Тільки наука змінить світ. Наука в широкому розумінні: і як розщеплюється атом, і як виховувати дітей… І дорослих теж.
Микола Амосов, український лікар, учений в галузі медицини, біокібернетики

«Тузлення». Дія друга

16 липня, 2005 - 00:00

Інформаційна війна між Росією і Україною включає в себе не лише традиційну «нафтогазову» складову. Після чергового раунду переговорів з розмежування морського простору, який пройшов у Києві 13 липня, виявилося, що Росія не лише не бажає визнавати морський кордон між двома державами, який існував у Радянському Союзі, але й наполягає на тому, що правовий статус острова Коса Тузла залишається невизначеним. Таким був зміст заяви, розповсюдженої МЗС Росії 14 липня. Перша дія трагіфарсу під назвою «Тузла» відбувалася восени 2003 року, коли з російського боку почалося будівництво дамби без жодного узгодження з українською стороною, у пресі почалася справжня істерія щодо належності острова, президенти двох країн вдавали, що вони до конфлікту непричетні.

Таким чином, Україні вперше відверто висунуто територіальні претензії на рівні виконавчої влади (у 1992—1993 роках заяви про належність Криму і Севастополя до Росії робилися на парламентському рівні). Українська дипломатія отримала чудову нагоду довести свою професійність і змусити противника стати партнером на своїх умовах. Що цим протистоянням може виграти Росія — інше питання. На міжнародному рівні — нічого. Погіршення відносин з Україною не з вини України не зможе принести їй жодних дивідендів. Використання своєї позиції як засобу тиску на Україну могло бути актуальним 10—15 років тому. Зараз, очевидно, українці принаймні знають собі ціну і знають, що є реальним, що є банальним шантажем.

МЗС України відповіло на заяву російських колег обережно. В Україні, йдеться у заяві, «із здивуванням сприйнято коментар Департаменту інформації і преси МЗС Російської Федерації від 13 липня цього року, зокрема ту його частину, в якій ставиться під сумнів належність Україні острова Коса Тузла». Україна також вважає, що з підписанням 24 грудня 2003 року українсько-російського договору про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки «російською стороною, в ході переговорів державних делегацій з розмежування Азовського і Чорного морів та Керченської протоки, неодноразово підтверджувалась належність Україні острова Коса Тузла. Саме на основі визнання цього незаперечного факту і ведуться переговори з делімітації Керченської протоки».

Навколо непростих переговорів з розмежування водних просторів (очевидно, що Росія хоче за будь-яку ціну уникнути як оплати використання української території, так і втрати контролю за рухом суден у Чорноморській та Азовській акваторіях) створюється напруга, яка здатна лише відтягти ці переговори. Із цього можна зробити висновок, що аргументів на захист своєї позиції Росія вже не має. Зате позиція російського керівництва — «захист своєї землі» — за умов поступового падіння популярності президента Путіна і відсутності виразних претендентів на президентську посаду — є традиційним виходом із внутрішньої ситуації.

Росія потерпіла поразку у спробі «розіграти» українську карту під час минулих президентських виборів в Україні. Цілком очевидно, що ця поразка є дискомфортною для багатьох росіян, у тому числі — і для тих, хто сьогодні при владі. Саме з цим, очевидно, пов’язана і зневажлива лексика президента Путіна («Якщо Україна не буде тирити газ»), демонстративна підтримка не лише Януковича та Партії регіонів, але й тих, хто мав би відповісти за кримiнальним кодексом (у тому числі, можливо, й за те, що «тирив» газ), різними колами Москви. Спроби «газового тиску», постійні інформаційні кампанії у мас-медіа — явно з цього ж розряду.

Можливо, росіянам дійсно боляче визнати, що їхнє уявлення про світ дещо відрізняється від реальності. Можливо, дійсно має сенс спочатку викинути емоції. А потім — працювати. Оскільки і Україні, і Росії немає жодного раціонального сенсу сваритися — втрати від цього завжди перевищать можливі вигоди одного моменту.

Віктор ЗАМ’ЯТІН, «День»
Газета: 
Рубрика: