Спогад про Отто фон Габсбурга
Мене з юних років цікавила Австро-Угорська імперія, бо в нас у кухні висів портрет імператора Франца-Йосифа. Як я на шостому році життя спитав батька, чому він тримає той портрет, він відповів, що це була набагато краща держава за Польську Республіку. Він пояснив, що в цій імперії не було наміру денаціоналізувати чи асимілювати різні нації, етнічні групи. Вона дозволяла збереження мов і культур різних народів, мала компетентну й чесну адміністрацію. Це все великою мірою суперечило тому, чим була й що робила Польська держава від 1918 до 1939 року. Вона, навпаки, хотіла асимілювати українців, заважала праці українських громадських організацій, арештовувала українських націоналістів, навіть палила українські церкві на Волині.
Для мене зустріч з доктором Отто фон Габсбургом у Римі 1968 року була надзвичайно цікавою, а приятельські взаємини, що створилися між нами і продовжувалися 40 років, були близькі й плідні. Це сталося під час навчання 500 молодих президентів підприємств, з їхніми дружинами, з різних країн і континентів у так званому «Університеті молодих президентів». «Університет молодих президентів» тривав тільки один тиждень, але кожного дня знані, цікаві особистості (письменники, політики, професори, артисти) робили доповіді на різні теми. Зазвичай 10 доповідей проходили паралельно. Це відбувалося 4 рази щодня, на різні теми, і учасники вибирали або теми, або доповідачів, що їх цікавили. Найбільш популярні доповіді відбувалися кілька разів, щоб дати можливість взяти участь у них усім учасникам університету і доповідачам.
Серед викладачів був Ауреліо Печчеї — знаний італійський промисловець, який став гуманістом. Саме того року з трьома однодумцями він створив Римський клуб. Я слухав його доповідь, і тому дещо пізніше став членом Римського клубу. Я теж був доповідачем, а третім, цікавим для всіх, був Отто фон Габсбург. Я слухав його доповідь і відразу після неї ми вийшли на подвір’я і почали дискутувати. Я йому сказав, що я українець. Він з якоюсь особливою радістю усміхнувся і сказав: «То Ви, певно, з Галичини». Я відповів, що я справді звідти. Отто спонтанно й з ентузіазмом зачав розказувати родинну історію:
«Я багато знаю про Галичину, про Підкарпаття, особливо про Коломию. Мій батько, Шарль І (Карл І), мені розказував про те, що він служив кадетом в армії в тих околицях. Він розповідав мені про це з якоюсь теплотою й особливим сентиментом. Було зрозуміло, що він дуже любив ту частину Галичини. Я навіть думав, що в нього були якісь особисті переживання (з усмішкою) в тих околицях. Я від того часу цікавився й дальше цікавлюся Галичиною й узагалі Україною. Я дуже позитивно ставлюся до неї».
Під час цієї зустрічі я запросив до трону претендента, який вважався від 1922 року королем кількох країн і регіонів, серед них і Галичини, а також був графом Буковини, бути регулярним викладачем в Міжнародному інституті менеджменту в Женеві (МІМ-Женева), директором якого я був тоді. Він приїжджав майже щороку, а часом двічі на рік у 70—80-ті і в першій половині 90-х років. Його лекції надзвичайно високо оцінили і учасники магістерських програм (МВА), і учасники програм для вищих кадрів (Senior Executives). Я продовжував спілкування з доктором Отто фон Габсбургом, слідкував за його працею й залишився в періодичному листовному або телефонному контакті аж до 2008 року. Він навіть одного разу гостював у нашій хаті.
Отто фон Габсбург був дуже мудрою й порядною людиною. Генерал Франко запропоновував йому в 1961 році стати королем Іспанії. Він відмовився, посилаючись на те, що династія Габсбургів була на іспанському троні надто далеко в минулому. На його місці багато претендентів, які втратили свої права, майно і громадянство, були б прийняли таку пропозицію, не вагаючись ні секунди.
Під час лекції в МІМ-Женева десь 1974 року Отто фон Габсбург сказав, що король Іспанії Хуан Карлос відіграє дуже важливу роль в трансформації диктатури генерала Франко в демократичну державу. Пам’ятаю, як він сказав: «Хуан Карлос замало здібний — я це знаю, бо це мій кузен, — щоб думати, що він цим усім процесом може сам керувати. Він, проте, досить мудрий, щоб мати плідні взаємини з ключовими політиками, які проведуть належну трансформацію». І справді, добрим прикладом є Феліпе Гонсалес, який був прем’єр-міністром від 1982 до 1996 року (4 мандати підряд) і одним з ключових архітекторів згаданої трансформації. Король Хуан Карлос мав з ним досить добрі стосунки, незважаючи на те, що Феліпе Гонсалес був головою Соціалістичної партії. Мені пощастило познайомитися і з Хуаном Карлосом і з Феліпе Гонсалесом. Це були люди майже протилежних характерів.
Отто фон Габсбург, син останнього імператора Австро-Угорської імперії, був надзвичайно інтелігентною людиною, з чудовою освітою, знав 6 мов. Він добре розумів світ, жив у багатьох європейських країнах, декілька років — у США, відвідував Азію. Він писав статті про політичний стан країн, деякі з них були прогнозувального характеру. У своїх поглядах він був досить консервативним, але водночас і прогресивним. У нього була власна ідеологія, він був завзятим ворогом німецького типу націоналізму, нацизму й комунізму. Він пропагував створення об’єднаної Європи, в якій бачив і країни Східної Європи, включно з Україною. Не дивно, що він став членом Європарламенту і тримав в ньому символічне вільне крісло для європейських країн за залізною завісою. Він відіграв дуже активну роль в революціях 1989 року.
Доктор Отто фон Габсбург помер 4 липня цього року. Це велика втрата впливовою людини, прихильної до України. Для мене це була втрата старшого приятеля, якого я дуже поважав, від якого я багато чого навчився. З кількох живих європейських королів, яких я особисто знаю, я все ж думав, що Отто фон Габсбург був би був найкращим королем.
Вічна йому пам’ять!
