Друзі та вороги України

Військова тривога біля українських кордонів триває, і Кремль мобілізує для шантажу України та Заходу всі свої сили, зокрема впливових політичних лобістів. Головнокомандувач ВМС Німеччини віце-адмірал Кай-Ахім Шенбах на конференції в Делі заявив: «Чи справді Росія хоче, щоб маленька та крихітна смужка української землі інтегрувалася до країни? Ні, це собача дурість. Путін, ймовірно, тисне, тому що він знає, що може це зробити, і він поділяє думку ЄС. Чого він справді хоче, то це поваги. Він хоче поваги на високому рівні, і, Боже мій, трохи поваги — це недорого, навіть безкоштовно. Якби мене запитали, чи легко було б надати йому поваги, якої він дійсно вимагає і, ймовірно, на яку також заслуговує. Росія — стара країна, Росія важлива». І додав, що Росія важлива для Німеччини та Індії, передусім для протистояння Китаю, а наші санкції йдуть не в тому напрямку. Звичайно, ми не можемо погодитися з тим, що відбувається в Україні, ми маємо займатися цим питанням. Але Кримський півострів пішов, він ніколи не повернеться. Це факт». Дипломатичний скандал, що спалахнув, призвів до відставки бравого адмірала, але аж ніяк не до ліквідації проросійського лобі в Німеччині.

Також президент Хорватії Зоран Міланович, який представляє соціал-демократичну партію — спадкоємницю союзу комуністів Югославії, пригрозив, що як верховний головнокомандувач збройних сил відкличе «всіх до останнього» хорватських військовослужбовців із сил НАТО у Східній Європі у разі збройного конфлікту між Росією. Президента, на відміну від адмірала, ніхто у відставку відправляти не став (це не так просто зробити), але уряд Хорватії, принаймні, його слова дезавуював. Звичайно, Шенбахом і Мілановичем список високопоставлених російських лобістів у Європі далеко не вичерпується, але те, що в бій уже кинуті такі великі постаті, багато про що говорить. Москва зараз докладає максимальних зусиль, щоб розколоти НАТО та Євросоюз щодо України, але досягти своїх цілей їй не вдається, і для Путіна дедалі більшою проблемою стає вихід з нинішньої кризи без втрати обличчя.

Більшість країн Заходу досить адекватно реагують на погрози Путіна на адресу України, зокрема концентрацію російських військ поблизу українських кордонів. Тут і постачання Україні сучасного оборонного озброєння. Тут і згода на запровадження масштабних та руйнівних антиросійських санкцій у разі російського нападу на Україну. Президент США Джо Байден вже не виключає запровадження санкцій особисто проти Володимира Путіна (у Москві пригрозили розривом відносин з тими, хто посміє зазіхнути на священну та недоторканну особу російського президента) і отримав повну підтримку в Лондоні. Що ще важливіше, Байден серйозно задумався про те, щоб додатково спрямувати до Східної Європи 8500 американських військовослужбовців. Союзники США по НАТО також розглядають можливість посилити угруповання військ та озброєнь у цьому регіоні. Звичайно, серйозно вплинути на Путіна можна буде лише тоді, коли всі ці додаткові контингенти опиняться на місці, але, ймовірно, з цим проблем не буде, якщо російська сторона продовжуватиме нагнітати напруженість навколо України. Що дуже характерно, Байден тепер трохи інакше, ніж раніше, висловлюється про можливість відправлення американських військ до України в разі російської агресії. Він каже, що не хотів би відправляти американські війська в Україну, що він не має бажання це робити. Погодимося, що тут є певне зрушення порівняно з колишнім категоричним запереченням можливості появи американських солдатів на українській території. Якщо дуже не хочеться, але потреба змусить, то війська, виходить, таки можна послати. І Путін, схоже, починає розуміти, що в разі початку війни легкої прогулянки Україною не буде, завоювати її за кілька днів не вийде. А якщо війна затягнеться на кілька місяців, то може статися катастрофа в російській економіці. Якщо всі обіцяні руйнівні санкції справді будуть запроваджені, то рубль, який лихоманить уже зараз, лише на обіцянках санкцій, перейде в режим вільного падіння, і в такому ж режимі опиняться акції російських компаній. Крім того, вкрай низька мотивація російських солдатів на війну проти України може зіграти з агресором злий жарт.

