Запитання — це завжди бажання зрозуміти
Станіслав Лем, польський письменник-фантаст

Зайцеве у променях світової слави

Про віртуозного скульптора Миколу (Богдана) Мухіна, сторіччя від дня народження якого минуло без уваги
17 березня, 2017 - 11:27
«ЧУМАК У СТЕПУ». ВІСК. 1940-ві рр.

Селище міського типу Зайцеве неподалік Горлівки сьогодні перебуває під прицільним вогнем путінських терористів, які старанно демонструють цивілізованому світові хрестоматійні риси московського генотипу мракобісся. Така реальність дещо відсторонила мешканців цих споконвічних етнічних українських земель від культурних і наукових тем, яких є чимало в анналах історичної пам’яті народу. Саме цим, в першу чергу, пояснюється факт незауваження минулого року вагомої ювілейної дати — 100-ліття від дня народження Миколи (Богдана) Мухіна (1916—1962), художника і педагога, віртуозного скульптора, який своїми образами українських князів, запорозьких козаків і чумацького побуту підкорив багатьох глядачів на виставках — як в Україні, так і в Німеччині та у дальшій еміграції у США.

Микола Мухін народився у Зайцевому 24 травня 1916 року. Був молодшим братом Віктора Івановича Мухіна (1914—1977), згодом теж скульптора, який жив і працював у Луганську, а 1973 року став лауреатом Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка.

Професійну освіту здобував у мистецьких закладах Харкова, Одеси та Києва. Підсумковий вишкіл у Київському художньому інституті (закінчив 1936 року) дав йому міцну академічну основу скульптури в методології реалізму, на якій він, усе ж, не міг надалі розвиватися в руслі ідеології сталінського тоталітарного часу. 1940 року, відгукнувшись на клич «утверджувати радянське мистецтво» в західних областях УРСР, він із дружиною Софією (з дому Кобринських) та донечкою Марією переїздить до Львова, сподіваючись на більшу творчу свободу. Тут доволі швидко інтегрується в мистецьке життя міста. З кінця 1941 року, вже в умовах німецької окупації Львова, його твори з’являються на виставках Спілки українських образотворчих мистців, членом якої він став. На початку 1942-го його запрошують на викладацьку посаду у Львівську мистецько-промислову школу з українською мовою навчання, де він очолює скульптурний відділ. Саме відтоді остаточно формується авторська концепція пластики, з якою М. Мухін піднімався на щораз вищі щаблі своєї мистецької слави.

Святослав Гординський, котрий присвятив мистцеві великий розділ книжки «Крук — Павлось — Мухін — три українські різьбарі» (Мюнхен, 1947), побачив у духовній природі творчості молодшого колеги глибинні зв’язки з універсаліями давніх культур. «Характером свого мистецтва він дуже відрізняється від усіх панівних у сьогочасній українській різьбі напрямів. Щось стихійне, наче доісторично-первісне, лежить в основі його мистецтва, в ньому звучить якийсь призабутий комплекс дикого степу (...). Можливо, джерел Мухінової творчости слід шукати не в нашій добі, не серед його українських чи чужинних сучасників, а десь далеко — в тому атавізмі, що зрощує його твори із тваринно-орнаментальними скульптурами мистецтва припонтійського (1700 рр. до Христа на Кубані) чи пізнішого мистецтва скитського з VII—IV ст. до Христа, яке, не зазнавши ще грецьких впливів, визначалося своєрідним реалізмом». Так автор з неабияким модерністським досвідом зумів відчути складну синкретичну природу образного мислення Мухіна, віддаючи належне інтуїтивній складовій його мистецького світогляду.

«КНЯЗЬ ВОЛОДИМИР». БРОНЗА. 1959 р.

 

Як певну естетичну загадку для мистецького Львова початку 1940-х років трактували малу пластику художника рецензенти виставок. Іменитий мистецтвознавець Михайло Драган вирізняє його серед одинадцяти експонентів-скульпторів виставки СУОМ 1943 р. — як «різьбяра непересічної міри». Аналізуючи його твори «Кінь на втечі», «В степу», «Добра тараня», «Звільнення з ясиру» та «Слава», рецензент відзначає особливу майстерність мистця в побудові динамічних композицій. Найбільше захоплення він отримав від останнього з цього ряду творів: «Його «Слава» – це незрівняна композиція. Не легке завдання поклав собі тут мистець – скомпонувати троє коней з їздцями на одному пункті опору. І розв’язав він це завдання блискуче. Динаміка руху, патос боротьби доведені тут до краю. Різьбяр пориває нас своїм героїчним завзяттям, що помітне не тільки в обличчях їздців, а й у кожній подробиці всієї композиції». «Мухін — це сила!» — підсумовує М. Драган свої оцінки творчості двадцятисемилітнього автора.

На той час, в екстремальних умовах Другої світової війни, займатися професійною скульптурою було вкрай складно. Частину зі згаданих творів мистець виконав у матеріалі воску, інші — в тонованому гіпсі. Деякі з них осіли у приватних колекціях львів’ян. Лише пізніше окремі з композицій він мав змогу відлити у бронзі або ж створити нові варіанти відповідних тем у побільшених форматах пластики. І тим не менш, саме короткий львівський період — творчості та педагогічної діяльності — дав Миколі Мухіну стійке професійне реноме як скульптора-віртуоза, оригінального інтерпретатора української національної історії, українського Степу.

Твори, якими так захопив скульптор своїх колег і львівських шанувальників мистецтва, мали той щирий пафос відкритого простору, народних переказів про козацьку вольницю, з імпресіоністичним трактуванням форми, що не було властивим для модерністської парадигми творчих шукань. У цій реалістичній (зображальній) методології паралелями були хіба що ілюстрації місцевих художників старшого покоління (А. Манастирського, Олени Кульчицької, О. Куриласа) до дитячих часописів та книг історичної тематики, де розповідна фабула була необхідною через зв’язок з текстом. «Реалізм спостерігання в Мухіна тісно пов’язаний з особливою романтикою, героїзованою, опоетизованою сильною мірою історизму, — слушно зазначав С. Гординський. — І недаремно він вибирає свої мотиви саме з героїчних епох — княжої й козацької».

...Про свій ранній період життя і творчості художник свідчень не залишив, очевидно, з огляду на цілу низку психологічних травм, яких зазнав у реаліях сталінського режиму. Поза сумнівом, що в 1930-ті Мухін-студент пройшов украй інтенсивний професійний вишкіл саме в частині академічних базових знань мистецьких дисциплін. Саме тоді й були знайдені деякі питомі формальні підходи Мухіна до трактування форми, в своїй основі реалістичної. Вироблена на цій стадії манера ліпки, на стику живого імпресіоністичного «мазка» та експресіоністського загострення узагальнених масивів, і стала основою тієї творчої методології, з якою художник приїхав до Львова. Тут його сприймали як емоційну і дуже відкриту людину. Центральний твір цього періоду — «Слава» — «навіщував» йому тривку славу як майстра героїчних та ліричних образів української минувшини. Мову його скульптур вирізняла рідкісна майстерність у передаванні складних ракурсів руху людських постатей (запорозьких козаків) та анімалістичних сцен. Жоден із рецензентів не міг обійтися без захоплюючих слів про вміння автора передавати образ коня, який присутній у багатьох сценах козацької та княжої тематичної групи творів. У «Славі» (відомо про кілька версій цього шедевру Мухіна) троє вершників представлено в особливій динаміці руху, натомість лаконізм стилізації людських фігур (гетьмана і козаків) і коней з усіма відповідними атрибутами переводить сюжетний момент в стан цілісної пластичної метафори. Влучно підмітив цю властивість образного мислення скульптора автор статті «Українська різьба сьогодні» С. Коломієць писав: «Мистець є собою там, де він передає, власне, рух. Його стихійний, сказати б — степовий характер досягає тут своїх вершин мистецького вислову. Рух перемагає реалізм, натуралізм, в який мистець таки надто часто попадає» (альманах «Українське мистецтво», Мюнхен, 1947, ч. 1). 

Львів цих важких окупаційних років високо оцінив козацький темперамент уродженця Донеччини — і як мистця, і як педагога. Його досвід, як і сама пристрасть у роботі, були зауважені багатьма учнями Львівської мистецько-промислової школи. Про це, зокрема, згадував Михайло Дзиндра — видатний скульптор-новатор, який розпочинав свій шлях у класі М. Мухіна і на початках своєї індивідуальної практики взорувався на прецезійність чуттєвої ліпки свого професора. І навіть коли в радикальний спосіб міняв власну концепцію пластики, пригадував собі головні фахові поради автора «Слави».

З таким уславленим творчим ім’ям, наприкінці Другої світової війни Мухін із сім’єю і полишив Львів. Попри намагання потрапити на західні терени Німеччини, де були організовані табори для «переміщених осіб», його арештовує совєтське військове командування з метою насильної репатріації в СРСР. Перебуваючи тоді, 1945 року, у Берліні, він був змушений виконати групу скульптур для військового меморіалу в Ганновері. Роботи виконував у матеріалі мармуру під наглядом двох совєтських військових. Великі монументальні форми цього ансамблю не нагадували його попередніх творів, які принесли майстрові заслужену славу. 1947 року йому зі сім’єю, під прибраним прізвищем Богдан Дунай, вдалося переїхати в американську зону і знову зблизитися з українськими мистецькими колами. Тоді його творчість знову стає предметом уваги серед мистецтвознавців, аналізується у журнальних статтях, а також у вже згаданій книзі С. Гординського. 1949 року Мухіни переїжджають до США на постійне проживання. Відтоді розпочався завершальний період його життя, сповнений нових ідей, прагнень, а також і певних психологічних труднощів в реалізації дальшої творчої програми.

Художник і педагог Петро Андрусів, який часто спілкувався з мистцем у ці роки, відчув його певний дискомфорт у чужій, та ще й американській, реальності. Це дещо пригальмовувало його ентузіазм, хоча ще сильна творча енергія перенаправлялася на інші галузі мистецтва, а також на викладацьку працю. До самої смерті (8 травня 1962 року) він проживав з дружиною та донькою у Філадельфії (штат Пенсільванія). Там став членом Об’єднання Мистців-Українців в Америці, експонував твори на колективних виставках, викладав скульптуру в Українській мистецькій студії. «Слава» надалі залишалася знаковою візитівкою його професійного імені, хоч естетичні пріоритети в американському мистецтві були суттєво відмінними.

Утім, за десять років уже влаштованого життя, за наявності творчої робітні, Микола (Богдан) Мухін створив значну кількість творів різних скульптурних жанрів. Тут він уже мав змогу використовувати всі необхідні матеріали (найперше — бронзу, також дерево, мармур, срібло), працювати у великих пластичних формах. Час до часу повертаючись до давніх (львівського періоду) мотивів історії, розробляв зовсім нові художні образи, шукаючи адекватних пластичних ходів для розкриття теми. Якісно новим рішенням княжої теми став твір «Князь Володимир» (1959) зі синтезованим трактуванням форми. Поняття віртуозності сповна відповідало і його творам з простішими композиційними рішеннями. Один з таких – рельєф «Сопричастя» (1950-ті рр.) – достатньо виразно засвідчив широту виконавського репертуару визначного скульптора. Чимало його робіт мало лірико-відсторонений характер, який був пов’язаний із вільним вправлянням автора в моделюванні людських фігур. Особливої уваги заслуговує цикл композицій жанру «ню» (оголена фігура). Ще іншими концептуальними рисами відзначався проект пам’ятника Тарасові Шевченку для канадського міста Вінніпег, який був відхилений журі конкурсу.

Сакральна тематика стала домінуючою в останньому десятилітті творчості мистця. Саме тоді він виконав скульптурні постаті святих для римо-католицьких церков у США, а також найбільш масштабну роботу цього періоду — різьблений іконостас для каплиці митрополита Костянтина Богачевського у Філадельфії. Поза сумнівом, небуденний мистецький талант художника був розрахований на ширші обрії професійної діяльності, одначе смерть в 46-річному віці зупинила його дальші творчі плани.

Але залишилася слава, якою Микола (Богдан) Мухін возвеличив рідне Зайцеве і всю Україну. А також «Слава» — не просто як скульптурний твір, а як пластична метафора художницької мрії, його метафізичної візії рідної землі в кореневій екзистенційній сутності. Таким, на крилах грядущих історичних перемог Нації, в усій силі свого таланту він знову повертається на землю нескорених.

Роман ЯЦІВ, історик мистецтва, ілюстрації надано автором
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments