Хвилююча правда в Кембриджі

Про нотатки «людини, яка знала занадто багато» про Голодомор в Україні, днями почув увесь світ. У коледжі Трініті при Кембриджському університеті в Лондоні відкрилася експозиція щоденників Гарета Джонса (1905—1935 рр.), британського журналіста, який потайки від радянської влади та спецслужб писав репортажі та нотатки про штучний голод, організований в Радянській Україні в 1932—1933 роках. Сьогодні визнаний британським національним героєм, Джонс через свої щоденники відкриває західній громадськості та цілому світові правду про сталінські злочини проти українського народу. Українці ж уперше дізналися про відважного репортера зі статті американського дослідника українського Голодомору Джеймса Мейса. «Повість про двох журналістів. Уолтер Дюранті, Гарет Джонс і Пулітцерівська премія», у якій йшлося про подвиг професіонала та чесної людини Гарета Джонса, була надрукована у газеті «День»16 липня 2003 року, потім передруковувалась на сторінках газети та в книгах із «Бібліотеки газети» — «День і вічність Джеймса Мейса» та «Екстракт 150». Про те, в якій атмосфері проходить виставка щоденників, чи викликає вона інтерес у громадськості, про подальшу долю нотатків Джонса та світове визнання Голодомору газета «День» вирішила розпитати спеціаліста, який особисто займався організацією виставки щоденників — Рорі ФІННІНА, лектора «Українських студій в Кембриджі».

— Як проходить виставка, на якій представлені щоденники Гарета Джонса? Чи викликає вона інтерес? Чи планується перекласти щоденники українською мовою, провести виставку в Україні?

— Виставка щоденників 1933 року журналіста Гарета Джонса проходить у бібліотеці коледжу Трініті при Кембриджському університеті. Вона триватиме до 2010 року. Виставку було відкрито 13 листопада й приурочено до прем’єри (усі квитки на неї вже продані) у Великій Британії документального фільму Сергія Бурковського «Живі», що є частиною нашого Другого щорічного кембриджського фестивалю українського кіно. З огляду на це, інтерес публіки до щоденників дуже високий. Про цю виставку написала преса цілого світу — the Guardian, Times у Лондоні, the Telegraph, Washington Times, BBC World та інші — і кількість відвідувачів бібліотеки дуже велика. Найджел Лінсен Коллі, племінник Джона Гарета, та я наразі обговорюємо можливість проведення виставки щоденників в Україні та в цілому світі та їхнього перекладу й публікації.

— Як на вашу думку, чи потрібна зараз правда про Голодомор на міжнародному рівні, якщо деякі країни виступають проти його визнання та стають на перешкоді тому, аби Голодомор визнали, наприклад, в ООН?

— Я думаю, що світова громадськість щороку стає все більш обізнаною про трагедію. Сподіваюся, що виставка, а також наш показ фільму Буковського «Живі» допоможуть більше розповісти британській спільноті про Голодомор, і, невеликою мірою, вшанувати пам’ять жертв голоду в Україні, Північному Кавказі та Поволжя.

— Чому, на вашу думку, так буває, що журналісти, які доносять світові правду, часто стають забутими героями?

— Гарет Джонс був єдиним журналістом, який поставив на кону своє ім’я та репутацію заради репортажів про голод. Він є моделлю журналістської професійності, він надихає наших студентів в Кембриджському університеті. Як ви знаєте, Джонс був випускником Кембриджу. Ми ним дуже пишаємося.

— Яку роль відіграють ваші студії щодо іміджу України? Чи можете ви назвати ваші студії острівцем культурної України у Великій Британії?

— «Українським студіям в Кембриджі» тільки один рік. За цей короткий проміжок часу ми заклали підвалини для дуже яскравої та унікальної програми у вивченні літератури, мови й культури України. Наша програма — єдина в своєму роді у Європі. У додаток до наших учбових дисциплін я організовую публічні лекції по українській культурі і про українське суспільство, влаштовую мистецькі виставки, різноманітні семінари та щорічний фестиваль українського кіно.

— Чи збільшується інтерес та увага до України серед студентів університету?

— Зацікавленість Україною зростає, і ми в Кембриджі готові допомагати їй зростати далі. Мої студенти вважають Україну захоплюючою та цінують її багату, різноманітну культурну традицію. Усе дуже просто: вони дивляться на мапу Європи і бачать, що найбільша країна на континенті є, значною мірою, непізнаною, недооціненою чи недостатньо вивченою. Коли вони починають курс «Вступ до мови, літератури та культури України», вони почуваються так, ніби відкривають щось нове, щось хвилююче: це бурлескна поезія Котляревського, козацькі новели Куліша, твори Максимовича та картини Богомазова, рання поезія Тичини, сучасні роботи Андруховича, Забужко, Жадана, Карпи, Куркова, Дереша. Наші студенти читають це в оригіналі українською і потім пишуть чудові есе. Один із моїх студентів нещодавно написав поему, присвячену Василеві Стусу.

— Чим вас цікавить Україна, що вас привело до цієї роботи?

— Я викладач літератури, а Україна — це чудове місце, країна-діамант, який недостатньо досліджений. Це дуже просто. Я завжди вважав, що Україна є важливою країною, яка має розділити себе зі світом.

Я маю ірландське коріння. Вперше я познайомився з Україною в 1990 році, коли був волонтером Корпусу миру і викладав у школі 151 у Чапаєвці (Черкаська область. — Ред.). Мене направила сюди моя дорога подруга Тетяна Миколаївна Каплун. Вона та її чоловік, Іван Опанасович Каплун, разом із моїми українськими учнями та студентами надихнули мене глибше вивчати українську мову та культуру.