Нові лінії фронту в політиці Європи

Президент Франції Еммануель Макрон вважає майбутні вибори до Європарламенту, які відбудуться в травні 2019 року, битвою не між традиційними правими та лівими, а між популістами та проєвропейськими прогресистами, подібними до нього самого. Прем’єр-міністр Греції Алексіс Ціпрас останнім часом використовує ту ж риторику, заявляючи, що «всі прогресивні, демократичні та проєвропейські сили зобов’язані стати пліч-о-пліч на один бік історії». Чи може реально статися подібне фундаментальне політичне зрушення на загальноєвропейському рівні, багато в чому схоже з тим, що рік тому зумовило прихід до влади у Франції Макрона?

Європейська народна партія (ЄНП) на правому фланзі та Прогресивний альянс соціалістів і демократів (S&D) на лівому  вже давно спільно контролюють Європарламент, де вони правлять на підставі компромісу. З часом це призвело до своєрідної політичної гомогенізації в Європі, що зумовило різке зниження участі в виборах. Ті ж, хто голосує, все частіше обирають партії, що борються проти істеблішменту та зазвичай висловлюють екстремістські погляди.

Як наслідок — ЄНП і S&D, що спільно  2009 року контролювали 61% місць в Європарламенті,  2014 року отримали лише 54% голосів, тобто, в цьому органі влади екстремістські партії трохи домоглися домінування. Вибори 2019 року, швидше за все, зумовлять ще більше втрат партіям істеблішменту: як очікується, вони отримають лише 45% депутатських місць.

На даному етапі вбачається сумнівним, що хто-небудь наважиться організовувати кампанію, виходячи з поділу на правих і лівих, що, зокрема, спричинено глибокими суперечностями всередині самих цих партій. На правому фланзі ЄНП розривається між проєвропейськими лібералами та консервативними євроскептиками, хоча ця партія і затвердила Манфреда Вебера з німецького Християнсько-соціального союзу (ХСС) як свого «провідного кандидата» (Spitzenkandidat).

На нещодавньому з’їзді ЄНП у Гельсінкі голова Європейської ради Дональд Бляк прямо заявив: порушення принципів верховенства закону несумісні з належністю до родини християнських демократів. Ця заява була вочевидь направлена на адресу прем’єр-міністра Угорщини Віктора Орбана. В Європарламенті ЄНП навіть проголосувала за застосування статті 7-ї Лісабонської угоди проти Угорщини. Цей крок передбачає введення санкцій у відповідь на систематичні порушення урядом Орбана принципів незалежності судової влади, свободи слова, а також прав меншин і мігрантів.

Але це голосування ЄНП було значною мірою мотивоване бажанням партії зберегти свої шанси на те, щоб залишитися найбільшою партією в ЄС, а також гарантувати, що наступним керівником Єврокомісії стане Вебер. Якщо розглядати ширше, ЄНП була змушена так проголосувати через потужний політичний тиск. У інших обставинах ця партія, напевно, спокійно дозволяла б Орбану й надалі безконтрольно порушувати демократичні норми заради збереження власної гегемонії в парламенті ЄС.

Відмовляючись висвітлити свою позицію щодо Орбана або виключити його, ЄНП дуже ризикує. Якщо Європейська рада обере Вебера наступним головою Єврокомісії, соціал-демократи та ліберали в Європарламенті можуть відмовитися проголосувати за кандидата від партії, в лавах якої залишається Орбан. Саме тому Макрон, зацікавлений у розколі ЄНП і залученні ліберального крила цієї партії на свій бік, виступаючи проти системи з «провідними кандидатами» (Spitzenkandidat).

Існують три альтернативи. По-перше, Європейська рада може обрати кандидата від ЄНП, який  менш двозначно визначається щодо Угорщини. Головний представник ЄС на перемовинах про Брекзіт Мішель Барньє міг би стати серйозною заміною Веберу, а може так статися, що і єдиною в лавах ЄНП.

Друга альтернатива — підтримати Франса Тіммерманса з голландської Партії праці. Він украй негативно ставиться до Орбана і є прийнятною кандидатурою для канцлера Німеччини Ангели Меркель і лібералів ЄНП. Так, звичайно, для Меркель більш прийнятний Вебер. Але якщо Європейська рада опиниться у безвиході, а Європарламент виступить проти запропонованої їм кандидатури, тоді Меркель могла б підтримати іншого кандидата. Крім того, на тлі падіння популярності S&D майже неймовірно, щоб Вебер отримав підтримку депутатів цієї партії.

Третім варіантом міг би бути кандидат, підтримуваний Альянсом лібералів і демократів за Європу (АЛДЄ), наприклад, Маргрет Вестагер, комісар ЄС з питань конкуренції. Деякі спостерігачі стверджують, що данський уряд ніколи не висуне Вестагер як свого кандидата. Проте Макрон, що активно підтримує Вестагер, міг би висунути її кандидатуру від Франції — це був би безпрецедентний крок, здатний пришвидшити європеїзацію континентальної політики.

У цілому, популістські сили сповна можуть отримати більшість в Європарламенті, хоча вони і не діятимуть як об’єднана сила під єдиним політичним прапором. І тоді Макрону доведеться створювати політичну коаліцію або з ЄНП, або з S&D, чиї погляди в основному збігаються з його концепцією реформ Євросоюзу і, що ще важливіше — єврозони. Мало того, як і принцип верховенства закону, питання про реформи єврозони стане ключовою лінією фронту, вздовж якої вишиковуватимуться політичні альянси.

Макрон уже заручився підтримкою правоцентристських лідерів у Іспанії та Нідерландах, які симпатизують його ідеям європейської інтеграції. Він налагодив хороші взаємини з прем’єр-міністром Нідерландів Марком Рютте, хоча той і виступає проти реформ єврозони, які пропонує Макрон.

Є ще два питання, які, ймовірно, вплинуть на результат виборів до Європарламенту. По-перше, лідери Європи повинні будуть  зміцнювати зовнішні кордони ЄС, насамперед шляхом створення Європейської прикордонної служби, необхідність  якої давно вже назріла. Подібна пропозиція, поза сумнівом, обурить націоналістичних популістів, які виступатимуть проти створення загальноєвропейської прикордонної служби, хоча самі критикують міграцію.

По-друге, лідери Європи повинні будуть зобов’язатися боротися з легальним і нелегальним ухиленням великих компаній, особливо великих технологічних фірм від податків. Це питання з високими ставками, оскільки від нього залежатиме спроможність держав зберігати фінансову стабільність у добу, коли економіка стає все більш цифровою.

Певний поступ на цьому фронті вже досягнутий, в основному завдяки Вестагер. Але потрібні рішучіші дії, щоб країни ЄС продовжували надавати корпораціям податкові пільги. Крім того, Німеччина переглядає своє позитивне ставлення до підтриманого Францією плану обкласти податками прибутки великих технологічних компаній на рівні ЄС, тому подальший поступ зовсім не гарантований.

Варто зважати, що політичне перегруповання, що відбувається в Європі, дозволить втілити в життя запропоновану Макроном концепцію сильнішої та більш інтегрованої Європи. Новітні труднощі, зокрема, бюджетна боротьба Італії з Єврокомісією, засвідчують, що подібний результат  не зовсім гарантований, але він залишається найпереконливішою противагою зростанню популізму.

Проект Синдикат для «Дня»

Закі ЛАЇДІ, професор з міжнародних відносин у паризькому Інституті політичних досліджень  (Sciences Po), був радником екс-прем’єр-міністра Франції Мануеля Вальса