Людмила Уліцька — про «початок кінця епохи...»
Десятки тисяч людей у всій Росії взяли участь у акціях «За чесні вибори». Наймасовіша відбулася в Москві: у ході від Калузької до Болотної площі, за оцінками організаторів, узяли участь понад 120 тисяч осіб. Їхні вимоги — проведення чесних виборів, реєстрація опозиційних партій, свобода політв’язням та реєстрація засновника партії «Яблоко» Григорія Явлінського кандидатом у президенти Росії. Якими можуть стати наслідки ходи? Про це в інтерв’ю Радіо «Свобода» говорить учасниця ходи, письменниця Людмила Уліцька.
— Я не думала, що коли-небудь доживу до такого знаку створення громадянського суспільства, як сьогоднішня хода. Що буде далі? Важко передбачити. Я не виключаю, що Путін здобуде перемогу на виборах. Але хоч би як розвивалися події, абсолютно зрозуміло: це початок кінця епохи Путіна. Наскільки довго цей процес триватиме, ніхто не знає. Але, як тепер з’ясовується, це багато в чому залежить від нас. Важко було в це повірити.
— Путін схотів поспілкуватися з Лігою виборців? Ви б хотіли з ним зустрітися?
— Насправді все вже сказано й написано. Якби Путін схотів з нами спілкуватися, то чому ж ні? Щоправда, я не бачу підстави для дискусії, а він, наскільки я зрозуміла, говорив саме про неї. Час дискусії вже минув. Дванадцятьох років за його спиною було цілком достатньо.
— Яке враження на вас справили лідери? Деякі висловлювали побоювання у зв’язку з тим, наскільки важко вони один з одним домовляються, не вміючи відмовлятися від власних амбіцій.
— У мітингу не було завдання домовлятися. Це було стихійне волевиявлення дуже різних груп населення. Ось чому цей рух я вважаю народним. За столом усі ці люди не домовляться. Але поки вони згодні в одному: всім хочеться бачити в Росії іншу владу, інше ставлення до народу, до доходів нашої країни та їхнього розподілу. У цьому сходяться всі, від комуністів до фашистів і демократичних сил.
— У цього народного руху є герой?
— На мене велике враження справила художня частина. У мене викликали захват десантники — люди, яких я абсолютно не чекала бачити в цьому колі. А також Шевчук. Те, що вони робили, — близьке до фольклору, народного дійства. Це створює абсолютно небувалу атмосферу: веселу, без агресії.
— Ця атмосфера принципово відрізняється від атмосфери початку дев’яностих?
— У мене своя особиста історія. Коли на початку дев’яностих усі мої друзі йшли до Білого дому, я сиділа у себе в квартирі й не відчувала великого бажання туди йти: в цей час мене найбільше цікавила проблема люстрації. Я говорила: якщо комуністичну партію заборонять і якщо заборонять колишнім членам партії високого рангу обіймати державні посади, я готова йти. На жаль, я мала рацію. Думаю, вся невдача першої хвилі руху до демократії в тому й полягала, що комуністичну партію негайно не заборонили. Я не проти соціалістів, могли утворитися й інші партії, але партія Леніна — Сталіна — Хрущова — Брежнєва мене категорично не влаштовувала. Тож зараз для мене це перша громадянська проба, бо на початку дев’яностих я місця собі не знаходила, але знала, що воно не біля Білого дому. Сьогодні я була на своєму місці. Сподіваюся, що в цьому ніколи не розкаюся.
— Повернімося до героїв. Хто сьогодні здатен осмислити помилки дев’яностих, щоб не повторити їх у 2010-х?
— Поставимо питання інакше. Минуло вже двадцять років. Усім тим людям, які припускалися помилок двадцять років тому, можливо, й не час на пенсію. Але я хотіла б бачити серед керівників нашої країни людей молодших, без досвіду радянського життя. Ми всі на собі несемо родимі плями комунізму. Хоч би як ми ставилися до нашого минулого, ми люди з минулого. Особисто я б дуже хотіла, щоб до влади прийшли тридцятирічні.
