Моя Америка

Нещодавно з’явилась інформація про те, що світові загрожує друга світова фінансова криза. Однак все більше експертів схиляються до думки: це явище омине США через те, що уряд цієї країни активно протидіє дефолту. Також з’явилась інформація, що американський президент Барак Обама вирішив підвищити податки для найбагатших американців і скасувати податкові пільги для нафтових компаній. Ясно, що не останню роль у цьому відіграла й громадськість, яка активно долучається до суспільного життя. Та й влада США, здається, — під прозорим ковпаком народу, який не тільки вимагає дотримання законів, а й сам не порушує їх.

Ще до мого переїзду до США я кілька разів бував там — за робочою або гостьовою візою. Чим глибше я пізнавав цю країну, тим більше я в неї закохувався. Що мене зачаровувало в США? Перш за все, цей американський багатонаціональний, багаторасовий, багатомовний, багатокультурний і багатоукладний «казан», у якому нікому не тісно й усім затишно. У класі, у якому я вивчав англійську мову, навчалися студенти із 16-ти країн. При цьому скрізь — у коледжах і університетах, на вулицях і в автобусах, у магазинах і кав’ярнях, на дорогах серед водіїв і пішоходів — дуже відкрита, неформальна, привітна й доброзичлива атмосфера між напівзнайомими та зовсім незнайомими людьми, постійна готовність допомогти. Так, з боку обслуговчого персоналу — це професійний обов’язок (теж непогано!), але ці якості вже стали елементом американської культури. До речі, американські ресторани та кав’ярні, що оточують вас буквально на кожному кроці, — це такий самий багатонаціональний «казан», що пропонує вам прості, смачні й недорогі страви (американці на харчі витрачають менш ніж 10% сімейного бюджету) з, мабуть, 50 національних кухонь усього світу. Друге, що мене приємно вразило, — це чистота: повітря (зокрема, чисте повітря поблизу автотрас), води (звичайна вода з-під крану не залишає навіть слідів накипу на вашому чайнику й не пахне хлором, оскільки хлорування води в США заборонено), вулиць. Вулиці ретельно підмітаються, періодично миються із шланга, сміття на них майже ніхто не кидає, хоч урни вздовж вулиць стоять не густо (а якщо викинути сміття з вікна машини на фривеї — отримаєш з поліції «вітання» на 500 дол., там скрізь відеокамери). Приємно здивувала мене й повна відсутність крадіжок: наприклад, усі узбіччя вдень і вночі буквально забиті припаркованими машинами з напіввідкритими вікнами чи взагалі відкинутим верхом — ніхто їх не краде й навіть не грабує. Ще мене захопило в американців їх ставлення до інвалідів. Ніхто з них не пересувається на милицях — усі мають візки (найбідніші — з ручним приводом, але переважна більшість — з електричним). Усі види громадського транспорту (автобуси, електрички, літаки) обов’язково обладнані спеціальним підйомником для візочників; усі держустанови й усі великі приватні сервіси: банки, кінотеатри, шопінг-центри тощо — мають спеціальні в’їзди для візків. У багатьох «важких» візочників до коляски прикріплено балон з киснем або крапельницю, з якими вони роз’їжджають містом. Отже інваліди в США — це не ізгої, вони живуть життям звичайного американця — навчаються, працюють, без проблем відвідують банки, кіно, ресторани.

