Свобода не може бути частковою.
Нельсон Мандела, південноафриканський державний і політичний діяч

Загадка хліба й таємниця цінностей

Історик Ярослав Грицак розповів про те, чому Україна є багатою країною бідних людей
13 квітня, 2012 - 00:00
ЯРОСЛАВ ГРИЦАК
БУДНІ СТОЛИЧНОГО МЕТРО / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Хвиля критики, яка «накриває» час від часу ту чи іншу публічну інтелектуальну постать, аж ніяк не обов’язково означає «хибність», «ворожість», «шкідливість» поглядів цієї постаті (хоча, з іншого боку, та критика далеко не завжди є компліментом — усе залежить від контексту, від конкретного змістовного наповнення). Тут важливо одне: без екстазу й вигуків «осанна!», так само й без злобного цькування живої особистості, з доброзичливим і допитливим скепсисом вислухати думку людини (повірте, незрідка виникає дуже цікавий ефект!). І бажано — вислухати від неї самої, «з перших вуст», а не за сумнозвісною схемою: «А ви знаєте, що насправді проповідує цей добродій? Мені переповідали його погляди, то це ж просто жах і сором...» Надто коли тема розмови — справді важлива.

Львівський історик Ярослав Грицак — особистість, доволі відома читачам «Дня». Про знаного науковця, доктора історичних наук, професора Українського Католицького Університету, почесного професора НАУКМА не раз згадували — у вельми критичному контексті — на сторінках нашої газети (згадати, наприклад, ґрунтовну статтю Левка ЛУК’ЯНЕНКА «Українська державність: політичний проект чи воля народу?», «День» № 18-19, 3 лютого 2012 р.). Звісно, є в пана Ярослава й прихильники; їхні погляди також знайшли своє відображення у «Дні» (див. матеріал Віталія КРЮКОВА «Замість етнічної державності — громадянська нація», «День» № 38-39, 2 березня 2012 р.). Отже, Ярослава Грицака не треба представляти тим, хто обізнаний з матеріалами «Дня», й тим, хто читав його резонансні праці «Страсті за націоналізмом: стара історія на новий лад», «Пророк у своїй вітчизні» (про Івана Франка) та багато інших.

І ось з’явилася можливість відтворити концепції, висловлювання й погляди Ярослава Грицака, так би мовити, «в оригіналі». У межах інтелектуального проекту Українського Католицького Університету і Львівської бізнес-школи «Бізнес-Credo» в конференц-залі Трапезної Національного заповідника «Софія Київська» відбулася дискусія на тему «Багата країна бідних людей: чому історія має значення і як її подолати?» за участю історика зі Львова (модератор — Віталій Портников, відомий публіцист, тележурналіст та громадський діяч). Основні тези з виступу пана Ярослава (з мінімальними коментарями) ми пропонуємо нашим читачам.

ПРО ІСТОРИЧНЕ ЗНАННЯ, ЙОГО НОСІЇВ ТА РЕАЛЬНИЙ ВПЛИВ НА МАЙБУТНЄ СУСПІЛЬСТВА

«Що більше я, власне, займаюсь історією, то більше переконуюся, що ми, історики, хай би які віддалені від нашого сьогодення часи досліджували, все одно, по суті, пишемо про самих себе. З огляду на це пригадується відомий вислів Оскара Уайльда: «Кожне покоління має один обов’язок перед історією: її переписувати». От і я вже багато років поспіль пишу все одну й ту ж саму книжку англійською мовою: «Історія України». І я вже, щиро кажучи, не завжди знаю, хто кого, зрештою, подолає — я книжку чи книжка мене. Зрозуміло, таке почуття знайоме багатьом історикам. Іноді з’являється таке враження, що вже знаєш усе, і від цього можна просто збожеволіти (це жарт, звичайно...)».

ПРО УКРАЇНУ ЯК БАГАТУ КРАЇНУ БАГАТИХ ЛЮДЕЙ

Це визначення, попри те, що є, безперечно, парадоксальним, трагікомічним і дотепним, доволі точно відображає дійсність — і стало вже банальністю, «загальним місцем». Утім, дуже важливо для кожного з нас з’ясувати, що насправді за цим визначенням стоїть, який саме зміст. Ми ніколи не збагнемо, чому Україна перебуває в такому стані, якщо до нашого аналізу не буде залучено таку дуже змістовну категорію, як цінності. Цінності суспільства та цінності нації. Звернімося до висновків відомих сучасних західних дослідників.

Так, К. Патнем свого часу докладно з’ясовував, чому багата північ Італії та бідний італійський південь настільки різняться за рівнем життя. Відповідь така: зовсім інші цінності (соціальні, трудові, політичні, духовні) та інша етика. А відомий американський історик, соціолог і публіцист Семюел Хантінгтон однозначно стверджує, що саме цінності суспільства, а не щось інше, визначають рівень його багатства й бідності. Зі свого боку, історіософ та економіст Р. Енгельгардт розробив цікаву та своєрідну концепцію, на якій варто зупинитися докладніше.

Він стверджував, що «люди гинуть не стільки за інтереси, як за цінності». Ці цінності він згрупував навколо двох основних базових типів, між якими, власне кажучи, й точаться постійні жорсткі зіткнення: а) цінності релігійні та секулярні (світські); б) цінності виживання («бути чи не бути» — це стосується найбільш знедолених верств суспільства) та цінності самоствердження — це стосується найзаможніших, «соціально активних», «креативних» членів суспільства, в тому числі середнього класу. Додамо, на розвиток думки Р. Енгельгардта та Ярослава Грицака, що саме конфлікт цих двох цінностей (а зовсім не «підривна робота» зовнішніх сил) став головною причиною всіх відомих в історії насильницьких революцій, зокрема тих, що відбулися в ХХ столітті; тож, щоб уникнути цих революцій, є лише один шлях — звести до мінімуму вагу та вплив «цінностей виживання» (а точніше, «проблеми виживання» в суспільстві), тобто відсоток нужденних, подолати бідність. Трагедія України наших днів полягає в тому, що цей відсоток є загрозливо високим.

ЯК ЦІННОСТІ МІНЯЮТЬСЯ НА ХЛІБ

«Енгельгардт вважав, що країни згуртовані за своєрідними «кластерами», якщо завгодно, чітко визначеними групами. Кожна з цих груп-кластерів має власний, чітко окреслений та обумовлений конкретними цінностями країни рівень життя. Енгельгардт склав навіть цікаві графіки й таблиці, де видно, як саме відбувається процес обміну цінностей на «хліб», тобто на покращення якості життя. Дослідник вважав, що головним фактором, що визначає, на якій стадії цивілізаційного розвитку перебуває суспільство, є те, у що саме вірять люди (він додавав: краще бути прихильником єдиного Бога, ніж шанувати багатьох богів; краще бути християнином, аніж належати до релігії Східного Світу; краще бути християнином західного обряду, аніж східного, православного, а найкраще належати до протестантських конфесій, якщо порівнювати з католицькою, приклад: суспільство в Норвегії, Швеції, Данії, Фінляндії та інших країнах)». Треба визнати, що тут є про що дискутувати, бо висновки занадто категоричні, а узагальнення не враховують дуже важливих деталей і нюансів. Це вже додає від себе ваш покірний слуга, який представляв на дискусії «День».

«Україні — вів далі Ярослав Грицак, — не пощастило в своїй історії тричі: а) вона прийняла «не те» християнство — східного обряду, а не західного; б) опинилася «не в тій імперії» — в Російській, а не, приміром, в Автро-Угорській чи Британській; в) скинувши жахливий комуністичний режим, зазнала всіх «переваг» не менш потворного «дикого капіталізму», який ми маємо зараз».

ДЕЩО ПРО НАШЕ МАЙБУТНЄ

«З першого погляду, висновки для України зовсім не втішні. Але не забуваймо, що країни, нації можуть переходити з одного «кластера» до іншого: маємо приклад Польщі, яка здійснила саме такий ривок, а з іншого боку, маємо приклад деградації Білорусі, до певної міри, Росії теж.

Тут важливо розуміти, що стрибки відбуваються, як правило, в перебігу революцій (зрозуміло, бажано ненасильницьких). Тоді до влади приходять наполегливі, рішучі люди, які знають, що робити. Дуже важливо, щоб ця нова (сподіватимемось, нарешті справжня!) еліта отримала доступ до двох головних ресурсів, а саме: освіта і мас-медіа. Без цього нічого не буде. Але головне полягає в тому, що зміни відбуваються лише тоді, коли до них готове суспільство («гірше вже бути не може» — ось такими стають у такі часи настрої людей). Я маю відчуття, що такий час уже скоро.

Головне сподівання — звісно, на молодь, вона не несе в собі негативної спадщини минулого. Втім, є два застереження: треба, щоб молоде покоління все ж таки залишилося в Україні, не піддавалося спокусі виїхати назавжди за кордон. І треба, щоб молодь не «інфікувалася» вірусом корупції. Ви розумієте, про що йдеться».

* * *

З деякими тезами виступу пана Грицака непросто погодитися. Так, цілком справедливо зазначивши, що слабкість української еліти (і владної, і опозиційної) має три пояснення: а) це еліта дуже провінційної та ізольованої країни (хоч вона не завжди була такою); б) це еліта розділеної, роз’єднаної країни; в) складається враження, що здійснюється свідоме інтелектуальне і політичне «випалювання», знищення справжніх еліт — пан Грицак додав, що, на його думку, проблема України полягає не в ідентичності, а в «різних цінностях», хоча, попри все, різна Україна є зараз «відносно стабільною». На думку автора цих рядків, це — занадто оптимістичний підхід: хто знає, який запас часу історія виділила на цю «стабільність» за умов системної суспільної кризи? Однак протиставляти «ідентичність» українців та їхні «цінності», можливо, не варто — проявами різних «цінностей» або різної «ідентичності» є пам’ятники Бандері, Леніну, Сталіну та Катерині Другій у різних регіонах держави? Проте виступ Ярослава Грицака може бути «поживним бульйоном» для широкої інтелектуальної дискусії, й у тому його користь.

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments