Венеційська знахідка

Багаторічна трав’яниста рослина сімейства гречаних — ревінь — має привабливий вигляд: красива розетка величезного темно-зеленого листя на довгих товстих черешках, серед яких вивішується декілька стрілок, увінчаних мітелкою з великих насінин, схожих на гречану крупу.

Його батьківщиною вважають північну Монголію та центральний Китай, де й до цього часу його багато зустрічається у дикоростучому вигляді.

У XIII столітті венецієць Марко Поло, будучи на службі у китайського хана Хубілая, за його завданням здійснював подорож у віддалені області Китайської імперії. По мірі просування каравану Марко Поло уважно приглядався до всього. Свої спостереження ретельно заносив у зошит, щоб потім детально розповісти повелителю, який не терпів, коли посол виконував тільки поставлені завдання й повертався без додаткових спостережень і відомостей.

Як тільки караван венеційця пересік кордон Тангутської області, що у північно-східному Тибеті, біля поселення зі смішною назвою Сися Марко Поло звернув увагу на величезні кущі, біля яких копошились люди, копали, витягуючи із землі масивні корені і обережно складали їх у плетені великі корзини.

На своє запитання Марко Поло почув відповідь, що це «шлунковий корінь». У Європі, ще нічого не знали про ревінь, а в тибетській медицині він широко застосовувався як засіб від багатьох шлункових і кишкових захворювань.

Таким чином у європейських країнах тангутський корінь почав поширюватись як лікарська рослина. Найактивніше його районізація відбувалась в Англії. До XVII століття англійські городники гібридизацією і відбором створили овочевий ревінь і вивели сорти з великими і смачними черешками.

Росія розведенням ревеню завдячує видатному російському досліднику М. М. Пржевальському. Під час своєї подорожі по північно- західному Китаю в 1871—1873 рр. він уперше побачив плантації ревеню в районі озера Кукунор. Зачарований красою сили рослини, він збирає насіння, і з нього у Петербурзькому ботанічному саду був вирощений перший у Росії ревінь, який потім послужив основою для створення багатьох овочевих російських сортів ревеню.

Не можна не згадати ще й про те, що в 1750 році, задовго до того, як Пржевальський завіз насіння в Росію, російський лікар Давид Гротер купив у бухарських купців насіння «шлункового кореня» й передав це насіння знаменитому шведському ботаніку Карлу Ліннею — автору класифікації тварин і рослин, який виростив ревінь, зробив його перший ботанічний опис і дав йому ботанічну назву.

У їжу зазвичай використовують переважно молоді черешки, які досягли довжини 30—60 см, а корені й кореневища — з лікувальною метою. Черешки листків вміщують 2,5% цукрів, біля 3,5% органічних кислот (їх тут аж 5: яблучна, лимонна, щавлева, фумарова, янтарна), солі калію і кальцію, фосфору, магнію; вітаміни В1, В2, В3, В6, С, Р, РР, каротин. А в корінні великий вміст танаглікозидів та антраглікозидів. Завдяки високому вмісту калію ревінь регулює кровообіг і водно-солевий баланс у організмі, стимулює роботу органів травлення.