Але що вразило, мабуть, найбільше — це повна відсутність корупції. От як, наприклад, у США вступають до університету (з досвіду моєї дочки): ви заходите на його веб-сайт і заповнюєте анкету (можна й у 10 різних університетів — це коштує 60 дол. «за штуку»); окрім ПІБ та іншого, туди вводяться ваші оцінки в коледжі, ваші перемоги на конкурсах, ваша громадська активність (дуже цінується волонтерство десь у притулку для безхатченків) тощо. Тобто на цьому сайті у вас з’являється своє «абітурієнтське вікно». Якщо захочуть щось перевірити — туди надходить запит на копію якогось документа (відсканувати й прикріпити). Жодних вступних іспитів, жодних особистих контактів ні з ким! Через певний час у вашому «вікні» з’являється e-mail, де написано congratulation або sorry (на sorry можна подати апеляцію, але зазвичай з 10 університетів мінімум три-чотири вас приймуть, при цьому дадуть грант у кілька тисяч доларів і можливість роботи в університеті три-чотири години на день за 8—10 дол/год.). А от хабар давати просто НІКОМУ! (До речі, якщо в багатьох американських початкових школах домашнє завдання заборонено — це вважається «насильством над дітьми», то в американських університетах вчитися дуже важко, обсяг домашніх завдань просто жахливий.) Також борони вас Боже запропонувати хабар американському поліцейському чи судді — ув’язнення вам забезпечене. Дженн, 19-річну дочку Буша-молодшого (коли той був президентом США), поліція оштрафувала в нічному клубі за баночку пива в руках (у США пиво можна пити з 21 року), а дочка власника знаменитої мережі готелів «Гілтон» Періс Гілтон була засуджена до 1,5 місяця в’язниці за водіння авто в нетверезому стані. Ані президент США Буш-молодший, ані мультимільярдер Конрад Гілтон навіть не писнули! Чи таке можливе в Україні або Росії? Втім і поліція США відповідальна перед громадянами — не лише громадяни перед поліцією. Ось свіжа історія. 11-річна мешканка Каліфорнії Джейсі Дугард у 1991 р. була викрадена таким собі Гаррідо. Протягом довгих 18-ти років дівчина була жертвою сексуального й побутового насильства. За час ув’язнення в підвалі Дугард народила від Філіппа Гаррідо двох дітей. Нещодавно суд Каліфорнії засудив Гаррідо до 431 року (!) тюремного ув’язнення. Але найцікавіше: поліція Каліфорнії вибачилася перед Джейсі Дугард і виплатила їй компенсацію розміром 20 млн. дол. за те, що не зуміла протягом 18-ти років розкрити цей злочин.

Заради об’єктивності потрібно зазначити, що в Конгресі США існує такий собі законний «капіталістичний» вид корупції — це легальний корпус лобістів (усього їх зараз у Конгресі аж 1500), яких наймають найбільші транснаціональні корпорації (це коштує мільярди доларів, яких не має середній і дрібний бізнес) для проштовхування своїх корпоративних інтересів (на жаль, в останнє десятиріччя інтереси Wall Street почали кардинально розбігатися з інтересами пересічних американців — але це окрема тема). Ці сотні лобістів необхідні для обробки «неслухняних» конгресменів (знову-таки — лише в межах законів, прямі хабарі виключені, але «широкі можливості» все ж є), поки потрібна кількість «неправильних» конгресменів не скаже слова персонажа з української драматургії: «Досить шампанського, пане, — я вже така, як вам треба» і не проголосує, «як потрібно».

Щодо президентської влади, то коротко можна сформулювати так: влада президента США чітко й жорстко обмежена законом, а влада президента майже будь-якої пострадянської держави — це й є закон для цих країн. І ще: наприклад, один з успішних президентів США Білл Клінтон протягом восьми років своєї каденції ані на долар НЕ збільшив своє власне майно, а його дочка Челсі НЕ збудувала собі в центрі Вашингтона п’ятиповерховий палац і НЕ привласнила собі Bank of America.

Але найбільш вражаюча річ у США — це «стартапи» (startup означає «старт вгору»). Коли ми вже переїхали до США, то оселилися в чудовому зеленому й затишному містечку Пало Альто в Каліфорнії, в Силіконовій Долині, основними визначними місцями якого є знаменитий Стенфордський університет і головний офіс Facebook. І от якось ми з дружиною гуляли тихою палоальтівською вуличкою (що носить, до речі, ім’я Едісона) з приватними одноповерховими будинками й біля одного з них побачили меморіальну табличку. Там було написано, що 1935 р. у гаражі позаду цього будинку два стендфордських студенти — Вільям Х’юлет і Девід Паккард зібрали свою першу електронну схему й пізніше заснували нині всесвітньо відому фірму Hewlett-Packard. Ось там, в гаражі, це й був типовий американський «стартап», коли два-три-п’ять молодих студентів або інженерів з палаючими очима і гострим розумом збираються разом і створюють у неформальному спілкуванні ескіз чи діючу модель, щось таке, що випереджає їхній час на десяток років. Потім вони йдуть до венчурних інвесторів (тобто таких, які готові ризикнути сотнею тисяч доларів задля реалізації суперідеї й можливих майбутніх надприбутків), отримують інвестицію, засновують свій startup, а через два-три роки віддають своє дітище в серійне виробництво або в експлуатацію (проте при цьому левова частка акцій дістається саме першому інвестору, який ризикнув своїми 100 тис. дол., а аж ніяк не авторам розробки й засновникам фірми. Так, Білл Гейтс володіє лише 8,7% акцій Microsoft. Цікаве запитання: звідки беруться в США ці таємничі венчурні інвестори? Знову-таки — від американських традицій. В Америці МОДНО, щойно ставши мультимільйонером, заснувати венчурний інвестфонд і вкладати гроші в цих самих «високочолих з палаючими очима»; крім того, це вигідно: я гадаю, що Енді Бектолшайм, який інвестував у М. Бріна та Л. Пейджа ці найперші 100 тис.дол., заробив на акціях Google багато мільярдів; цей хлопець раніше вклав ще одну свою сотню мільйонів доларів у Sun Microsystems і теж заробив на цьому мільярди — оце так нюх! А от купувати стометрові яхти й розкішні палаци серед американських мультимільйонерів і мільярдерів вважається поганим тоном, це притаманно хіба що якомусь Х’ю Хефнеру з його «Плейбоєм» і голими дівками. І зараз — можете мені повірити — в яких-небудь студентських кампусах (або в «Старбаксах» за чашкою кави) сидять молоді одержимі американські «вигадувачі» нового покоління й винаходять щось зухвале, немислиме, що випереджає час...

Проте є щось, що мені геть не подобається в Америці — це КУЛЬТ ГРОШЕЙ І СПОЖИВАЦТВА. Так, за інформацією Федерального резерву США, поточного року загальний борг американців за кредитними картками склав 2,4 трлн.дол. Але щоб погасити його разом з відсотками і пенею, американцям доведеться виплатити банкам близько 20 трлн.дол., тобто у вісім разів більше за суму боргу. Так, The American Dream стала для американських сімей дуже дорогою, а банки безсоромно роблять собі надприбутки на цій мрії... Співвідношення доходів 1% надбагатих американців і 90% бідних (або небагатих) американців перед Великою депресією (з 1923 до 1929 рр.) було 4,5:1; аналогічним було це співвідношення і в епоху Буша-молодшого (2002—2007 рр.), після чого, як відомо, вибухнули дві грандіозні кризи — 1929 і 2008 рр. Натомість у «білл-клінтонівський» період (1992—2000 рр.), коли це співвідношення було 1,3:1, Америка процвітала. Це означає, що обидві жорсткі фінансові кризи США відбувалися на піці соціальної нерівності, коли національний дохід викачувався з населення на користь 1—2% супербагатіїв, які не вкладали цей дохід у виробничий сектор чи інновації й не створювали в країні робочі місця, а витрачали його на біржі для надування чергових фінансових бульок. Тому — увага: якщо в якійсь країні населення стрімко біднішає, а 1—2% супереліти так само стрімко збагачується — чекайте там біди! Загалом, нинішня жорстока економічна криза особливо яскраво висвітлила аморальність і тупиковий характер економіки (зокрема, значною мірою й американської), що базується на безкінечному зростанні споживання та позик.

Екс-голова МВФ в одному із своїх виступів зазначив: «Реальність свідчить, що традиційні макроекономічні та фінансові показники не мають значення для пересічних громадян. Вид з вулиці є інакшим, ніж з вікон урядових установ чи міжнародних організацій».

Зараз у США, втім, як і в усьому світі, нелегкі часи. Що ж, тепер разом з нашою новою батьківщиною моя сім’я радітиме її досягненням, переживатиме її невдачі, червонітиме за її прорахунки. Я вірю: життя нашої родини буде щасливо й успішно тривати, бо ми привезли з України до Америки свій безцінний капітал — РОЗУМ, ПРАЦЬОВИТІСТЬ, ЧЕСТЬ...