рахунок щорічної грошової допомоги, яку виділяє Україна.

Іван Ковач, головний редактор газети «Вільне слово», член спілки письменників Румунії, радник міністерства виховання та досліджень Румунії, схвалює заходи українського посольства. У розмові з ним з’ясувалося, що ця цікава інтелігентна людина як радник міністерства піклується справами всіх слов’янських громадян Румунії — українців, росіян, поляків та ін. Пан Іван є також поетом, на рахунку якого кілька збірок поезій. Як виявилося, вперше він побував в Україні, у Києві у віці 45 років (1992 року) — на Шевченківському святі. То була для нього велика подія! Говорить також, що все життя вчиться українській мові (хоча вимова в нього бездоганна — дай Боже таку мову пересічному киянину!) У нашій бесіді пан Іван згадав і те особливе хвилювання, тривогу, з якими він та багато інших румунських українців слідкували за ходом помаранчевої революції. Це були часи надії й сподівань. Саме цій темі присвячені нові книжки Івана Ковача «Оранжева балада й інші новели» та збірка віршів «Поезії», що невдовзі вийдуть у світ.

На запитання кореспондента «Дня» щодо його оцінки сучасної ситуації в Україні, Іван Ковач відповів: «Гадаю, що так чи інакше, а Україна змінюється-таки на краще! Було б, звичайно, добре, якби напрямок на ЄС більш міцно тримався й був пряміший. Бо, як не крути, а всім зрозуміло, що наша доля — то Європа, а не Росія. У цьому контексті я, зокрема, підтримую недавно започатковані нові українсько-румунські відносини, які дуже важливі для нас — румунських українців, як і, безумовно, для румун, котрі живуть в Україні».

Спеціальне ТБ Румунії. Навіть побіжне знайомство з румунським телебаченням дозволяє впевнитися, що там вельми серйозно й систематично піклуються тим, щоб регулярно представляти телеглядачам людей, фольклор, мистецтво, досягнення та проблеми численних національних меншин країни, для чого відведено спеціальний канал. Увечері на цьому каналі показують концерти етнічних меншин, розказують про їхні звичаї. Я мала нагоду побачити підряд дві великі програми: концерт циганського ансамблю (на мальовничій зеленій галявині, під акомпанемент скрипки танцювали красиві гнучкі босі люди) та великого гуцульського ансамблю. Щось подібне, як мені розповіли, відбувається кожного вечора. Вдень ідуть інші передачі, пов’язані з румунськими меншинами — дитячі, освітні тощо. От би нам таке диво!

Ансамбль «Зоря». Нещодавно відзначив своє 10-річчя дуже шанований українцями Румунії ансамбль «Зоря», який успішно виступає на національних та міжнародних фестивалях, а головне — гуртує навколо себе українську молодь країни — студентів, ліцеїстів. Засновницею й першим керівником «Зорі» була Ярослава Колотило. На ювілеї, який перетворився на справжній вечір української пісні та української духовності, були присутні Надзвичайний і Повноважний Посол України в Румунії Юрій Малько, представник міністерства культури Румунії, а також гості з України — народний артист України Михайло Кривень та Аліна Візнюк, Леся Грінка з Чернівців та іншi гостi. Чернівецька адміністрація подарувала ансамблю «Зоря» вісім танцювальних чобітків.

Загалом, до Румунії досить часто приїжджають митці з України, там побували Павло Дворський, Іван Дерда, Назар Яремчук. Приїжджають музичні ансамблі з Закарпаття, Івано-Франківська, з Чернівців та Львівщини. Українці Румунії дуже зацікавлені також у тому, щоб їхні музичнi колективи частіше запрошували до України на свята, ювілеї тощо. Адже українці з обох боків кордону мають чим порадувати один одного. Як сказав пан Степан Ткачук, «тривкий і постійний зв’язок з рідною землею та українцями з України й усього світу — це сенс і гарантія того, що українці Румунії довіку залишаться добрими, мудрими й совісними українцями».

Проблеми спадщини. Українські суспільні діячі Румунії занепокоєні тим, що духовні історичні набутки українців сьогодні опинилися під загрозою. Йдеться про досвід віків, збережений, зокрема, у народних приказках (румунські українці називають їх також помовками, примовками, мовками, поговором, мудрушками та ін.). Носіїв цієї мудрості стає все менше, а молоді XXI століття вони майже ні до чого. Як вважає Михайло Михайлюк, головний редактор «Українського вісника», невдовзі українські села поглине «європейський спосіб життя» і з пам’яті людей будуть стерті співанки, прислів’я, повір’я, обряди, звичаї, казки, легенди, загалом усе те, що з найдавніших часів становило сільське духовне життя. «Не буде гучних весіль зі співанками та коломийками, не буде «казкування» старих людей, не буде тужливого звучання трембіти на гуцульських похоронах, не буде людей у народних строях на святах, не буде писанок на великих столах». Михайло Михайлюк боїться дожити до того часу, коли теперішніх гуцулів будуть показувати в гротесково-опереткових дійствах, як тепер показують туристам американських індіанців». (Це сказано також про нас — українців України!)

Версія. Розкажу читачам «Дня» одну цікаву тутешню історичну версію, що торкається князя Святослава й пов’язує «нащадків Задунайської Січі з українцями Румунії». Всі, мабуть, пам’ятають літописні слова князя Святослава (969 рік), сказані матері — княгині Ользі та киянам: «Не любо мені в Києві бути, хочу жити на Дунаї, бо то є середа (центральне місце) землі моєї, куди всі блага сходяться: від грек золото, паволоки (коштовні тканини), вина й овочі різні, із Чех же, із Угрів срібло і коні, із Русі же скора (шкурі) і віск, мед і челядь». Відомо також, що кияни попрікали Святослава: «Ти, княже, чужої землі шукаєш і її борониш, а свою занедбав». Деякі історики вважали, що Святослав дійсно збирався переносити столицю з Києва на Дунай. Але для нас найбільш цікаве те, що серед сучасних українців Румунії є прибічники цієї теорії. Більше того, вони вважають себе «нащадками Задунайської Січі, нащадками хороброго й невсипущого Святослава». Про це пише Людмила Михалейко в газеті «Український вісник» (Бухарест).

P.S. При спілкуванні з українцями Румунії переконливо з’ясувалося, що чимало проблем, які вони сьогодні намагаються подолати, притаманні також суспільству України. Йдеться, насамперед, про мовні та освітянські питання, про збереження історичної спадщини, про гіркий брак національної єдності, а також про нездатність України мати тільки одного гетьмана.

Клара ГУДЗИК, «День», Бухарест — Київ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments