Виноробна галузь на Закарпатті опинилася на межі вимирання

Двадцять тисячоліть тому одне з племен, що оселилося на території Закарпаття, у міжособній війні врятувала виноградна лоза. Аби не вмерти зі спраги у заблокованій противниками печері, люди почали витискати з винограду сік. Згодом він перебродив і перетворився у напій, який дав людям силу для перемоги. Саме з цією легендою закарпатці пов’язують народження виноробства у своєму краї.

Щоправда, сьогодні ці виноградні кущі є найбільшим болем закарпатських виноробів. Щоб закласти їх на площі одного гектара, а потім підняти лозу на шпалеру, треба 25 тис. гривень. При таких затратах істинний винороб не дозволить собі виготовляти бутафорію, хоча впродовж останніх десяти років саме на це штовхає їх держава. Місцеві винороби, які вперто тримають марку «закарпатських», не відмовляючись від виробництва напоїв півтора-трирічної витримки, стали просто невигідними виробниками…

Занепад виноробства на Закарпатті почався у 1991 році, коли на українському ринку з’явились вина іноземних виробників. Звичайні літрові чи трилітрові банки, в які тоді розливали наше вино, швидко загубилися у тіні елегантного дизайну італійських напоїв. За минулі роки лише на Закарпатті кількість виноробних підприємств скоротилася з 21 до двох працюючих і ще кількох, які ледь животіють. Заморожуються їх основні фонди, бракує оборотних засобів, щоб працювати далі. Більшість підприємств перейшли на консерванти і займаються лише розливом вина. Процес знищення вітчизняного виробника підживлюють і дешеві іноземні вина, які навіть запахом не нагадують справжні.

Кілька років тому Бобовицький винзавод теж стояв на краю прірви, втративши одного зі своїх стратегічних замовників — Росію. Врятувала, як не дивно, постанова Кабміну, яка зобов’язала виробників міцних напоїв, а торік — гуртову та роздрібну торгівлю, відраховувати 1% від обороту на розвиток виноградарства і хмелярства. Зараз агропромислове підприємство «Бобовище», одне з небагатьох стабільних виробників марочних вин, у рік виробляє близько одного мільйона пляшок напою. Воно, як і сусіднє «Середнянське», є найбільшим платником податків, у середньому сплачує у бюджет області по півмільйона гривень у рік.

Щороку тут спромагаються закладати виноградну шкілку. Її вважають праматір’ю вина, оскільки саме з неї починається життя цього чудового напою. Робота зі шкілкою найбільш копітка. Кожен пагінець треба обробити парафіном, щоб захистити від сонця, і щочотири дні поливати. (Але підприємство йде на такі затрати, бо вирощувати саджанці самим у три рази дешевше, ніж їх купувати.) Саджанцями їх можна буде назвати лише через півроку і тільки тоді переносити на постійне місце. А врожай під вино можна буде збирати років через 4 — 5.

Далі щонайменше півтора року вино «витримується». Такий тривалий процес і робить виробництво марочних вин невигідним в умовах ринкової економіки. А ще Бобовицький винзавод єдиний у закарпатському краї, де зберегли плантації рожевого трамінеру, з якого роблять королеву місцевих вин — «Троянду Закарпаття». На решті винзаводів його можна знайти хіба що у винотеках. Як, скажімо, у «Берегівському». Це підприємство було найбільш виразним прикладом загального стану закарпатського виноробства. Його підвали, які одночасно можуть «прийняти» 6 мільйонів літрів вина, сьогодні майже порожні. Запаси «Берегівського», який ще в 90-х виробляв 5 мільйонів пляшок у рік, скоротились у кілька десятків разів. А це означає, що пустують і розсихаються «спраглі без вина» старовинні бути — «золото» виноробства.

Друга після виноробів за древністю професія у цій галузі — це боднар — людина, яка вміє робити бути. Їх на Закарпатті залишилось не більше трьох, але не через спокусу вином. Мало кому вистачає терпіння і сили навчитись цьому древньому ремеслу. Руки Семена Головачка на Бобовицькому винзаводі змайстрували більшу половину бутів та бочок.

У минулих століттях виноробством займались багаті люди і обов’язково — поціновувачі цього напою. Залишається надія, що зараз цю галузь відродять теж — одноосібники, адже поступ у виноробній галузі гальмує саме відсутність приватного власника. З 8,5 тис. гектарів закарпатських плантацій винограду більше 7 тис. тримає у своїх руках держава. Василь Анталовський, до прикладу, одним з перших почав займатися виноградарством на приватній основі. Він має найбільшу площу під виноградником — півгектара. За рік у власних пивницях виробляє не менше 3 тис. літрів вина. Свої вдалі починання перший закарпатський виноградар-приватник пояснює родинними коренями та філософським ставленням до виноградної лози, яка любить, щоб з неї не лише брали, а й віддавали: «А що вдієш, це ж не бізнес: купи-продай. Виноград треба своїми руками виростити і радіти тій рослині, пожинаючи її плоди».

Бодай тисячу літрів вина на рік на Закарпатті закладає кожний порядний газда, адже у цьому краї сонця і тепла виноградарство завжди було чимось на зразок культу. Кожна порядна господа тут купається у полоні виноградних лоз. Тут навіть існує традиція, що якщо хтось зайде у двір, то без келиха вина — не вийде.

Закарпатці кажуть: «Наповни гостю ріг і раз, і два, і п’ять, щоб вимовити зміг все, що хотів сказать…». І вірять у те, що не одне століття зможуть змочити губи подорожнього вином, яке за смаком може зрівнятися хіба що з жінкою.

А ще вірять, що їхня перлина виноробства — «Троянда Закарпаття» знову зацвіте.