На тлі солідарних дій держав Євросоюзу та НАТО щодо Росії дисонансом виглядає позиція Німеччини. Вона виглядає більш-менш мюнхенською, що є наслідком дії двох факторів. Тут дається взнаки давній комплекс провини у німців за ті страждання, які Німеччина завдала населенню Радянського Союзу в роки Другої світової війни. Мовляв, німцям не можна постачати зброю тим, хто є потенційним противником Москви, і не можна запроваджувати проти неї руйнівні санкції. У цьому комплекс провини розуміють у Берліні в цілком імперському дусі. Комплекс провини німецькі політики відчувають лише стосовно Росії як правонаступниці СРСР, а не стосовно країн Балтії, Білорусі та України, хоча саме ці території були повністю окуповані німецькими військами і зазнали найбільших людських та матеріальних втрат, зокрема через Голокост... Але комплексу провини стосовно тієї ж України нинішній німецький уряд чомусь не відчуває. Також треба взяти до уваги дію другого чинника — високий рівень корумпованості німецької еліти російськими грошима, що, зокрема, змушує її повторювати, мов мантру, що «Північний потік-2» — це суто економічний, а не політичний проєкт. Залишається сподіватися, що громадська думка в Європі та в самій Німеччині зрештою змусить канцлера Олафа Шольца зайняти більш рішучу позицію щодо підтримки України та не обмежуватися лише деклараціями.

Путін поговорив телефоном з президентом Куби Куба Мігелем Діас-Канелем Бермудесом. Згідно з офіційним комюніке, було «обговорено питання подальшої координації дій двох країн на міжнародній арені відповідно до принципів стратегічного партнерства та традицій дружби та взаєморозуміння». Можна не сумніватися, що питання розміщення російських ракет на Кубі під час цієї розмови не обговорювалося, але сам факт контакту Путіна з кубинським президентом має показати Заходу, що Росія може піти на повторення Карибської кризи. Шантаж триває, але тут уже відчувається якась інерція. Така сама інерція спостерігається у російській пропаганді. Вона намагається знайти casus belli у той момент, коли він ще (або вже) не потрібен Кремлю. Ось стався вибух в автобусі у Воронежі. Щоправда, це було ще 12 серпня 2021 року. Тоді загинуло 2 і було поранено 26 людей. Згідно з початковою офіційною версією, вибухнуло газобалонне обладнання автобуса. Проте, досить швидко з’ясувалося, що автобус працював на дизельному паливі. Тоді з’явилися абсолютно анекдотичні версії, ніби в салоні вибухнув газовий балон або вибух став наслідком війни між конкуруючими компаніями-перевізниками.

І ось тепер з’являється інша версія, з посиланням на джерела у ФСБ, згідно з якою вибух могли влаштувати якісь міфічні диверсанти з України «з метою дестабілізації обстановки у регіоні». Жодних реальних фактів на підтримку цієї версії не наводиться, і цілком ймовірний «ісламістський слід» теракту не розглядається. Але стверджується, нібито, як пише «Московский комсомолец», «всі підозрювані встановлені: вони приїхали до Росії та залишили країну за своїми іноземними паспортами. При цьому, як зазначає співрозмовник, місцеві спецслужби були попереджені компетентними органами про можливу активність диверсійної групи заздалегідь, і керівництво ФСБ має питання до роботи колег». Будь-яка нормальна людина скаже, що тут узагалі нема про що говорити. Можна не сумніватися, що у серпні 2021 року, як і раніше і пізніше, тисячі українських громадян в’їжджали до Росії за своїми паспортами та благополучно поверталися назад. Чинний безвізовий режим між Росією та Україною поки що дозволяє робити це цілком легально. Однак із повідомлення «МК» можна зрозуміти, що жодного з підозрюваних не було затримано російськими спецслужбами і тим більше не взято на місці злочину.

Отже, пред’явити підозрюваним нічого, а в уявному теракті, суворо кажучи, можна звинуватити будь-якого українського громадянина, який в’їхав на територію Росії за кілька тижнів до трагедії у Воронежі й повернувся в Україну вже після вибуху. У такому вигляді версія ФСБ на привід до війни не тягне. У принципі, її можна використовувати для запровадження з боку Росії візового режиму для українських громадян, але якщо в Кремлі ухвалять відповідне рішення, запровадити візовий режим можна буде й без жодного приводу. Проте Москва, здається, поки що не зацікавлена ??у запровадженні візового режиму з Україною, оскільки заборона для безвізового відвідування Росії українцями, напевно, призведе до того, що й з українського боку заборонять росіянам безвізове відвідування України. А наявна практика зараз активно використовується Москвою для інфільтрації своєї агентури в Україну та для її евакуації в разі загрози провалу. Саме собою скасування безвізового режиму й повне закриття російсько-українського кордону може стати як ще одним засобом шантажу, так і свідченням початку реальної російської агресії, але нині такий радикальний крок виглядає малоймовірним.