Пристрасть до перемоги палає в кожному з нас. Воля до перемоги — питання тренування. Спосіб перемоги — питання честі.
Маргарет Тетчер, прем'єр-міністр Великої Британії (від Консервативної партії) у 1979–1990 роках

Нова Європа, стара Росія

9 лютого, 2008 - 00:00

У географічному розумінні Росія та Європейський Союз — сусіди. Однак геополітично вони живуть у різних епохах. З одного боку, ми бачимо ЄС XXI сторіччя, що взяв на себе благородну місію — залишити в минулому політику сили й побудувати нову, на основі законів і відповідних інститутів. З іншого — ми бачимо Росію, яка поводиться як абсолютно традиційна держава XIX сторіччя. І для тієї, і для іншої сторони нинішній їхній стан зумовлено передусім історією.

Курс на наднаціоналізм і союзну правову систему в Європі став свого роду відповіддю на конфлікти XX сторіччя, коли націоналізм і політика сили двічі призводили до повного руйнування континенту. Якщо ж говорити про Росію Володимира Путіна, то одним із її рушіїв, як вірно зазначив Іван Крастєв, залишається уявлення про 90-ті роки минулого сторіччя — часу «постнаціональної політики» — як про провал. Якщо кошмари Європи залишилися в тридцятих роках, то кошмари Росії — це ті ж таки 90-ті. Для Європи розв’язання своїх проблем полягає в тому, що держава-нація і політика сили повинні залишитися в минулому. Для Росії — що вони повинні бути відбудовані на майбутнє.

Що ж відбувається, коли держава XXI сторіччя стикається з державою XIX? Контури конфлікту проглядаються вже досить виразно: це й дипломатичне протистояння навколо Косово, України, Грузії та Естонії; і конфлікти навколо нафто- і газопроводів; і обмін жорстокими дипломатичними ударами між Росією та Великою Британією; і повернення Москви до військових навчань, яких не було із закінчення холодної війни.

Європейців це хвилює, і для цього в них є всі підстави. У 90 ті роки вони поставили дуже багато на те, що в майбутньому геополітика віддасть першість геоекономіці; на те, що надходить нова доба, в якій величезна й високопродуктивна європейська економіка зможе на рівних конкурувати зі Сполученими Штатами та Китаєм. Вважаючи, що на зміну «грубій силі» прийшов час «м’якого впливу», вони скоротили свої військові бюджети. Вони уявили, що модель Європейського Союзу візьмуть на озброєння всі інші. Відповідно, коли ця модель укоріниться, вважали вони, Європейський Союз стане супердержавою суперсучасного світу.

Протягом якогось часу всім здавалося, що так воно й буде. Росія була повергнута в прах, і магнітне тяжіння Європи — разом з американськими гарантіями безпеки — затягло в орбіту Заходу практично всі країни Сходу. Створилося враження, що тяжіння структури, яку Роберт Купер назвав «імперією на добровільних засадах», просто не знає кордонів.

Однак на сьогодні розширення Європи сповільнюється — а, можливо, воно й зовсім зупинилося. Відбувається це зовсім не лише тому, що європейцям не хочеться приймати до себе Туреччину. Вони ще й бояться Росії, яка підіймається. Вони усвідомлюють, що, розширившись на Схід, Європа отримала на свою голову нову східну проблему — або, вірніше, стару східну проблему, проблему віковічного суперництва між Росією та її найближчими сусідами.

Коли Росія була слабкою, бідною і готовою інтегруватися з Заходом, проблеми як такої не існувало. Але сьогодні, коли Росія знову стала на ноги й розбагатіла, вона згадала старі образи і тепер вже не хоче йти до Європи; вона хоче йти своїм курсом назад у число наддержав. Путін шкодує про розпад Радянського Союзу і домагається панування над країнами Балтії та Східної Європи, а також над Україною, Грузією, Молдовою та іншими територіями, які в Росії називають «нашим близьким зарубіжжям». При цьому перші дві групи вже офіційно стали частиною Європи, а інших у Європі називають «нашими новими сусідами».

Виходить, що країни Європейського Союзу раптом виявилися втягнутими в конфронтацію цілком у дусі XIX сторіччя. Після десятиріччя добровільного відступу Росія знову йде вперед, використовуючи на противагу привабливій силі Європи більш традиційні важелі влади. Грузії вона оголосила тотальне торговельне ембарго; Литві, Латвії та Білорусі неодноразово перекривала поставки нафти; припиняла поставки газу до Молдови і України; Естонію після скандалу, пов’язаного з радянським військовим пам’ятником, покарала припиненням залізничного сполучення і кібернетичною атакою на комп’ютерні системи її уряду. Що стосується Грузії, то тут Росія підтримує сепаратистські рухи; на території Грузії, а також на території Молдови, Росія тримає свої збройні сили. Окрім того, Росія фактично вийшла з Договору про звичайні збройні сили в Європі, і тепер може розгортати на своєму західному фланзі стільки військ, скільки забажає.

За даними соціологічних досліджень, європейці починають поглядати на свого великого сусіда з усе більшим неспокоєм. Минулого року президент Франції Ніколя Саркозі зазначив, що «Росія, знову пробиваючись на світову арену, з певною часткою грубості використовує свої активи, зокрема, нафту й газ». Навіть міністр оборони Фінляндії вже висловився в тому дусі, що коли «ключовим елементом» політики Росії «в сфері міжнародних стосунків» знову стає «військова сила» — це не добре.

Але чи не може виявитися так, що Європі нічим буде відповісти — ні за станом її інститутів, ні за наявністю сили волі? Іншими словами, дістав ніж — бий, але чи є в Європи той ніж?

Уявити, що зрушення вздовж політичного розлому між Європою та Росією перейдуть у потрясіння, загалом, нескладно. До конфронтації з Росією може призвести, наприклад, криза навколо України, яка хоче вступити до НАТО. Конфлікт між грузинським урядом і силами сепаратистів у Абхазії та Південній Осетії також може зрештою вилитися у військове зіткнення між Тбілісі та Москвою.

А що ж зроблять США і Європа, якщо Росія вирішить «застосувати силовий прийом» до України чи Грузії? Дуже можливо, що нічого. Європа, перебуваючи в стані постмодерну, навряд чи навіть згадає про повернення до конфронтації з великою державою і робитиме все, щоб цього уникнути. Що ж до Штатів, то в наших відносинах із Росією ніяких серйозних зрушень не станеться, принаймні, до відходу нинішнього уряду.

Як би там не було, якщо конфронтація між Росією та Україною або Росією і Грузією все ж станеться, світ зміниться. Можливо, це буде абсолютно новий світ. Можливо, він стане таким, як колись. На Заході ще багато таких, кому подобається думати, що на дворі ера геоекономіки. Але, як влучно висловився один шведський аналітик, «ми живемо в новій ері геополітики, і просто не можна прикидатися, що це не так».

Роберт КАГАН — старший науковий працівник Фонду Карнегі «За міжнародний мир», член Трансатлантичної групи Фонду Маршалла «Німеччина — США» (German Marshall Fund of the United States), автор щомісячної колонки для The Washington Post.

Роберт КАГАН The Washington Post, США, 6 лютого 2008, переклад ИноСми.Ru
Газета: 
Рубрика: