Які ж несвоєчасні рішення можновладців... Коли вони за що-небудь, нарешті, після довгих сумнівів вирішують взятися, життя вже пішло вперед, і вони знову залишаються перед розбитим коритом.
Павло Скоропадський, український державний, політичний і громадський діяч, останній гетьман України

Фукусіма — японська тінь Чорнобиля

Аварія на АEС «Фукусіма-Дайїчі» сталася в березні 2011 року, напередодні відзначення 25-ї річниці катастрофи на Чорнобильській АЕС
21 грудня, 2012 - 11:58
ФОТО РЕЙТЕР
ДЛЯ ЗАСПОКОЄННЯ МЕШКАНЦІВ У МІСТІ Й ЗОНІ ПРАЦЮЮТЬ СТАНЦІЇ АВТОМАТИЧНОГО МОНІТОРИНГУ РАДІОЛОГІЧНОЇ СИТУАЦІЇ / ФОТО РЕЙТЕР

Автор статті, постійний автор газети «День» Юрій Щербак, Надзвичайний і Повноважний Посол України, Посол миру міжрелігійної та міжнародної федерації Світового миру, нещодавно здійснив поїздку в Японію, де відвідав уражені радіацією райони, що прилягають до атомної станції Фукусіма. Поїздка відбулася на запрошення університету Тохоку (м. Сендай). Автор ділиться своїми враженнями й порушує важливі питання щодо спадщини Чорнобиля і Фукусіми в контексті викликів ХХІ століття.

1. ЩО СТАЛОСЯ У ФУКУСІМІ?

Аварія на АEС «Фукусіма-Дайїчі» сталася в березні 2011 року, напередодні відзначення 25-ї річниці катастрофи на Чорнобильській АЕС. Ніби якась Вища Сила послала людству новий сигнал ядерної тривоги, знову нагадавши про глобальну небезпеку, що її несе в собі так званий мирний атом — незалежно від соціально-політичного режиму країни, в якій працює АEС, від конструкції реактора чи рівня технологічної культури.

11 березня 2011 року о 14.46 Японію спіткало безпрецедентне природне лихо: землетрус із максимально можливою магнітудою в дев’ять балів та спричинене ним цунамі, яке завдало руйнівного удару по тихоокеанському узбережжю північно-східних районів Японії, несучи смерть десяткам тисяч людей та нищення житлової, промислової і транспортної інфраструктури.

Третім і за своїми наслідками найбільш довготривалим та болісним ударом по країні, став викид радіаційний.

На атомній станції Фукусіма, чотири енергоблоки якої розташовані на самому березі Тихого океану, була виведена з ладу система електропостачання і резервні дизельні генератори, що позбавило можливості охолодження реакторів, внаслідок чого в перші дні аварії сталося розплавлення активної зони реакторів 1, 2, 3.

Що це означає — розуміють не лише інженери-атомники, а й ті, хто пам’ятає Чорнобильську катастрофу. Аварія на АEС Фукусіма розгорталася за зловісними, непередбачуваними і парадоксальними законами «доміно», коли одні несподівані причини зумовлюють інші, ще більш катастрофічні наслідки. Якщо мати на увазі, що в енергоблоках станції містилося понад 2700 паливних зборок, а в центральному сховищі радіаційних відходів перебувало 6357 відпрацьованих, тепловиділяючих зборок — цілий ядерний арсенал, то легко уявити весь ступінь радіаційної небезпеки, що його несла аварія на Фукусімі. Недаремно цьому інциденту було присвоєно найвищий, сьомий (чорнобильський) рівень радіаційної аварії за шкалою INES.

Iз 12 до 15 березня на трьох ядерних реакторах спостерігалися вибухи, що супроводжувалися викидом радіоактивних речовин в атмосферне повітря й морську воду, а на четвертому блоці мала місце пожежа у сховищі для відпрацьованого ядерного палива. Усе це відбувалося на тлі хаосу, спричиненого руйнівним ударом цунамі по узбережжю.

Як і їхні чорнобильські попередники, персонал АEС Фукусіма зіткнувся з безпрецедентними викликами — неможливістю забезпечити охолодження реакторів і водночас зрозуміти ступінь пошкодження кожного енергоблока. Звідси й евакуація майже всього персоналу (на станції залишилося 50 інженерів), і задіяння військових гелікоптерів СН-47, із яких скидалася вода, і участь поліцейських броньованих автомобілів з водяними гарматами, і використання пожежних машин, що заливали морською водою третій реактор.

І весь цей час перебігу найгіршого варіанта аварії, коли вся Японія та весь світ прикипіли до екранів телевізорів, на яких періодично з’являлися представники компанії — власника АEС TEPCO та японського уряду, інформація була вкрай недостатньою, суперечливою та обмеженою, якщо не сказати неправдивою. Уже 20 березня 2011 року про це писала газета The Japan Times, наголошуючи, що така «інформація» стала джерелом широко розповсюдженого громадського занепокоєння. Газета повідомляла також про прес-конференцію Масаші Гото, конструктора чотирьох реакторів АEС, який вирішив виступити, побачивши вибухи реакторів, і поділитися своїми тривогами. Він зрозумів — хоч і пізно, — що конструкція реакторів не могла витримати землетрусу такої сили. Уже після пошкоджень на АEС Кашівазакі-Каріва після землетрусу 2007 року магнітудою в 6,8 балів, пан Гото зрозумів усю вразливість АEС Фукусіма. Він критикував спосіб інформування громадськості щодо аварії і звернув увагу на те, що реактор N3 працював на високотоксичному паливі МОХ, в якому дуже високий вміст плутонію.

Деякі японські антиядерні організації гостро критикували електричні компанії, будівельників АEС та уряд за ігнорування ймовірності великого землетрусу. Так, директор центру досліджень землетрусів та активних розломів Юкінобу Окамура заявив, що 2009 року він особисто попереджав компанію ТЕРСО про наслідки можливого сильного землетрусу і цунамі. Окамура посилався у своєму попередженні на дослідження легендарного землетрусу «Дзеган» 869 р., пам’ять про який передається в Японії від покоління до покоління. Компанія ТЕРСО відкинула ці попередження, вважаючи, що немає доказів суттєвих руйнувань після землетрусу 869 р., особливо в провінції Фукусіма.

2. ПОЇЗДКА В ЗОНУ

Наш невеличкий автобус повзе в гори, які чомусь хочеться назвати сопками, хоч це не узвишшя, а справжні гори, але незвичної для нас, некарпатської форми. Повітря прозоре, холодне і сухе — почалася зима, але снігу, щедрого й казкового, оспіваного японськими поетами, ще немає. Обабіч порожньої дороги хитаються жовтувато-сиві ковили, як у нас у степу, щільною стіною височіють зарості бамбука і сосни. Внизу під нами, на дні ущелин, виблискують річки, що скидають свої води в Тихий океан.

Ми — невеличка експедиція університету Тоxоку, очолювана професором Дінілом Пушпалалом, директором міжнародної післядипломної програми з проблем людської безпеки.

З нами — професор-медик, патолог Шінтаро Такаxаші, в’єтнамські аспірантки професора Пушпалала, перекладач Олексій Кононенко, земляк із Дніпропетровська, котрий уже сімнадцять років мешкає в місті Сендай, одружений з японкою і має дітей — двох гарних українсько-японських хлопчиків. Він розповідає, як його дружина одразу після удару землетрусу схопила хлопчиків, посадила в автівку та виїхала з їхнього новенького будиночка, за який ще не виплатили кредит. За тридцять хвилин обрушилося цунамі, й від будиночка нічого не залишилося. Сусіди, котрі не встигли виїхати — загинули. Нас супроводжує представник місцевих властей, котрий має при собі потужний надсучасний лічильник Гейгера.

Професор Пушпалал — молода енергійна смаглява людина з чорними, жваво виблискуючими очима, родом зі Шрі-Ланки, але громадянин Японії, для якого ця земля, мова і культура стали рідними. Я зустрівся з ним улітку в Києві; він розповів про свій проект вивчення ситуації в уражених радіацією районах у контексті порівняно нової доктрини «людської безпеки» (Human Security): на відміну від безпеки державної чи національної, увага фокусується на окремій людині. Головна ідея — порівняти аварію в Фукусімі з погляду досвіду Чорнобиля, адже жертви обох катастроф втратили можливість гідного життя, свободу від страху і свободу від злиднів.

...Лічильник стрекоче свою тривожну пісню і замовкає, коли ми в’їжджаємо до довгого, моторошно темного й порожнього тунелю. Як тільки виїжджаємо із тунелю на денне світло, стрекіт поновлюється з новою силою.

Мене не полишає дивне відчуття, що я повернувся на двадцять шість років назад, у чорнобильські часи. Просто на шосе всілася зграйка невеличких сіро-рудавих японських мавпочок, котрі досить неохоче звільняють дорогу автобусу. Це — заражена зона, і на цьому шосе звичайний рух автомобілів заборонено. Автобус зупиняється, і людина, яка супроводжує нас, показує потічок, який перетинає шосе. Підносить тубус лічильника, і ми чуємо, як різко підсилюється потужність сигналів: на дисплеї цифри стрибають до небезпечних рівнів. Радіаційна хмара з АEС, пояснює власник лічильника, оповила ці гори, які лежать поза 20-кілометровою зоною відчуження. Ми не знаємо, що робити, каже він, адже місцеві мешканці звикли збирати тут гриби, ягоди, трави. Нам не кажуть правди щодо справжніх рівнів радіації.

3. СПОГАДИ ЧОРНОБИЛЯ, ТРИВОГИ ФУКУСІМИ

Правда — ключове слово в усіх розмовах, що лунають у зоні. Звичайно, тут немає радянської секретоманії, злочинної параної часів Чорнобиля, яка так дорого коштувала сотням тисяч українців, ураженим радіацією з вини комуністичного режиму.

Але — питання є.

У містечку Мінамісома, яке входить у так звану зону добровільного відселення, проживає 30 000 людей. Нас супроводжує член міської ради пан Коїчі Огіяма, який показує будиночки для переселених із мертвої зони людей. Ці просто тимчасові бараки, побудовані за півроку після аварії, нагадують наші вагончики для будівельників. Люди, переважно літні (бо молоді сім’ї з дітьми виїхали з цієї місцевості), нарікають на холод у цьому житлі, щілини в стінах і дахах і запитують: коли все це скінчиться...

Власті закликають до спокою і терпіння, просять почекати, обіцяють повернути евакуйованих до їхніх домівок на другу річницю Фукусіми (у березні 2013 р.), але зневіра зростає. Уряд так і не може визначитися з долею зони відчуження і не наважується сказати громадянам сувору правду: деякі території, сильно забруднені радіонуклідами, втрачено назавжди.

Назавжди — дуже гнітюче слово, і ніхто не хоче сказати його першим.

Пан Огіяма веде нас центральною вулицею цього охайного містечка, показує тимчасову будівлю школи для евакуйованих. Із 370 евакуйованих дітей у школі залишилося 100. Потім зупиняється посеред хідника і звертає нашу увагу на чорну субстанцію, схожу на цвіль, що розпливається вздовж проїжджої частини, утворює чорні плями просто на хіднику. Дозиметр показує істотно підвищені рівні радіації. Це — нове, небачене в Чорнобилі явище: за умов вологого океанського клімату розмножуються цвіль і бактерії, що вбирають у себе радіонукліди.

Тут щодня ходять діти, уявляєте? — бідкається пан Огіяма. — Чому ж не провадиться дезактивація? — запитую його. Він спересердя махає рукою. — Дезактивацію роблять за планом, складеним якимись бюрократами. Нам кажуть — почекайте.

До речі, ніде в зоні я не бачив жодних слідів проведення дезактивації — ні поливальних машин, ні пунктів помивки автотранспорту, до чого ми всі звикли в дні Чорнобиля. Можливо, це випадковість, може, я чогось не помітив. Але ніде на шляхах нашого дводенного пересування по зоні я не побачив пунктів перевірки забруднення автомобілів та їхньої дезактивації.

Для заспокоєння мешканців у місті й Зоні встановлено станції автоматичного моніторингу радіологічної ситуації, схожі на бензоколонки, на дисплеях яких висвітлюються показники. Чомусь американські станції дають вищі показники, а вітчизняні, японські — нижчі, що дратує місцеве населення, яке всюди бачить змову і неправду. В цьому ми переконалися, зустрівшись із представниками громади міста Мінамісома. Ці люди різних поколінь та різних професій були одностайні у своїх скаргах. Так, пан Наомічі Хара, власник лісопромислової компанії, висловив серйозну стурбованість із приводу поганої інформації з боку уряду й місцевих органів. Інформація щодо забруднення продуктів харчування, навколишнього середовища, зокрема пасовиськ і диких тварин, недоступна. Немає рекомендацій щодо того, які заходи профілактики слід вживати. Лікар-психіатр Коджі Кобаяші висловив стурбованість щодо можливого розвитку психічних захворювань серед евакуйованих. Учасники зустрічі висловлювали обурення батьків щодо мовчання властей з приводу небезпеки для здоров’я дітей.

І знову я був вражений подібністю настроїв українців у 1986—1987 роках та японців у префектурі Фукусіма 2012 р.

Під час цих розмов з’ясувалося, що йодна профілактика, так ганебно провалена в чорнобильській зоні, за що сьогодні Україна розплачується різким зростанням захворюваності на рак щитовидної залози, майже не проводилася в районах, прилеглих до АЕС Фукусіма, хоч усі необхідні для цього препарати в медзакладах були. Чекали на якісь вказівки згори, розгубилися чи просто не знали, що робити?

В руках деяких учасників зустрічі в Мінамісомі я побачив свою книжку «Чорнобиль», видану японською мовою. Виявляється, вони вивчають її як своєрідний підручник — намагаючись зрозуміти, що чекає на них в умовах ядерної катастрофи. Я подумав, що, либонь, не існує вищої читацької оцінки для письменника — зустріти свою книжку за одинадцять тисяч кілометрів від Києва, в невідомому мені японському містечку, у ХХІ столітті — через двадцять років після її опублікування — тоді я щиро вірив, що Чорнобиль надовго — якщо не назавжди — залишиться унікальним і неповторним явищем ХХ століття у світовій історії.

І тому, коли я побачив свою книжку, то не відчув великого письменницького марнославного задоволення, лише гіркоту.

4. МЕРТВЕ МІСТО — ПОБРАТИМ ПРИП’ЯТІ

Наступного дня ми поїхали до містечка Ніхонматсу, в якому тимчасово розмістився муніципалітет мертвого міста Наміє, двійника нашої Прип’яті. Чиновники муніципалітету сидять у великій залі, не відділені один від одного стінами кабінетів.

Нас приймає мер міста Наміє, яке лежить у 60 км на схід, на березі океану, в 5-7 км від АEС Фукусіма. Перед аварією населення Наміє становило 21 000 людей, із них 2500 людей працювали на атомній станції. Розповідає мер міста Тамотцу Баба — худенька літня сива людина з тонкими, інтелігентними рисами обличчя.

— Цунамі знищило в Наміє 600 будинків, 184 людини загинуло. Це була спочатку головна наша проблема. Про аварію на АEС я нічого не знав. Тільки рано-вранці 12 березня довідався про нещастя з передач токійського телебачення, почув, що рекомендовано евакуюватися. Я зібрав уцілілих працівників муніципалітету й особисто прийняв рішення про евакуацію міста. Наголошую — жодної вказівки від уряду щодо евакуації не було. Це було моє рішення. Ми не знали реальних цифр радіації. Заміри робило міністерство науки, але нам нічого не сказали. Лише через рік (!) ми дізналися про рівні радіації, й тоді виник скандал.

— Невже станція вас не сповістила про аварію? Адже мешканці міста працювали на Фукусімі...

Погляд мера стає сумним і відчуженим. — У нас був договір з АEС про швидке оповіщення міста в разі надзвичайних ситуацій. Але договір було порушено. Зі станції 11 і 12 березня не було жодного дзвінка. Довелося приймати рішення про евакуацію міста на власний страх і ризик... Сьогодні наші адвокати пробують висунути претензії до АEС, але наші позиції слабкі. У договорі не прописано санкцій проти станції в разі порушення нею угоди.

— Чи знали ви про досвід Чорнобиля? — запитую мера.

— Щось знали. Але всі ми опинилися жертвою міфу про безпеку японських реакторів. Нам казали, що причиною аварії в Чорнобилі були недосконалі радянські реактори. З японськими такого статися не могло. І тому досвід Чорнобиля не було враховано.

— Чому все ж таки станція не повідомила місто про нещастя?

— Там була паніка, — зітхає мер. — Вони просто забули про нас. І про сім’ї своїх працівників. Тому я голосовим зв’язком передав наказ по місту про евакуацію. Люди виїжджали власними автівками. Хто не міг — ми організували автобуси, комунальний транспорт. Розмістилися в тимчасових сховищах — школах, спортзалах — за планом евакуації. В Японії кожне місто і село має такий план на випадок землетрусу. Але тепер люди запитують — що буде з нашим містом? Чи повернемось? Чи можна буде в ньому колись жити? Відповідей поки немає.

Мер показує нам найновіші, нещодавно розсекречені карти радіоактивного забруднення регіону: як і в Чорнобилі, зона відчуження не вкладається в геометричне півколо діаметром 20 і 30 км, а набуває химерних форм ракової пухлини з метастазами. Там, де навантаження радіації на людину перевищує 50 мілізівертів на рік (50 бер) — не можна жити принаймні ще п’ять років, це так звана червона зона. До жовтої зони (20-50 мЗв/рік) можна час від часу навідуватися, менше 20 мЗв/рік — можна жити. Особливо забрудненими виглядають на карті райони навколо АЕС Фукусіма (червона) та пасмо гір, що тягнеться вздовж острова Хонсю (жовта зони).

...Наша експедиція, скорочена до мінімуму (в зону пустили лише трьох учасників), прямує до Наміє. Минаємо два КПП — на одному молоденькі поліцейські в чорних плащах, оперезані жовтими портупеями, в респіраторах, ретельно перевіряють наші перепустки. На другому КПП нікого немає. Начальник секретаріату мерії пан Шімітцу, одягнений у білий костюм і пластикові бахіли, відкриває великим ключем риплячі залізні ворота. Попереду — мертва зона, японська Прип’ять, місто-примара і знищена аварією атомна станція Фукусіма. Вперед, стакери, Welcome to Namie!

І знову спогади 1986 року поглинули мене. Від хвилювання чи від радіації (?) відчув знайоме з часів Чорнобиля подразнення в горлі.

Немовби в якійсь диявольській машині часу повертаюся у своє минуле й тієї країни, якої вже немає. Сьогодні ця абсурдна українська дійсність, в яку важко було повірити 1986 року, стала дійсністю Японії, двічі обпаленої ядерним вогнем та притрушеної радіоактивним попелом — у 1945 і 2011 роках.

Око гостро ловить такі знайомі й такі нові деталі: порожня хата при дорозі, на подвір’ї — дерево, на голих гілках якого висять якісь незрозумілі тьмяно-помаранчеві плоди. Хурма. Одразу пригадуються засніжені чорнобильські яблука 1986 року в садках. В’їжджаємо до міста-примари Наміє — чисті порожні вулиці, автомайстерні, в яких стоять кинуті маленькі «тойоти» і «судзукі», реклама закликає відвідати змагання із сумо, не пограбовані, в ідеальному порядку магазини одягу, черепичні дахи старих, знищених під час землетрусу будинків лежать на тротуарі. Розкурочені автомати з продажу соків, чаїв та кока-коли. Мародерства як такого не було, але напої були потрібні тим, хто евакуювався із міста. На спеціальних стоянках застигли сотні велосипедів, немовби чекають на своїх власників. Вершиною абсурду здається переморгування міських світлофорів на порожніх перехрестях. Думаю про те, що сьогодні у світі є два радіоактивних міста — соціалістична Прип’ять, з її ритуальним Леніним, ідіотськими гаслами комуністичної доби, і капіталістична Наміє — з рекламами автомобільних шин «Мішелін», фаст-фуду «МакДональдс», — такі різні, але об’єднані спільним людським горем.

Виїздимо на порожнє поле, на якому розкидані рибацькі катери, розплющені автівки, газові балони, купи уламків будинків і техніки.

— Ось тут, — зупиняє «тойоту» пан Шімітцу, — тут лежали трупи людей.

Над полем скорботи, яке було колись живим, щільно забудованим районом Наміє, посвистує океанський вітер. Неподалік видніються знайомі обриси АEС Фукусіма. На берегову лінію океану, що заледве в кілометрі від місця, де стоїмо, нас не пустили. Гадаю, там дуже висока радіація. Пан Шімітцу тримає в руках радіометр українського виробництва, одержаний у вигляді гуманітарної допомоги з України. Вважає його найкращим і найнадійнішім.

Ми вклонилися саморобному знаку пам’яті жертв цунамі, біля якого стояли квіти й буддійські символи, та вирушили назад, до Сендая.

5. ВИСНОВКИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ

Перебуваючи в зоні аварії, я подумав про дивні примхи долі: сталося так, що мені довелося побувати на місці трьох великих катастроф у різних частинах світу: в Чорнобилі, у Нью-Орлеані (США), де повінь забрала життя тисяч людей, і в японській Фукусімі. І всюди влада виявилася неготовою до стрімкого перебігу драматичних подій, прийняті рішення були частково неефективними й хибними, а брак надійної інформації лише посилював паніку і загальну розгубленість.

Це означає, що людство ще не навчилося адекватно реагувати на надзвичайні ситуації, ще не спромоглося ефективно використовувати накопичений досвід. Перебуваючи у Фукусімі, слухаючи численні запитання людей, я із сумом констатував, що трагічний досвід Чорнобиля, нагромаджений гіркою ціною втрачених життів і здоров’я, не використовується, і проблема не лише в самодостатності, гордості й самодисципліні японців, котрі під час землетрусу й цунамі показали світові взірці мужності і стоїцизму. А в тому, що, маючи колосальний масив інформації щодо виживання людей на забруднених землях, особливостей ведення сільського господарства, впливу малих доз радіації на організм тощо, — ми не спромоглися запропонувати наші знання світу, не зробили їх конвертованим капіталом.

Японське суспільство в районах, забруднених радіоактивними ізотопами, лише прокидається після перенесеного шоку. З’являються перші організації громадянського суспільства, які ще не переросли в потужний рух захисту дітей, всіх громадян у зоні аварії. Перебуваючи в Японії, я думав про те, що людям у Фукусімі бракує таких лідерів «зелених», котрі з’явилися в Україні після 1986 року — як полум’яна і безкомпромісна Наталя Преображенська, як розважливий і наполегливий Володимир Тихий, як, на жаль, передчасно померлий яскравий публіцист Андрій Глазовий.

Професор Дініл Пушпалал з групою активістів із Фукусіми збирається навесні 2013 року приїхати в Київ, відвідати райони, прилеглі до ЧАEС, та вивчити український медичний і соціальний досвід подолання наслідків катастрофи. Дуже хотілося б вірити, що якась одна серед численних чорнобильсько-екологічних організацій зацікавиться співпрацею з японськими колегами й поділиться з ними інформацією та досвідом діяльності.

...Останнього дня перебування в Японії я прочитав студентам і викладачам університету Тоxоку лекцію на тему «Фукусіма і досвід Чорнобиля» й відповів на численні запитання слухачів — їх було близько 150 осіб. Серед студентів були не тільки громадяни Японії, а й Китаю, В’єтнаму, Індонезії, Кореї, США і навіть Естонії. Головною вимогою для лектора і студентів — говорити англійською; вивченню англійської мови тут приділяється велике значення, а професором кафедри англійської мови є американець.

Я прагнув донести до аудиторії ідею щодо небезпеки глобального розвитку ядерної енергії, оскільки будь-яка АEС є атомною бомбою уповільненої дії, казав про принципову подібність аварій в Україні та Японії, в чому міг пересвідчитися під час поїздки до Фукусіми.

Зважаючи на гостроту і геополітичне значення для Японії питання про розвиток ядерної енергетики, яка складає майже треть енергетичного балансу країни, я попросив студентів висловити своє ставлення і проголосувати — хто за і хто проти функціонування АEС? Результат — 50% на 50%. За розвиток атомної енергетики проголосували студенти інженерно-технологічного факультету, проти — студенти-гуманітарії.

Після лекції ми вийшли на центральну вулицю Сендая. Перед входом до великого торговельного центру стояло декілька людей і якийсь чоловік, підносячи догори руки в білих рукавичках, вигукував у рупор якісь гасла.

— Це — кандидат до японського парламенту від соціалістів. Він обіцяє негайно зупинити всі атомні станції в Японії, — пояснив Пушпалал.

Наближався вечір, і натовп стрімко збільшувався, оминаючи кандидата. Мені здалося, що його ніхто не слухав.

Юрій ЩЕРБАК
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