Важливі думки і смисли, озвучені під час зустрічі волинян із Ларисою Івшиною

Дні «Дня» на Волині тривають. Після перерви на вихідні лучани, «розігріті» інформацією про переаншлаг на відкритті Фотовиставки газети, поспішають побачити її у бібліотеці Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. Тим часом учасники п’ятничного «національного діалогу» з Ларисою Івшиною «переварюють» озвучені і проговорені на майже двогодинній зустрічі смисли. Бесіда в Луцьку була присвячена «роботі» проектів «Дня» на Волині, а це означає, що йшлося про серйозні суспільні проблеми і виклики та те, які є засоби для їх подолання. Пропонуємо читачам найцікавіші уривки з динамічної розмови лучан із Ларисою Івшиною. 

Анна ДАНИЛЬЧУК, проректор Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки, модератор заходу.: − На першій нашій зустрічі (у 2015 р. –ред.), коли ми говорили про Донбас, втрачені території, ви зазначали, що спочатку вони були гуманітарно втрачені. А тепер доводиться повертати їх набагато складніше – на жаль, кров’ю наших воїнів. І тому особливо важливою є акція «Подаруй Бібліотеку «Дня» рідній школі», завдяки якій, ми підрахували, понад півтори тисячі книжок потрапили до бібліотек, що в багатьох районах є центром просвітницького, культурного життя. Для поширення Бібліотеки газети «День» дуже багато роблять бібліотекарі. До речі, не можу не зазначити, що ми особливо пишаємося тим, що найперша презентація дебютного у Бібліотеці газети видання «Україна Incognita» відбулася в стінах нашого університету. В нас серед присутніх є директори волинських бібліотек, де книги «Дня» живуть активним життям.

«ДЕНЬ» − ЦЕ ТА ЯКІСНА ЖУРНАЛІСТИКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО РІВНЯ, ЯКОЇ БРАКУЄ В БІБЛІОТЕКАХ НИЗОВОГО РІВНЯ»

Людмила СТАСЮК, директор Волинської державної обласної універсальної наукової бібліотеки імені Олени Пчілки: − Я представляю найбільшу серед публічних бібліотек, якою є Волинська обласна універсальна наукова бібліотека імені Олени Пчілки. Ми позиціонуємо себе як бібліотека не лише регіональна, тому що ми популяризуємо доробок Лесі Українки, Олени Пчілки, 2011 року спорудили пам’ятник... Я дуже люблю газету «День» і, ще коли прийшла з управління культури з обласну бібліотеку для дітей в 1996 році, то зразу вирішила, що ця газета завжди буде там, де я працюватиму. «День» − це та якісна журналістика європейського рівня, якої бракує і якої немає у бібліотеках низового рівня. Наукова бібліотека може собі дозволити її придбати, але мені іноді прикро, що в районних бібліотеках обмежений перелік видань, й інтелігенція цих міст не має доступу до цієї розкішної публіцистики. Я ж завжди звіряю свої думки з вашими авторами. Хочеться, щоб ми були настільки заможними, щоб кожна сім’я мала можливість передплатити вашу газету, щоб у бібліотеках відбувалися читацькі конференції і ми мали змогу придбати ці книги самі. Мушу сказати, що децентралізація, яка зараз відбувається, обіцяє бібліотекам не завжди приємні перспективи, тому що в об’єднаній територіальній громаді буде одна бібліотека, а інші мають стати лише філіями. Також зараз зруйнована система книговидання. Як ті первинні громади будуть купувати книжки і виходити на книжкові магазини обласного центру?

Лариса ІВШИНА: − Незрозуміла логіка. Адже чим ближче книжка до людини, тим краще. Навпаки необхідно більше відкривати, робити книжкові корнери. Немає повноцінного магазину – треба відкривати його в гіпермаркеті. Може, хтось буде, умовно кажучи, йти за ковбасою і наткнеться на книжку. Людина ж може зустрітися з книжкою і в такий спосіб. Треба безальтернативно ставити це питанням громадам: жодного шансу деградації. Бібліотекарі – це безцінні люди, які пам’ятають культуру, з якої вийшли, які в процесах трансформації вціліли і взяли нове знання, які можуть створити культурні осередки. Їх треба, як рідкісні види птахів, захищати всіма силами. Тому я скільки можу, говоритиму про це всюди і всім. Треба якось захищатися.

При всьому ніби інформаційному розмаїтті, яке є у сьогоднішньому світі, залишається дуже хороша консервативна традиція: зберігати ціннісно непроминальні речі. Навіть те, що оцифровано, з часом розмагнічується. А книга – це раритет раритетів. І коли весь світ стає «інформаційним макдональдсом», той, хто має власну книгу, яка важлива для нього, завжди матиме абсолютно інший рівень спілкування й іншу якість. Недарма пишуть у фейсбуці: ті, хто читає книги, керуватимуть тими, хто дивиться телевізор. Тобто це завжди мислення абсолютно іншої міри.

Ми можемо зробити в газеті цілу полосу про те, як живуть бібліотеки, що читають і чи купують книги. А всі інші «просунуті» журналісти, яких часто називають «зірками», скажуть: «Які маргінали. От ми займаємося крутою журналістикою. Ми просунуті, популярні, нас у депутати просувають. А ви хто?» Це штрих до того, що народну любов треба правильно інвестувати. Тому що ті, хто захищає громаду, мають бути людьми, яких вона поважає, а не ті, хто реально є «зливними бачками». Втім, тема порушена дуже серйозна. Дякую за те, що ви сказали про нас, і обіцяю, що ми, як завжди, підтримували і будемо підтримувати правильні, мудрі рішення в тому, що стосується книги. Напевно, обласній владі теж треба взяти в цьому участь. Не обов’язково плестися за всіма, коли хтось приймає дурне рішення. Можна інакше. У нас же децентралізація. Є велика регіональна можливість.

«Є ПОТРЕБА В ДОСТУПІ ДО МОЛОДІ, ЯКА НЕ ДІЛИТЬСЯ СВОЇМ СВІТОМ»

Алла ЄФРЕМОВА, директор Волинської обласної бібліотеки для юнацтва: – Саме та читацька аудиторія, яка є в нашій бібліотеці і яка є в цьому залі, і будуватиме майбутнє. Така література і така журналістика, якою займається «День», потрібна. Вона виховує нашу молодь і допомагає правильно оцінювати всі життєві вектори… Думаю, що в цій аудиторії сидять ті молоді, які будуть і в місцевих громадах, що зараз реформуються. І дуже важливо, щоб керівниками цих громад стали справді розумні, інтелектуально розвинені люди, які розумітимуть, що бібліотека направду потрібна. Важливо, щоб молоді усвідомлювали, що майбутнє нашої держави саме в нас. Дякую за активну позицію в цьому Лариси Олексіївни і вашої редакції. Талановиті молоді, яким будувати Україну і які думають про Європу, повинні не забувати, що Європа повинна передусім бути в Україні. Редакція це підтримує. Дякую вам за це.

Л. І.: − Дуже важливий момент щодо молоді. Запит на спілкування людей різного віку є, але він не може бути реалізований без спільної мови. На родинному рівні, ясна річ, вона є. Але має бути ще й на суспільному рівні. Ви, мабуть, спостерігали, коли в Росії були недавно протести, вийшло дуже багато зовсім молодих людей і навіть шкільного віку. Важливо, що російські різноманітні діячі визнали, що вони не знають, як із цим поколінням спілкуватися. Вони його не знають. Це покоління своїх груп в інтернеті, і їхні гуру мають величезний вплив. Думаю, що така ж сама ситуація може бути з іншого боку і з частиною українського суспільства. Тому що в нас є формальна, офіціозна педагогіка – часто хороша, а часом, може, і не дуже. Але ще є потреба в іншому рівні доступу до молоді, яка не ділиться своїм світом. Оці всі «сині кити» – ніби фарс, але це свідчить зокрема і про одинокість зовсім юних людей. І не починати цю розмову, не готувати себе до того, щоб бути їм хоч чимось цікавим, – просто анахронізм. Втім, це починається в родині – про що говорять і на якому рівні. Виховання ж не полягає в тому, щоб навчитися правильних слів і вживати їх з ранку до вечора. Часто люди говорять цілком правильні речі, а живуть насправді зовсім інакше. А це й дає ранній цинізм. Бо діти все бачать і думають: «Не «втирайте» нам, ми розуміємо, як тут у вас усе робиться». І одні, може, долають це все, а в інших немає сил і вони починають зовсім іншу лінію поведінки.

Ми завжди шукаємо контакти з молодими і спілкуємося – і в Літній школі, і в інших формах. І це мені щоразу постачає матеріал для того, щоб сказати: наше суспільство повинно краще вивчати себе. І шукати адекватні форми комунікації. Не випадково у нас на фотовиставці вже давно є розділ «Світ очима дітей». До речі, минулого року серед дорослих призерів був учасник першого конкурсу для дітей. Це Олексій Фурман – тут представлена його серія фото воїнів з інвалідністю. Зірка фотожурналістики. Але коли ми починали цей конкурс, думали, може, робитимемо певні поблажки: діти зніматимуть котиків, зайчиків… Але справа в тому, що і котиків, і зайчиків можна сфотографувати талановито. А вони почали знімати зовсім інакше. Я пригадую Євгена Казикіна, який зняв портрет свого дідуся (фотоконкурс «Дня»-2009 –ред.). Це була надзвичайно глибока робота, не кожний портрет такого рівня витягне доросла людина. Так само пам’ятаю себе і завжди дякую своїм рідним, що спілкувалися зі мною, як з дорослою. Діти повинні мати цю довіру дорослих – не фальшиву – у розмовах про серйозні теми, про свою країну... Цей діалог мені здається надзвичайно важливим.

Якщо хочемо залишитися державою, щоб нас не «розкурочили», як звалище старих автомобілів, ми повинні займатися собою. Я іншого виходу не бачу. Простого рецепту в мене немає. А ось складні є.

«У НАС «ДНЕМ ЗАЧИТУЮТЬСЯ»

Марія ДАЦЮК, завідувач бібліотеки гімназії №14 імені Василя Сухомлинського: – З газетою «День» ми подружилися, певно, ще з першого приїзду пані Лариси у стіни цього університету. Газета в нас затребувана, читабельна і просто, можна сказати, «розбігаюча». Вона бігає, а її ноги – це руки наших вдячних шанувальників і читачів. Для підтвердження я принесла сьогодні світлини, де наші учні, і вже й випускники беруть участь у заходах «Дня» та присвячених йому. Всі люблять читати і літературу з Бібліотеки «Дня», і саму газету. Навіть батьки, басусі з дідусями, котрі приходять і чекають своїх малят у вестибюлі, уже звикли: щоб не гаяти часу, заходять до нашої книгозбірні, переглядають «День», і коли свіжого номера вже немає б бібліотеці, запитують: «а коли повернеться?»

Цією газетою зачитуються. Вона дуже потрібна, і саме в школах та їхніх книгозбірнях актуальна. Якщо книги та газета будуть у навчальних закладах – будуть у нас і діти начитані, і буде, певно, сильна, вільна, незалежна Україна. І саме з таких дітей і будуть продовжувачі вашої газети. Наші випускники розлетілися по всьому світу, працюють у ЗМІ і в нас в Україні, і за кордоном. І коли вони приїздять – дякують. Підходять до нас, бібліотекарів, і кажуть: «Дякуємо, що познайомили нас із такою цікавою газетою і водили на виставки». Вони нерозлучні з нею і надалі. Від імені всіх шкільних бібліотекарів дякуємо вам за те, що ви робите нам такі безцінні подарунки, без яких ми не можемо. Вам, як головному редактору, і вашому чарівному колективу зичимо енергії, джерельного нурту в серці, частіше приїздити в гості, зокрема до нас у гімназію. В нас ви почерпнете позитивної енергетики, збадьоритеся і понесете думки дітей, можливо, і на шпальти своєї газети…

«УКРАЇНЦЯМ ЧАС ЗНАЙТИ ІНШУ МОДЕЛЬ ІСНУВАННЯ ДЛЯ СУЧАСНОГО СВІТУ»

А. Д.: – …Коли читала перший прес-реліз фотовиставки, мені дуже сподобався акцент, що фотовиставка і взагалі вся робота спрямована на те, щоб бачити ствердні моменти нашої нової історії, бачити перемоги.

Л. І.: – Момент про нашу велику ствердну історію дуже цікавий. Був дуже вигідний образ України тільки жертви – «слабкої калічки». Чому? Тому що виростає покоління, яке звикло себе жаліти і не має претензій на більше. А от якщо прочитати книгу «Сестра моя, Софія…», то виявляється – у нас частково спільна з Болгарією візантійська спадщина, у Болгарії пам’ятають походи Святослава… І це не просто розмова про те, які ми колись були великі, а тепер ніякі. Ні. Це показує вимір. Якщо маємо таку історію, то ми реально були імперією, а поводимось і досі як колонія. Тобто треба якось переналаштовувати шкільні програми, враховувати поліфонічність усього світу, але не фокусуватися тільки на трагедіях. Бо власне трагедії – це ж епізоди. Все-таки є пульсуюча історія державності. Може, українці просто такі «конспіратори», вони звикли жити в цій державі-трансформері і не можуть зважитися побудувати надійну «хату». Коли я кажу про те, що Україна – як Британія, я пояснюю, що Британія живе без писаної конституції, а ми без держави. Втім, нам час знайти якусь іншу модель для сучасного світу. Зараз світ нових націоналізмів. І ми повинні перезаснувати цей націоналізм. У нас його, власне, немає такого, як треба. Ще, сподіваюсь.

«ДЕНЬ» ЗБЕРІГАЄ СУТТЄВУ ВНУТРІШНЮ ІНТЕЛІГЕНТНІСТЬ»

Володимир ЛИС: – Я давній читач газети «День», час від часу автор і писач. Дуже радий, що є така газета, як «День». Бо, знаєте, зараз наша журналістика жовтіє на очах. Особливо починаючи з інтернет-видань і закінчуючи паперовими носіями (це слово, хоч мені не подобається, зараз дедалі більше вживають замість «газети»). Жовтіє і наша провінційна, на жаль, і київська преса. «День» якраз тримає марку. І дуже приємно, що газета зберігає не показову, а якусь суттєву внутрішню інтелігентність. І що тут можна зустріти ще – окрім кількох наших літературних газет – рецензії на книжки, інтерв’ю з письменниками і, врешті-решт, роздуми про духовність...

Я, мабуть, єдиний в Україні автор, який написав матеріал зі спонукою пані Лариси про одну-єдину фотографію. На ньому жінка іде чи то святити паску, чи то вже із церкви і символічно переходить міст. Я сказав, що це тема для роздумів. Лариса відповіла: «Ну так напишіть нам про це». Написав. І це виросло у справді роздуми. Я поміркував і про нашу віру, і про те, що здобули і що втратили. І дуже добре, що я таки написав. Сам радію за це. Мені залишається єдине побажати: щоб газета «День» не здавала тих позицій і була надалі такою ж інтелігентною. А ще мені хочеться передати велике вітання вашій художниці Ані Гаврилюк. Це настільки ніжні, з таким гумором малюнки! Мені особливо подобається, коли в газеті з’являються, крім традиційних, усілякі дуже-дуже незвичайні, присвячені деревам та іншим, наприклад є День неслухняності. І мені так приємно згадувати, що я теж, уже старий, був колись маленьким і неслухняним. Побільше таких свят! Якщо у Японії офіційно відзначають День цвітіння сакури, то чим гірша Україна, щоб у нас теж не з’явилося якесь свято, яке є в газеті «День», на офіційному рівні?

 Л.І.: – Володимир Лис пригадав, що «Лариса сказала – я і написав». Звертаюсь до всіх: коли вам щось кажуть, то беріть і пишіть. Дуже правильно брати за приклад видатних письменників.

Історії фотографій завжди треба писати. Тому що пам’ять стирає щось, а наші архіви зберігають. До речі, ми – газета, яка не боїться своїх архівів. За 20 років своєї кредитної історії ми відповідаємо. І за кого агітували, і про що попереджали, і чого бажали уникнути. Все це підтверджено документально. Натомість багато іменитих колег охоче попідтирали свої архіви, а деякі позакривали доступи до них. І зрозуміло, чому. Тому що соромно було брати участь у тому, що зрештою стало колективною провиною української журналістики. Перекошення системи координат, коли люди навіть не мали шансу реально знати новітню історію. Тому ми ще крім цієї класичної історії зробили проект «Новітня історія для «чайників». І це неперекручена новітня історія: «Котел», «Я – свідок», «Катастрофа і Тріумф. Історії українських героїв». Дуже рекомендую читати ї паралельно з історією класичною. Думаю, що наші книги в надійних руках. Докази є. Тепер треба масово поширювати це прекрасне починання. Хто хоче, хай приєднується. А хто не хоче – нехай живе у темряві. Що ми можемо ще зробити? Можемо тільки сказати: у вас є шанс. Хочете жити інакше? Панська воля.

«ЛІКИ – У ПРАВДИВОМУ СТАВЛЕННІ ДО ІСТОРІЇ»

Олексій АРТАМОНОВ: – Дякую вам за ваш візит. Хочу поставити невеличке питання: ми стоїмо напередодні великої дати – Дня перемоги. Різне ставлення до неї – хтось хоче відмінити, хтось взагалі забути. Історія ніби нівелюється. Яке ваше ставлення?

Л.І.: – З самого початку трансформації пострадянського простору в бажаний європейський нам належало зробити серйозну роботу по з’ясуванню того, як ми до цього всього будемо ставитися. Я, наприклад, була проти того, щоб українці не згадували і не вивчали, скажімо, історію Сталінградської битви і багато інших сюжетів. Тому що ми були включені в імперію і воювали у складі різних армій на різних фронтах. Це не питання емоцій і ставлення. Може бути погане ставлення, але це треба вивчати – скільки зокрема ми поклали життів. Щоб потім не виходив лідер сусідньої держави і не казав: «А ми могли б і без України перемогти у Великій Вітчизняній війні». А ми всі знаємо, що без України вони не могли перемогти в цій війні. І без втрат Білорусі. Але Україна добровільно віддає Росії бонус, на який вона не має права. І через те, що ми сахаємося і вічно боїмося свого минулого, ми не можемо з ним справитись. Маємо знати наш внесок і в цю історію, і в історію боротьби УПА, і визвольних змагань. У нас тепер герої повернулися виключно в інший бік, а там же було дуже багато драматичного. Це була боротьба, яка зокрема стала і наслідком попередніх поразок. І це треба бачити у всьому обсязі. Ще Віктор Астаф’єв, Василь Биков, ті, хто писав лейтенантську прозу, показали, що був радянський офіціоз і була правда. І цю правду повинні були взяти ми і вивчати. Не забороняти, а навпаки показувати деякі фільми радянського часу. Але показувати з коментарями і обговореннями. Читати та коментувати Віктора Некрасова «В окопах Сталинграда». Говорити про фільм «Холодне літо 53-го», тому що в нас з громадянами колишнього Радянського Союзу є спільна тема – це історія спротиву ГУЛАГу. І там українці були героями. Це дає нам підстави говорити трошки інакше про цю історію. Були люди з України, яких замовчували. Ми не можемо брати приклад з росіян, у яких пропаганда вже зжирає залишки смаку і рівня. Але ми не повинні забувати. У нас має бути абсолютно інше ставлення до цього. Я прихильник того, щоб не відмовлятися ні від чого, що є в нашій історії. Воно мститься. Навіть тоді, коли знімали Леніна, я казала: «Далеко не ховайте, тому що якщо буде така економічна політика, то через кілька років назад будете ставити». Треба зробити парк радянської культури, антикультури, арткультури, чого хочете. Зробити потужний і повноцінний банк, куди люди заходять і бачать усю інформацію. Навіщо відпиляли ногу коневі Щорса? Тому що мисливці за бронзою. Варварство, дикунство, деградація дійшла до могили Лесі Українки в Києві. Це загальний стан, який треба лікувати правдивим ставленням до історії. Бо ненависть до героїв приводить до вандалізму. Це загальний тренд. Треба проводити культурне заміщення, витіснення культурою антикультури. Вищим рівнем, а не нижчим. Ми відмовляємося від того, що нам не подобається, але заміщуємо це навіть ніби своїм, але зовсім іншого рівня. Це жахливо. І це просто не допомагає. Треба конкурувати у світі, не боячись, у нас надзвичайно сильні позиції. Ми обов’язково переможемо. Тільки нам треба розкувати кращі сили…

«ПОТРІБНА ВУЛИЦЯ ЛАНСЕЛОТА ЛОУТОНА»

Василь Федчук, журналіст: – Ларисо Олексіївно, скажіть авторитетне слово. Уже рік гальмується перейменування, хоч депутати проголосували, щоб була вулиця Юзефа Лободовського, про якого ви друкували (див. «День» № 235-236 від 22 грудня 2016 р. – ред.). Це учень, пропагандист Гедройця, який дуже багато зробив для польсько-українського порозуміння.

Л. І.: – А можете ще запропонувати міській владі, щоб вона першою в Україні назвала вулицю іменем Ланселота Лоутона? Хто не знає, розповім про нього. Недавно, коли Президент був у Великій Британії, я навіть написала у фейсбуці невелику репліку про те, що спічрайтери Президента лінуються, тому що вони мали б уже йому освіжити аргументацію. Вони написали йому стандартну промову. А могли б сказати про те, що принаймні частина розумної України пам’ятає Ланселота Лоутона – великого британця, який ще 1935 року виступав у парламенті Британії з доповіддю на тему «Українське питання». Він сказав, що «колотнеча» на континенті не закінчиться, поки Україна не стане частиною Європи, не повернеться до європейського дому. Цю фантастичну промову ми цитували у книзі «Сила м’якого знака», ми її пропагуємо. Думаю, що коли б це Президент сказав саме в Британії, то насправді ефект був би трошки інший. Бо я переконана, що багато і британців, сьогоднішніх політиків, можуть не знати, які вони були круті ще в 1935 році, коли у Європі взагалі панували інші настрої.

І ця людина не пошанована в Україні. Варто подати ініціативу – потрібна вулиця Ланселота Лоутона. Так само як і Гаррета Джонса. Джеймс Мейс у «Повісті про двох журналістів» розповів про те, як Волтер Дюранті, який писав, що Голодомору не було, отримав Пулітцерівську премію. А Гаррет Джонс – єдиний, хто пробився у британську пресу і написав правду про Голодомор в Україні. Поки в нас не навчаться шанувати тих реальних людей, хто допомагав Україні в найтяжчі години, складне буде середовище. Треба вміти вчасно бути вдячними.

До речі, є багато прикладів. Скажімо, колишній президент Ірландії Мері Робінсон, яка поїхала в Північну Америку, шукати племена, котрі коли в Ірландії був страшний голод, передали якимось чином їм допомогу. Сто років минуло, а вони пам’ятають. Ця культура пам’яті робить народи народами шанованими і перспективними.

Культура пам’яті робить народи народами шанованими і перспективними.

«СУСПІЛЬСТВО ПРОБУДИЛОСЯ. БАЧУ В ЦЬОМУ І ЗАСЛУГУ «ДНЯ»

Ольга БУЗУЛУК: – Ларисо Олексіївно, я завжди орієнтуюся на газету «День» і вас як людину. Вже понад 10 років із газетою – ще починаючи з факультету журналістики Львівського національного університету. Ми на факультеті працювали, аналізували статті газети «День», на ній зростали, і перший мій текст вийшов у «Дні». Це був 2006 рік, ІІІ курс, здається. До речі, дякую вам за архів, де я знайшла всі свої статті. Потім друкувала у вас аналітику про Дмитра Донцова, про Ірину Гузар – науковицю-політолога. Зараз сиджу і думаю: чи нинішня якась газета чи сайт узяли б ці матеріали? Там же аналітика, досить громіздкі думки, але нас саме так спрямовували на факультеті журналістики. Нині я маю невеличкий стосунок до викладацької діяльності, працюю за сумісництвом. Днями спілкувалася зі студентами – ми постійно на парах пишемо тексти. Студенти написали заголовок, і я кажу: «Але ж це неправда». – «Але ж він клікабельний». Говорю: «Почекайте, може, якась неправильна викладачка, але я вимагаю правильних заголовків, а не клікабельних». Хоча знаю, що вони працюють на місцевих сайтах і від них у редакціях цього вимагають…

Л.І.: – Це дуже близька аналогія до отруйної їжі. Ви можете знайти щось прикрашене, з’їсти й отруїтися. А насправді розумні люди знають, що екологічно чиста їжа ніколи не розфарбована і не має жодних ядучих кольорів. Це схоже на інформаційну їжу. Якщо люди харчуються зі смітників, то хай не дивуються, що в них на голові виростуть «отруйні гриби».

О. Б.: – Я цю думку теж підтримую. Пригадую стан нашого суспільства: які ми були 10 років тому і які зараз. Тоді «День» ставив задачі пробуджувати суспільство. Як на мене, зараз суспільство вже пробудилося. Його потрібно лише правильно спрямовувати, мотивувати. Я бачу в цьому і вашу особисту заслугу, і газети. Мені здається, що є великий результат нашого суспільства, але, звичайно, ще потрібно працювати і працювати.

Від себе також дякую за ваші поїздки у східні регіони. У мене чоловік з Краматорська, там є дуже багато рідних, друзів. Було дуже важко, коли розпочалася війна, і чоловіку зокрема теж у нас на Волині. А вже зараз усі більш-менш побачили, хто є хто. Я підтримую і поширюю ваші матеріали на цю тему, намагаюсь розповідати правду.

Загалом хочу, щоб ви знали, що «корені» «Дня» нормально ростуть на Волині і дають свої плоди. Я повернулася зі Львова на Волинь. Бо дуже хочеться принести користь на своїй рідній землі. Я би цього, звичайно, не зрозуміла, не читаючи газету, не навчаючись там, де мені її показали.

Нагадаємо, що учасники теплої і відвертої зустрічі з Ларисою Івшиною у Східноєвропейському національному університеті імені Лесі Українки розповіли про те, як у них «живуть» проекти редакції.