Українські предки Федора Достоєвського
Чи не найвідомішим російськомовним письменником у світі є Федір Достоєвський. Його твори традиційно включають до навчальних програм, причому не тільки вишівських і філологічних. Водночас у Росії Достоєвський стоїть далеко не на першому місці серед письменницької автури. Це можна зрозуміти. Письменник часто говорив неприємні для росіян речі, показуючи темні сторони «російської душі». Звідки це в нього?
Філософ Арсен Річинський, який досконало знав творчість Достоєвського, вважав, що причиною цього було українське коріння письменника. Він порівнював його з Миколою Гоголем. До речі, сам Достоєвський надзвичайно високо цінував Гоголя. Річинський писав: «Якщо Гоголь хитався ще між двома душами й не міг віддати переваги ані одній з них (мається на увазі хитання між душею українською та російською. — П.К.), то після цього приходить мислитель, який вже повністю віддався російській культурі, в якого українська душа лише зрідка звучала своєрідними мотивами, незрозумілими й чужими для росіян. Був це — Ф. Достоєвський. Його ідеї в зародку стрічаємо вже в Гоголя. Це, з одного боку, віра в спасенну ролю краси у світа; з іншого — намір викрити життя без світла, занурити душу в темні безодні зла й тим примусити її здригнутися й забажати знову світла... Цей метод найбільш уживаний Достоєвським». Певно, можна погодитися з Річинським, що глибокі плати ментальності Достоєвського — українські. І це знаходило специфічні вияви в його творчості.
Звісно, Достоєвський — письменник російський. Народився він у Москві, жив переважно в Росії, формувався під впливом російської культури. Однак його корені по лінії батька — з України.
Відомо, що предки Достоєвського тривалий час жили на Волині. Далекий предок письменника, Данило, 1506 р. отримав у володіння село Достоєво на теренах Пінщини. Від назви цього села й пішла назва роду Достоєвських. Нині воно знаходиться у складі Іванівського району Брестської області Республіки Білорусь. Проте це не білоруська, а українська етнічна територія. Саме ж Достоєво знаходиться неподалік кордону України й Білорусії. У ньому нині організовано музей Достоєвського, також у цьому селі є пам’ятник письменнику.
Однак, насправді, предки Достоєвського мешкали не стільки в Достоєві, скільки на Волині, якщо точніше — на Ковельщині. Саме тут у 70-х рр. XVI ст. мешкав якийсь Феодор Достоєвський, який служив у князя Андрія Курбського. Під 1664 р. у селі Секунь (неподалік Ковеля) згадується ще про одного Достоєвського. 1775 р. Достоєвські продали свої маєтності на Ковельщині. Тоді прадід Федора Достоєвського, Григорій Гомерович, перебрався до Янушполя, де став греко-католицьким (уніатським) священиком. Два його сини теж стали священиками. Один з них, Андрій, дід письменника, служив у селі Війтівці на Поділлі, в 1782—1820 рр. йому довелося перейти з унії на православ’я. Його син Лев також служив у Війтівцях священиком. Інший син, Михайло, батько письменника, теж готувався до священицької кар’єри. Він навчався в Подільській семінарії в Шаргороді. Але звідти його як одного з найкращих учнів відправили вчитися в Медико-хірургічну академію в Москву, де він і осів.
ЧЕТВЕРТА ПОКАЯННА ПІСНЯ. АВТОР – ДОСТОЄВСЬКИЙ (ІМ’Я НЕ ВКАЗАНО). ЗБІРКА «БОГОГЛАСНИК» / ФОТО НАДАНО АВТОРОМ
Хтось із предків письменника, можливо, це був його дід Андрій, займався складанням духовних віршів. Про це свідчить відомий збірник «Богогласник», виданий 1790 р. у друкарні Почаєвського монастиря, який на той час лишався уніатським. Вказаний друк є унікальною пам’яткою української культури. Він став своєрідним підсумком понад двохсотлітньої традиції творення духовних пісень в Україні. Цей збірник включав 249 пісень, серед яких українських було 213, польських — 33, латинських — три. Українські пісні було написано як староукраїнською мовою, так і мовою, що наближена до розмовної. У «Богогласнику» зазначено авторів деяких пісень.
Серед них фігурує Достоєвський (ім’я його, на жаль, не вказано). Він є автором 4-тої покаянної пісні. Загалом пісню написано староукраїнською мовою, в якій давала про себе знати церковнослов’янська основа. Приблизно на такій мові писав у той час свої твори й Григорій Сковорода. Щоправда, в покаянній пісні Достоєвського зустрічається поєднання церковнослов’янських елементів із розмовними українськими формами. Наприклад:
«Коль нестерпимий
жаль тому приде,
Кто от чертога праздно отиде.
Колико лучше лишихся града,
Постигох біди пекелна ада».
У вірші йдеться про те, що не треба зрікатися земних благ, а думати про божественне й шукати спасіння. Такі мотиви зустрічаються в багатьох творах українських письменників XVI—XVIII стст. — Івана Вишенського, Віталія Дубенського, Ісайї Копинського та інших.
Можливо, предок Федора Достоєвського був автором й інших духовних віршів «Богогласника». Адже чимало творів такого типу не підписано. Але як би не було, можемо констатувати, що в родині Достоєвських були сильні українські релігійні традиції, а предки письменника не цуралися літературної праці. Чи не звідси його інтерес до літератури, а також звернення до релігійної проблематики, яка особливо давала про себе знати в пізній період творчості Достоєвського.
