Вдосконалюватися - значить змінюватися, бути досконалим - означає змінюватися часто
Вінстон Черчилль, державний діяч Великої Британії, письменник, найбільше відомий як прем'єр-міністр цієї країни у роки Другої світової війни, лауреат Нобелівської премії з літератури 1953

Від «нуля» до чотирьох

Будинок дитини в Білій Церкві потребує допомоги
4 серпня, 2006 - 00:00
«СИРIТКА» / ФОТО НАТАЛIЇ КРАВЧУК, Київ

У Білій Церкві далеко не кожен перехожий може сказати, де вулиця Крижанівського, а тим більше — де в цьому місті Будинок дитини. Втім, пахощі молочної кухні чути здалека: тут майже безперервно готують для дітлахів віком до чотирьох років. На відміну від багатьох дитячих будинків у регіонах, цим малятам пощастило бути під опікою Києва. Тому й будинок пристойний — колишній дитячий садок, і ремонти роблять регулярно, і продуктів харчування більш-менш вистачає. Чого мало, так це батьківської любові та звичайної людської доброти.

ВIДМОВЛЯЮТЬСЯ Й ВIД ЗДОРОВИХ

На балконах притулку сохне дитяче вбрання, а з двору чути крики й сміх: це старша група, поки надворі сонячно й тепло, грається на дитячому майданчику. Молодші, дворічні, галасують у приміщенні. А групі найменшеньких — від чотирьох місяців до двох років — прогулянки визначають дуже обмежено: ці діти можуть бути ВІЛ-інфікованими, і навіть комариний укус для них більш ніж небезпечний. У кімнатах просторо і світло, а виховательки та лікарі виглядають привітними. Звичайний дитячий садочок, якби не знати, що у малюків, котрі вовтузяться у манежі, немає мами.

Кімната для ВІЛ-інфікованих обставлена небагато: один великий манеж, де тупцяють шестеро малюків, два менших — для одного й двох карапузів, дві колясочки із п’ятимісячними дітками та ще стіл виховательки. Тому пустушку подай, тим іграшку підніми, та дивися, щоб ніхто не впав, не забився... Поряд спальня і службова кімната: тут прасують повзунки та сушать нагруднички після обіду.

Сторонніх людей дітлахи помічають одразу й притихають, але вже за кілька хвилин призвичаюються й ласкаво усміхаються до гостей. У великому манежі жваво бігає хлопчик із фізичною вадою — заячою губою. Підходить до мене, хапає за ґудзика, обмацує рученятами рукави сорочки й щасливо всміхається. Далі хапається за руку й аж підстрибує від радості, весело сміється. Підходить ще один малюк у такому самісінькому вбранні — теж усміхається, але якось винувато, і починає перебиратися через бильця манежу — мовляв, візьми на руки... Цьому малюкові — рік і 8 місяців. «У нього підозра на ВІЛ, тому батьки відмовилися від дитини, — розповідає вихователька. — Коли будуть відомі результати аналізу, можливо, заберуть його назад, а можливо, — й ні. Ще одного хлопчика принесла сюди рідна бабуся: їй не під силу опікуватися хворою дитиною, а матір уже давно позбавили батьківських прав».

Серед вихованців Білоцерківського Будинку дитини не тільки хворі діти — є й здорові, але теж «відмовники» або й просто залишені під дверима. Звичайно, із певними затримками в розвитку — адже в притулку зовсім не ті умови, в яких має формуватися світогляд малюка. І коли відмову від хворої дитини ще можна пояснити невлаштованістю батьків, неготовністю утримувати таку дитину самостійно, то причин, з яких осиротіли здорові діти, вихователі назвати, пояснити або виправдати й зовсім не можуть... «Народжують і відмовляються, — говорить вихователька Будинку дитини. — А здорова ж жінка, і дитина хороша. Може, якби помогли їй, розповіли, що і як, пояснили, тоді й не зробила б цього».

ПАМПЕРСIВ I ФРУКТIВ!

Чим же можна допомогти дітлахам, які залишилися наодинці зі світом? З’ясувати це питання своїми силами вирішили добровольці одного із київських клубів за інтересами — автомобілісти й члени київського клубу шанувальників «Хонди». «Напевно, всі ми виросли в домівках із батьками, іграшками і триразовим харчуванням, — говорить Олексій, один із ініціаторів поїздки. — Навчалися у школі, університеті, пили пиво, ходили в кіно, їздили на моря-океани — бо у нас був шанс усе це отримати. Шанс є не у всіх, а чим ми кращі? Є хтось, кому треба, щоб ви йому усміхнулися, повірили в його майбутнє».

Цього дня кияни привезли до дитбудинку ліжечко, іграшки та трохи грошей. «Памперсів купіть, трійку і четвірку, — говорить, не завагавшись і на мить, лікарка Тетяна Юріївна. — Бо, знаєте, доходить до того, що діти йдуть на вулицю у якомусь ганчір’ї, а державних підгузників нам мало: на кожну дитину бажано на день мати два, а то й три «памперси». І хоч у білоцерківських малюків становище далеко не найгірше в Україні, серед іншого співробітники дитбудинку попросили придбати ліки, фрукти та продукти харчування: рис, манну крупу, розчинний чай. «Нам би ще трошки цукерок... Ні, не шоколадних, якось простенького желе, — просить лікарка. — І, будь ласка, трошки смородини — хоч кілограм, хоч півкіло — знаєте, яка це діткам радість!»

Чого ж іще не вистачає дітям? Та всього! І підлогу треба перестелити, і «ходунок» хоча б один — щоб найменші потроху вчилися ходити, трошки бавовняних сорочечок — бо малюки ростуть, і електроплиту — теж хоч одну, адже треба часто гріти молоко... Іграшок теж не завадить — адже це діти, котрим цікаво, як влаштований світ. Тих кількох гривень, що виділяє держава на утримання однієї дитини, часто не вистачає не те що на пристойне умеблювання, а й на всілякі дрібниці — засоби для миття посуду, гумові рукавиці...

Молодь і дорослі люди тiлки однієї столиці напевно мають змогу заохотити цих дітей до навчання у ВНЗ, показати їм перспективу повноцінного росту й розвитку в суспільстві. Справді, допомогти таким дітям, особливо разом, дуже просто — треба тільки захотіти не бути байдужим. Повірте, вони цього варті.

Ольга ПОКОТИЛО, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments