Перейти до основного вмісту

Вони загинули за нас

17 червня, 09:58
Похорон генерала Кульчицького / Фото Романа Балука

«День» продовжує публікувати матеріали про військових, загиблих у війні на сході України. Сьогодні — історії тих, хто був убитий терористами 29 травня біля Слов’янська, — генерал-майора Сергія Кульчицького, старшого прапорщика міліції Володимира Шарабуряка, старшого лейтенанта міліції Василя Семанюка, прапорщика міліції Володимира Лисенчука, старшого лейтенанта міліції, заступника командира взводу Петра Безпалька. Ми поговорили з друзями і дружинами полеглих бійців. Попередні історії — у розділі «Вони загинули за нас» на сайті «Дня» (www.day.kiev.ua).

Солдати його називали «тато і мама»

Генерал Сергій Кульчицький в усіх ситуаціях залишався Людиною

Генерал-майор Сергій Кульчицький загинув 29 травня біля Слов’янська. Він був у вертольоті Мі-8, який обстріляли терористи. Про першого вбитого за часів незалежності України генерала, начальника управління бойової та спеціальної підготовки Головного управління Національної гвардії України, «Дню» розповів його товариш, доцент Прикарпатського університету імені В. Стефаника Степан Борчук, який був знайомий із Сергієм Кульчицьким з 1997 року. «Він любив дисципліну та порядок. Завжди був людиною слова. Першим правилом у нього було, що солдат завжди мав бути нагодований та одягнутий», — говорить Степан Борчук.

А ще пригадує, що Сергій Кульчицький колись розповідав, як вступав до військового училища. Відбувалося це без згоди батьків: після школи він подав документи до училища і лише після вступу повідомив рідним про свій вибір. Закінчив навчальний заклад у формі морського офіцера.

Степан Миколайович розповів історію з часів, коли Сергій Кульчицький перевівся із Далекого сходу до Криму в батальйон морської піхоти. Це був перехідний період розвалу Союзу. На той час у частині 90 людей було «в бігах». Він відразу зрозумів, чому так сталося. За півроку зробив порядок на кухні, навів дисципліну в цілій частині.

Степан Борчук розповідає про загиблого: «Завжди зазначав, що наші солдати винахідливі та сміливі. І наскільки знаю, всі солдати були «за нього». В тих частинах, де служив Сергій, не було ні дідовщини, ні серйозних конфліктів. Він завжди говорив: «Коли є спільна ціль і єдина команда — то можна багато чого робити».

Коли Сергій Кульчицький прийняв командування полком, пригадує товариш, там була цілковита руїна. Під час опадів вода протікала в приміщення аж до першого поверху. В таких умовах було просто неможливо жити. Проте командир був таким, що завдяки своєму умінню, людяності, комунікабельності, здатності знаходити спільну мову з іншими зробив все, щоб змінити ситуацію. Знайшов людей, які розуміли ситуацію в армії на той час. Мав друзів-бізнесменів, які йшли назустріч — перекривали дах й робили все необхідне. В той час, коли не було фінансування, він знайшов спосіб вистояти. «Крім військової справи, вмів займатися й господарством, коли була необхідність все відроджувати. І йому вдавалося, адже частина, де командував Кульчицький, була однією з найкращих», — коментує Степан Миколайович.

Степан Борчук розповідає, що в той час, коли загинув генерал, він був у дорозі. Тоді йому й зателефонував товариш та повідомив страшну звістку. Сприйняти інформацію чи повірити в те, що сталося, було дуже важко, адже ще за день перед тим спілкувався з Сергієм Кульчицьким. Кілька хвилин оговтувався від почутої новини й довго не міг прийти до тями. «В мене родич служить на сході й розповідав, що генерал намагався забезпечити своїх солдатів усім необхідним — зброєю, продуктами харчування. Завжди старався бути поряд, міг навіть взяти лопату в руки й копати нарівні з солдатами», — зазначає Степан Борчук.

Степан Миколайович пригадує, що сам генерал в особистих розмовах із ним жартував, що солдати його називали «тато і мама», оскільки дбав про них, як про рідних дітей. На запитання про обстановку на сході й перебіг справ відповідав: «Тримаємося», детальніше навіть не було змоги поговорити.

«Попри те, в яких умовах він опинявся, і те, де йому доводилося служити, завжди знаходив можливість залишатися Людиною», — підсумовує Степан Миколайович.

«У 1999 році відбувся показовий виступ — навчання спільно з внутрішніми військами, спецпідрозділом «Беркут». На рівні Міністерства оборони оцінювали Івано-Франківську область, — пригадує майор, колишній керівник спецпідрозділу «Беркут» в Івано-Франківську Олександр Нідзельський. — От тоді ми й познайомилися з Сергієм Кульчицьким. Далі він працював в управлінні ВМФ, тоді ми вже рідше перетиналися, бо й штабної роботи стало менше. Хоча на різних заняттях він завжди був присутнім. Це офіцер, в якого все було чітко. Був завжди дотепним, міг вдало пожартувати».

«А ще мені розповідали, — говорить Олександр Нідзельський, — що перед вильотом він сказав, що йому в ту «бляшанку» дуже не хотілося лізти. Він просто хотів зробити краще, дати можливість бійцям трішки перепочити...»

Перед тим генерал-майор Кульчицький очолював військову частину №3002, що на вул. Науковій. Його родина живе у Львові. А Сергій Кульчицький знайшов вічний спочинок на Личаківському цвинтарі на Полі почесних поховань.


 

«Вони захищали Україну, свої сім’ї і дбали  про  майбутнє»

Петро Безпалько, Василь Семанюк, Володимир Шарабуряк, Володимир Лисенчук залишаться в нашій пам’яті героями

 

Колишній керівник «Беркуту» в Івано-Франківську, майор Олександр Нідзельський добре знав Володимира Шарабуряка, а Петра Безпалька та Василя Семанюка особисто приймав на роботу (нагадаємо, інтерв’ю з Олександром Нідзельським, де він розповідав про бійців, вийшло у «Дні» № 104 від 11 червня).

 Олександр Нідзельський пригадує випадок на Говерлі, коли приїжджав тодішній президент України Віктор Ющенко і було організовано масове сходження на вершину. Тоді були надзвичайно складні погодні умови, грім бив людей, працювати було дуже важко. Володимир Шарабуряк проводив президента до вертольота. В нього була радіостанція, й туди поцілила блискавка. В той момент йому практично відняло ліву руку, та, незважаючи на це, він до кінця виконав свій обов’язок. Після того йому стало погано та він зумів спуститися донизу. Ця витримка, мужність, самовладання вражає, розповідає військовий.

«Володю ми все одружити хотіли, — розповідає про вбитого Володимира Шарабуряка колега. — Ми часто жартували, щоб уже на весіллі погуляли. Але він був своєрідною людиною».

 А от про Василя Семанюка колишній керівник згадує, що той був дуже комунікабельним і цікавим. «Був зовсім не конфліктною людиною», — коментує Олександр Нідзельський.

«Про нас із Настею він дбав якнайліпше, — ділиться в розмові дружина Василя Семанюка Анна. — Але й про роботу він також ніколи не забував. Тому і поїхав на схід, адже знав, що має бути там. Він захищав Україну, свою сім’ю і дбав про майбутнє. Хотів, щоб ми всі жили краще».

Жінка також розповідає, що десятирічна донечка дуже важко переживає все, що відбувається. Бачить, що їй дуже боляче, але дівчинка тримається. «Вона має риси характеру свого батька, Настя дуже сильна», — ділиться Анна Семанюк. «Я втратила найдорожчу людину в світі, за спиною якої я була захищеною. Можна сказати, що я втратила все», — зізнається жінка.

Про ще одного героя Петра Безпалька, з яким довелося працювати, екс-керівник «Беркуту» Олександр Нідзельський розповідає, що він був хорошою людиною. А ще був задиристим, лише в хорошому розумінні цього слова, зазначає військовий. І часто говорив руба те, що думав.

«Всі ці хлопці жили лише роботою, — зауважує вдова Петра Безпалька Наталя. — Вони були справжніми патріотами і їхали на схід, щоб повернутися героями. За дві години до того їм зателефонували і наказали збиратися. Ніхто не питався, чи треба це робити чи ні, просто зібрали речі. Це була їхня робота, їхній обов’язок перед Батьківщиною».

Крім того, Петро Безпалько був прекрасним батьком. «У нас двоє діток, — продовжує Наталя. — Нашій донечці Настусі п’ять рочків, і коли він загинув, у неї був випускний в садочку. Вона мені говорила: «Мамочко, сфотографуй мене, нехай татко подивиться, яка я була принцеса». А через дві години його просто не стало, і цю фотографію більше немає кому показувати...»

Дівчинка все переживає в собі, коментує вдова загиблого. «Спочатку вона говорила, щоб відвезли тата до лікарні і, можливо, там його вилікують. А вчора донька каже, що їй снився татко, він ожив і прийшов до нас», — плачучи розповідає жінка. Синові Наталі Безпалько два роки. Він не розуміє, що сталося, і постійно чекає, що тато має приїхати. Коли хлопчик бачить, що приходять люди в формі, то біжить до них, думаючи, що то його татко.

Жінка також пригадує, що в останні дні перед смертю часто телефонувала чоловіку. «Я йому говорила, щоб повертався, адже я 39 днів прожила сама, безпомічна, безпорадна. Нікого тут в місті не знаю, оскільки родом із Калуша. Він возив та забирав дитину з дитячого садочка, всі проблеми вирішував особисто, а я сиділа в декретній відпустці з маленькою дитиною. Зараз я не знаю, як маю навчитися робити все це сама. Відвезти дитину в садок, іншу — до школи, адже цього року вона йде в перший клас», — ділиться жінка наболілим.

«Він ніколи не розказував про свої неприємності, хоча зараз виявляється, що їх було доволі багато, — продовжує Наталя. — Ні друзі, ні сусіди не бачили його в поганому гуморі. Такого поняття, як поганий настрій, для нього просто не існувало. Завжди був позитивний, веселий, і коли я зараз дізнаюся про його проблеми, просто не уявляю, як він все це переживав у собі».

 «За шість років, які ми прожили разом, жодного разу не їздили відпочивати, — зізнається жінка. — Я часто йому дорікала, а тепер картаю себе за це. Адже ми сплачували кредит, виховували дітей, і він просто не мав звідки взяти гроші на подорож».

Про Володимира Лисенчука «Дню» також розповіла його дружина. «Він був чудовою людиною, життєрадісним та дуже добрим, — розповідає Світлана Лисенчук. — Він нікому не відмовляв. Навіть якщо хтось із друзів звертався до нього за потреби, то в першу чергу він допомагав йому, а наші питання вирішував пізніше. Він мріяв про сина, і я йому народила, синочку вже минуло вісім місяців. Володя хотів, щоб син став міліціонером, як і він сам, жартував, що молодший «беркут» росте».

У сім’ї зростає й маленька донечка, якій п’ять із половиною років. Вона й досі не може пережити втрату батька, постійно плаче, молиться за нього і каже, що її татка забрали ангели, щоб його бандити не вбили. А ще зауважує, що після трагедії в дитини спостерігає сильні зміни настрою.

Світлана Лисенчук пригадує, що у чоловіка були дуже великі плани. Разом думали взяти кредит, купити квартиру в Івано-Франківську. Жінка зізнається, що свого житла вони не мали, проживали з її батьками. Сподівається, що держава якось допоможе, бо з двома маленькими дітьми залишилася сама, а житло нині придбати не в змозі.

А ще розповідає, що дуже важко смерть чоловіка переживає його батько. Не так давно він поховав рідного брата, пізніше і другого, а тепер в землю поклали ще його молодшого сина.

Минулого року, пригадує жінка, її мама просила разом із чоловіком поїхати в Крим відпочити. Світлана відмовлялася, адже в той час носила під серцем другу дитину. Та все ж їх переконали. Нині розповідає, що дуже рада, що так сталося, адже іншої нагоди уже не буде ніколи. «Цього року уже немає мого чоловіка. І навіть Криму зараз немає. Треба жити сьогоднішнім днем, адже другого моменту може й не бути більше», — підсумовує вдова загиблого.

10 червня цього року Володимир Лисенчук мав відзначити ювілей — 30 років, проте недожив... Поховали бійця у рідному селі Лісний Хлібичин Коломийського району Івано-Франківської області. В останню путь героя прийшли провести більше тисячі людей, серед яких і жителі населеного пункту, родина, друзі, представники влади, «Беркуту», правоохоронці.

Зокрема, у групі «Типовий Хлібичин» в соцмережах про Володимира Лисенчука пишуть: «Мешканець нашого села, Володимир Лисенчук, сьогодні загинув. Він був учасником АТО. Він загинув за Україну, за Нас. У нього залишилася дружина і двоє дітей. Вічна пам’ять герою. Герої не вмирають!» А під портретом у чорній рамці загиблого — пісня гурту «Плач Єремії» — «Пливе кача...» І довгий вірш, адресований дружині Володимира про те, що йому шкода за все, що сталося, про падіння гвинтокрила, біль, смуток, небажання залишати її, батьків та дітей.

Рідні, друзі та вся країна називають загиблих героями і обіцяють їх пам’ятати.

Ірина ФЕДОЛЯК, Івано-Франківськ

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати