Якщо країна, обираючи між війною і ганьбою, обирає ганьбу, вона одержує і війну і ганьбу.
Вінстон Черчилль, британський державний діяч

Вiльнюс. Перепрочитання міфів

Кілька приводів поговорити про балтійські міфи та їхню невичерпну актуальність для України
24 січня, 2014 - 16:24
ФОТО З АРХІВУ "ДНЯ"

Балтійські країни (в радянські часи — прибалтійські) з дитинства були для мене частиною родинних міфів. Усі ці розповіді батьків про інший світ, про нашу, радянську, Європу — єдину, в яку можна було потрапити, на яку можна було подивитися. І ці напівміфічні історії про людей, котрі не кидають сміття на вулиці; про поліцейських, які штрафують, якщо перейти вулицю на червоне світло; про газети, які продають без продавця, — просто кладеш гроші й забираєш те, що тобі потрібно. За років Незалежності міфів додалося. Балтійські країни знову почали ставити за приклад: мовляв, погляньте на балтійців — вони відразу відмовилися від російської мови, а заговоріть із ними російською на вулиці — не зрозуміють, а то й ще нецензурно висловляться. Так, як донедавна всі писали про грузинське економічне диво, раніше всі писали про балтійське диво мовне: мова визначає кордони держави, її суверенність, врешті — її успішність і, як виявилося, європейськість. Тож не дивно, що литовці, латиші й естонці уявлялися мені такими ж затятими й рішуче налаштованими патріотами, як ті ж грузини. І в мене не було сумніву, що рудимент російської поп-культури в образі щорічного музичного фестивалю в Юрмалі супроводжується повним ігноруванням на місцевому телебаченні, перформансами і навіть пікетами — просто хто ж нам це покаже на наших не завжди українських каналах?

«Говоріть із ними англійською, а поміж собою — українською», — радили нам знаючі люди перед поїздкою до Вільнюса. Я їх потім часто згадувала, коли на мої запитання англійською всі продавці й офіціанти відповідали російською і, лише коли я вдавала, що їх не розумію, згадували англійську. Все гаразд, кажу я собі, перша половина січня — туристичний сезон у Вільнюсі, а серед туристів тут переважають саме росіяни. Туристи й покупці завжди праві, тому й маємо — російськомовний персонал, російськомовне меню, російськомовні інструкції та склад продуктів на етикетці, полиці з матрьошками в сувенірних крамницях і «Тайны звезд» на газетних розкладках. Усі ми любимо почуватися скрізь як удома, але в росіян, як мені здається, ця потреба просто світового масштабу, це навіть не потреба, а генетична запрограмованість. Усі про неї знають, усі бояться її наслідків, тому поїдьте відпочивати в Єгипет чи на іспанське побережжя і будьте готові чути російську мову частіше, ніж у Києві.

Узагалі литовці (принаймні ті, яких я зустрічала) виявилися не затятими й не войовничими. Вони поважають своїх туристів і створюють для них максимально зручну інфраструктуру та програму заходів. Так само, як мені здалося, вони нічого не стерли раз і назавжди, бо не можна стерти те, що було частиною твоєї історії. Тому в репертуарі Вільнюського драматичного театру — вистави за Чеховим, Горьким і Достоєвським (литовською мовою, звісно). Тому багато хто з литовців переходить із литовської на російську не лише в спілкуванні з туристами, а й у приватному: була свідком, як в одному з ресторанів закохана пара говорила з офіціанткою литовською, а поміж собою — про найсокровенніше — російською з акцентом. Добре, але від балтійських міфів я все одно не відмовилася.

Передовсім через те, що, хоч на яку мову  переходили б литовці в спілкуванні з туристами, поміж собою вони литовськомовні. Так само, хоч які б матрьошки ви  знайшли серед сувенірів на вільнюській вулиці Пілес, у їхніх книгарнях переважають (точніше — становлять монолітну більшість) саме книжки національною мовою. Російською чи англійською можна знайти путівники, альбомні видання, художні ж книжки іншими мовами, якщо й є, то не займають навіть окремої полиці. Я готова відстоювати литовський міф і після відвідування Музею жертв геноциду (Музею КДБ, як його називають у народі). Після побачених імен закатованих енкаведистами литовців, викарбуваних на стінах будівлі, в якій раніше розміщувалися репресивні структури НКВС. Після побачених підвалів, в яких знищували литовських офіцерів, священиків, громадських і культурних діячів (ось вони — ілюстрації до «Саду Гетсиманського» Івана Багряного!); після кімнати, в якій діставали зізнання крижаною водою; після карцерів, в яких могла поміститися одна людина, та й то стоячи; після відміряних задротованих квадратів подвір’я, на яких щодня ув’язнені могли 15 хвилин дихати свіжим повітрям. Нагадаю, що 2010 року музей зі схожою назвою з’явився й у Києві, щоправда, «для обмеженого кола відвідувачів». Чи зможемо ми як очевидний і незаперечний факт називати й гітлерівський, і сталінський режими тоталітарними? Чи зможемо викарбувати імена всіх репресованих на стінах усіх катівень? Добре надається до міфологізації й нещодавня новина про те, що Генеральна прокуратура Литви завершує підготовку європейських ордерів на арешт майже 80 людей, яких підозрюють у причетності до штурму Вільнюської телевежі 13 січня 1991 року, під час якого загинуло 14 людей.

До витворювання мого литовського міфу доєдналася й виставка фотографа Вітаса Луцкуса в Литовській національній художній галереї. Порівняти його б із нашим Борисом Михайловим — за широтою охоплення минулої дійсності, за вмінням крізь людину показати епоху, — ось тільки герої цих двох фотографів абсолютно не схожі, й минуле, хоч і було на позір спільним, закінчилося різним теперішнім. Після світлин Луцкуса я повірила, що справді якийсь відтинок часу Україна й Литва були радянськими. Ці однотипні сервізи, крісла, молоко в картонних трикутничках, спортивні костюми, жіночі хустки та чоловічі кепки, всюдисюдні наказові інструкції і портрети вождів... Але обличчя ці не схожі на тодішніх героїв українця Бориса Михайлова, я впізнавала деталі, але обличчя не впізнавала.

На обличчях литовців не побачиш ні агресивності, ні затятості, ні апатії. Ходячи їхніми майданами, я по-господарському думала, де б краще розмістився Євромайдан. Немає в них євромайданів, бо за кожним українським протестом стоїть протистояння (свій антимайдан), а балтійцям немає причини протестувати — вони знають, яким було їхнє минуле, і хто вони насправді (знайдіть це унікальне відео, на якому 2 млн балтійців 1989 року утворили живий ланцюг поміж Вільнюсом, Таллінном і Ригою!). Литовці спокійні, врівноважені й ненав’язливі. Вони гуляють у справді чистих парках, п’ють каву в кав’ярнях-книгарнях і посеред дня заходять у храми, більшість із яких відкриті не лише під час служб, а й цілодобово — for prayer and quiet reflection.

І, власне, не випадково, що саме Вільнюс протягом останніх місяців ми згадували чи не найчастіше з-поміж європейських столиць. Це місто варте того, щоб його міфологізувати. І щоб вдячно згадувати після зустрінутого у Вільнюсі Різдва великий український прапор у вікні одного з міських ресторанів.

Газета: 
Новини партнерів