Краще в ріднім краї милім полягти кістьми, сконати, ніж в землі чужій, ворожій в славі й шані пробувати!
Микола Вороний, український письменник, перекладач, поет, режисер, актор

Як з опери початку XIX століття зробити ультрасучасне видовище

Репортаж зі спільної постановки Маріїнського театру (Санкт-Петербург) і театру Шатле (Париж) опери Джоаккіно Россіні «Подорож до Реймса», що відбулася в рамках Першого Міжнародного фестивалю «Київська Русь»
12 травня, 2006 - 00:00
ПРИМІРКА КАПЕЛЮШКА / ФОТО НАДАНЕ КОМПАНІЄЮ «АЛЬЯНС ШАТРО»

ПРЕАМБУЛА

Центральною подією фестивалю «Київська Русь» безумовно стала опера Джоаккіно Россіні «Подорож до Реймса». Ця опера Россіні не така відома, як, наприклад, його хіт «Севільський цирульник». Її було зроблено на замовлення для коронації Карла X Французького. Прем’єра відбулася в 1825 році. Композитор розформував її і деякі уривки використав для іншої опери — «Граф Орі» (1828). Тільки через півтори сотні років — наприкінці 1970-х років — знайшли нотні рукописи «Подорожі» в архівах різних бібліотек. І вирішили її відновити. Повторна прем’єра відбулася на фестивалі в Пезаро у 1984-му. У Росії опера була поставлена силами Маріїнського театру й французького Шатле — у 2005-му.

І от зараз вона «добралася» до київського Театру опери та балету імені М.Лисенка в рамках фестивалю «Київська Русь» (продюсер Володимир Гришко, художній керівник і директор — Валерій Гергієв, за організаційної підтримки компанії «Альянс Шатро»).

ЕКСПОЗИЦІЯ

Публіка хвилями стікалася до парадного під’їзду театру. Частина його території — з боку Володимирської — була огороджена. Стояв масивний фургон із написом «Телебачення». Однак на камеру знімали не учасників міжнародного фестивалю, а всього- на-всього Асію Ахат. Уже зсередини театру народ через скляні двері милувався співаючою скрипачкою, яка під фонограму граціозно позувала на сходинках перед бічним входом.

Місця в залі нам дісталися балконні, на верхотурі. Нічого не видно. Ризикнули спуститися. Як звичайно, атакували VIP-зону — вона займала приблизно чверть партеру, де зазвичай розташована оркестрова яма. Зараз там були глядацькі ряди. Оркестр розташувався у глибині сцени.

У третьому ряді VIP-зони розвалився величезний чоловік із червоним обличчям. Сидів він масштабно, претендуючи на всі п’ять крісел ряду. Ніхто не зважувався влаштуватися поряд. Однак баритися не можна, і ми чемно попросили гіганта посунутися, що він із небажанням і зробив, щось промурмотівши англійською. Подумавши, він пересів від нас ще через місце, окресливши себе в просторі двома сусідніми пустими кріслами.

Спершу виголосив промову ініціатор фестивалю, відомий український тенор Володимир Гришко. Він урочисто зачитав вітальне слово Президента України Віктора Ющенка. Його зміст: Віктор Андрійович за високе мистецтво. Потім на сцену вискочили артисти, які зображали службовців готелю «Золота лілія» (єдиного місця дії, згідно з класичними канонами) і почали «пилососити» сцену. Начебто в такий спосіб вони рятувалися від зайвого пафосу, що зовсім не був притаманний цій французько-російській постановці.

Сцена була обтягнута білою тканиною. Музиканти теж були одягнені в костюми білого кольору. Вони зливалися з тлом, як розвідники в білий накидках зі снігом. Це було нововведенням порівняно з традиційно-консервативним підходом (це перша помічена новаторська особливість, а загалом їх у виставі нараховувалися десятки).

По-реформаторськи одягнений і маестро — диригент симфонічного оркестру Маріїнського театру — Валерій Гергієв. На ньому був смокінг, білий шарфик і котелок. Обличчя прикрашала стильна триденна щетина. Гергієв уособлював собою тип чоловіка імпозантного та сучасного. З’явився він із саквояжем, начебто якийсь постоялець готелю «Золота лілія». Він пройшовся по спеціально побудованому помосту, що вів із залу на сцену. Таким же чином на сцену потрапили і слуги з валізами та їхніми хазяями — аристократичні постояльці різних національностей (француз, росіянин, полька, італійка, іспанець). Усі вони персоніфікували монархії, що оговталися до 1825 року після наполеонівської експансії з її буржуазно-демократичними реформами.

Титуловані гості готувалися до від’їзду до Реймса, де мала відбутися коронація Карла X.

СПРАВА В КАПЕЛЮСІ

Одного зі слуг — дона Пруденціо — винесли в ящику з червоним хрестом. Цей кремезний хлопець у білому халаті видавав себе за лікаря. Він «непокоївся» про стан здоров’я клієнтів, але більше був зацікавлений, щоб вони на довше затрималися...

Треба сказати ще про одне, суто технологічне нововведення — під самою завісою містилося електронне табло, на якому висвічувався переклад тексту опери. Це було дуже зручно. Інколи і російською, й українською мовами через «змазану» дикцію оперних артистів слів не розібрати. А тут, хоч і італійською, усе було зрозуміло.

Економка Маддалена — висока жінка в картатому жакеті, окулярах і з перекошеною ґулькою на голові — закликає слуг поквапитися з обслуговуванням. Маддалена — той комедійний типаж, що його в кіно зазвичай втілює Тетяна Васильєва: трошки безглузда, але не позбавлена чарівності «дотепниця».

З’являється господарка готелю — мадам Кортезе з Тіролю — струнка жінка в червоній сукні. На її голові мініатюрний капелюшок, що чимось нагадує китайський. Вона гармоніювала з задерикуватими, трохи по-східному розкосими очима своєї власниці. Мадам Кортезе жваво роздавала додаткові цінні розпорядження підлеглим (найбільш шлягерна річ опери): про що і як говорити з аристократичними особами, щоб у тих виникло бажання повернутися в її дивовижний готель (кажучи злободенніше — закликала піарити власний заклад).

Перша гостя графиня де Фольвіль — дама в смугастому вбранні — жадає, як усі основні персонажі, потрапити на коронацію Карла Х. Однак вона отримує сумну звістку, що її карета перекинулася й зіпсовані всі речі. Графиня розроджується істерикою (у вигляді, звісна річ, арії) — «вона не має в чому вийти в люди».

По сценічному помосту вона виходить у центр залу, де й скаржиться на долю. Під час її стогонів картато-окуляриста Маддалена звертається до першого ряду з репліками в дусі: «Скільки можна стогнати? Уже 21-ша вистава, а вона все плаче!»

Глядачі, підсміюючись, почали приєднуватися до гри. Маддалена, кинувши черговий іронічний погляд на графиню, здивовано викотила нижню губу (коли та взяла особливо високу ноту) і зненацька схвально зауважила: «Але співає добре! За що й тримаємо».

Трупа Маріїнки на практиці здійснювала (стараннями французького режисера Алена Маратри) принцип театру ім. Христофора Колумба з «12 ти стільців»: залучати глядачів додії. Але робила вона це тонко й іскрометно. Видаючи, з одного боку, справжнє оперне мистецтво, а з іншого — трохи пародіюючи його пафос і застарілі канонічні установки.

Гувернантка Модестина повідомила, що не всі речі нещасної графині загинули, вдалося зберегти одну коробку. З далекого кутка залу почала рухатися по руках глядачів чимала коробка. Слуги супроводжували її шлях кумедними репліками: «Люди, не беріть коробочки! Вона потрібна нам!».

Коробку почали відкривати — й отут на всіх чекав черговий трюк: в одній коробці була друга, у другій — третя. Принцип мотрійки. Зрештою «докопалися» до маленького смугастого капелюшка, якого задоволена графиня одразу начепила собі на голову.

Ця постановка була просто нашпигована трюками, які вельми оживили малодинамічну дію. Наприклад, один із безпосередніх учасників вистави «прикидався» музикантом оркестру, а потім зненацька «розсекретився», відклавши духовий інструмент і взявшись співати. Тобто зайнявся своєю прямою справою.

КІННИЙ ГЕНЕРАЛ І ПОЕТИЧНА ДІВА

Надовго запам’ятається виїзд на сцену російського генерала графа Лібенскофа на білому коні. Він хвацько змусив його погарцювати на театральних підмостках. Гуркіт копит було чутно у найвіддаленіших ярусах. Генерал одразу почав лаятися, кидаючи вуздечку денщику: «До біса! Забирайся!».

Але і це була не найефектніша поява.

Між черговими гістьми готелю — іспанцем доном Альваро та молодою польською вдовою маркізою Малібеєю — почалася кокетлива розмова. Заставши їх за цим нехитрим заняттям, генерал влаштував сцену ревнощів і викликав іспанця на дуель.

Отут і стався найпам’ятніший вихід — коли з «миротворчою місією» з’явилася італійська поетеса Корінна.

Почувши за спиною заінтригований шепіт, я обернувся і побачив у центрі залу ЩОСЬ. Це була повненька жінка (хоча вгадати розміри реальної людини в цій «уніформі» було складно) в білосніжному вбранні, схожому на конічну піраміду. На її голові був фантастичних розмірів шиньйон. І все це (включаючи зачіску) підсвічувалося вшитими зсередини лампочками. Коли публіка в сутінках побачила цей вогненний фантом — остовпіла. З боку піраміди почулися ніжні рулади. Вихід цього персонажа нагадав появу в Космічній Опері Діви («П’ятий елемент» Люка Бессона). Ален Маратра явно обізнаний з останніми досягненнями у сфері видовищності. І слід віддати йому належне, він не копіював чужих знахідок, а по-своєму їх інтерпретував. Усі ці штуки дуже прикрасили дійство, перетворюючи його на яскраве шоу.

Неосяжних розмірів поетеса уособлювала миролюбство, рефреном повторюючи: «Як символ світу сяє хрест». Співала вона виключно під арфу.

Таке явище здатне протверезити не лише російського генерала!

Навіть перерва була оголошена своєрідно: на сцену вискочили кілька молодих людей у чорно-білих костюмах, у кожного з них було по букві, намальованій на кубі. У результаті вишикувалося: «А» «Н» «Т» «Р» «А» «К» «Т».

ФОЙЄ

Під час перерви я поговорив із відомим українським режисером Василем Вовкуном, який зібрався запропонувати Валерію Гергієву зробити спільну постановку.

У фойє театру поважно фланірували знаменитості, серед яких, крім Гришка, були помічені телеведучий Савік Шустер і письменник-фантаст Сергій Дьяченко з сином. Тож фотографам роботи вистачало.

Поки ми зображували бомонд, дві нахабні жінки (ймовірно, мати і дочка) зайняли наші місця в залі, «зайняті» запрошеннями. Вимагати справедливості з балконними квитками було безглуздо, тому ми зайняли місця... у першому ряді. Ближче до артистів можна було стати, лише піднявшись на сцену.

ЛЮБОВНІ АТАКИ ТА ПОРАЗКИ

А там з’явився англійський полковник лорд Сідней у сірому костюмі. Рожева хусточка в кишені його піджака гармоніювала з кольором сорочки та краватки. Причому краватка була ближча до сірого, а хусточка — до фіолетового. Усе дуже стильно. Колірні комбінації вистави були на рівні екібани.

Флейтистка в перуці удавала музу лорда, яка надихала його на освідчення поетесі Корінні. Мудра комбінація! Полковник у фіналі арії все-таки засоромився й заліз під ослін.

Зате зовсім не страждав на сором’язливість інший залицяльник — француз Бельфіоре — коханець графині-модниці де Фонвіль. Він у костюмі гравця в гольф і з ключкою напереваги пішов на взяття поетеси Корінни. (Хоча артист, який виконує роль французького джиґуна, своїм простуватим виразом обличчя не дуже походив на підступного звідника).

Римська поетеса вже позбулася свого супервбрання і лежала на кушетці в пеньюарі. Бельфіоре спробував її безцеремонно цьомнути, осипаючи компліментами. Корінна дає відсіч загарбнику!

Їх застав разом антиквар дон Профондо та «настукав» графині-модниці про нові домагання її коханця. Та зібралася лютувати. Однак тут з’ясувалося, що коней не змогли найти, і вирушати до Реймса немає на чому (треба було відібрати коня в генерала). Однак усі дізнаються, що основні свята перенесені в Париж. Графиня як столична жителька на радощах запрошує всіх до себе в гості.

Додатковий сміх викликали несподівані репліки українською мовою. Наприклад, оглянувши ряд служниць, один із персонажів зауважив: «Які гарні дівчини». Зал був захоплений зненацька маленькою мовною провокацією стосовно італійської і розсміявся.

Усі складають валізи на колесиках з державними прапорцями в ряд, створивши інтернаціональний «потяг». Залишилося лише вирішити проблему особистого характеру: російського генерала та польської вдови. Почалася одна із найяскравіших сценок: примирення генерала з маркізою.

Спершу вона йому вичитувала за ревниву нестриманість, а він метушився, зображуючи провину. Зрештою жіноче серце розтануло — і вони завершили з’ясування стосунків палким поцілунком на підлозі, сховавшись від глядачів за купою валіз.

Отут почали з’являтися постояльці, хитро запитуючи: «А чим це ви тут займаєтеся?» Захоплена поцілунками парочка, не встаючи, почала відмахуватися: мовляв, не пхайте свого носа не у свої справи.

Постояльці влаштовують спільний банкет. Відбулося ліричне возз’єднання, артисти видали щось схоже на гімн, який вихваляє гармонію. Кожен із персонажів потім представляв свою країну і від неї переказував побажання щасливого царювання новому французькому владиці.

Полька бажала йому бути втіленням «честі, віри, батьківщини та трону». Російський генерал у своїй велемовності постійно недоречно приплітав Сибір, наголошуював на важливості «державних здібностей».

Потім був дивовижний загальний танець, закінчений черговим прославлянням монарха (який, до речі, так особливо нічим не прославився в історичному сенсі) як втілення любові, розуму та поваги: «Хай Небо його благословить!» Небо радше благословило автора опери, якщо її звучання не втратило свіжості до наших днів!

ТРІУМФ

Зал улаштував овації. Але не запасся квітами (якщо не брати до уваги кошиків від офіційних осіб). Одна з глядачок, стрімко підскочивши до сцени, нагородила букетиком іспанця дон Альваро в шкіряному плащі. Економка Маддалена, перехопивши заздрісний погляд господарки готелю, іронічно зауважила: «Настю, не ревнуй!».

Користуючись своїм першорядним положенням, я сказав економці: «Вам окреме «браво»! Вона відповіла: «І вам окреме «дякую». Так само я дозволив собі комплімент обділеній букетами власниці готелю, зазначивши, що вона по-своєму набагато ефектніша, аніж поетеса, навіть без спеціальних пристосувань. Вона вдячно усміхнулася. Контакт артистів із публікою став абсолютним!

Потім артисти виходили по черзі, і зал нагороджував їх різною кількістю оплесків, таким чином стихійно визначаючи внесок кожного в загальний успіх.

Спираючись на свої відчуття і на порції овацій (не згадуючи вже про диригента й режисера — їхня робота була бездоганною), я б відзначив Анастасію Бєляєву (господарка готелю мадам Кортезе), Данила Штоду (російський генерал), Олену Соммер (економка Маддалена), Ларису Юдіну (графиня де Фольвіль) і Миколу Каменського (антиквар дон Профондо). Але й інші теж були дуже колоритні та безпосередні.

Постановникам і виконавцям вдалося з опери початку XIX століття зробити блискучу виставу XXI століття. Оригінальну, яскраву, з великою часткою художньої зухвалості, без якої не може вдатися жоден шедевр.

P.S. Президент України Віктор Ющенко своїм указом нагородив директора Державного академічного Маріїнського театру (Санкт-Петербург) Валерія Гергієва орденом князя Ярослава Мудрого V ступеню «за значний особистий внесок у розвиток культурних зв’язків між Україною та Російською Федерацією, високий професіоналізм і багаторічну плідну творчу діяльність», — повідомляє Інтерфакс-Україна з посиланням на прес-службу Президента.

Костянтин РИЛЬОВ, «День»
Газета: 
Рубрика: