Стосунки українців та росіян: погляд із Заходу

Поява в 2017 р. в Німеччині книги Андреса Каппелера «Нерівні брати: Українці та росіяни від Середньовіччя до сучасності» (перевидана в Україні українською мовою в 2018 р.) важлива тим, що дає західному, зокрема німецькому, читачеві уявлення про Україну, а також стосунки українців та росіян протягом майже тисячолітньої історії. Значна частина цієї інформації для західного читача є терра інкогніта. Сам Каппелер, який викладає східноєвропейську історію у Віденському університеті, справедливо пише: «Західні країни перейняли уявлення про великого і малого братів. Захід не сприймав Україну самостійним гравцем, політики великих держав, насамперед Німеччини й Росії, загалом не зважали на неї. Україна й досі перебуває в тіні Росії, яка вже понад два століття залишає за собою право верховодити над історією Східної Європи». Боляче й образливо це читати. Але так є. І в цьому частка провини українців, українських істориків, які так і не донесли своє бачення на історичні процеси, що відбувалися в Східній Європі протягом Середньовіччя, ранньомодерних і модерних часів. На цю історію Захід переважно дивиться через «російські окуляри».

Така наша «історична непредставленість» на Заході б’є по нинішніх українцях. «...західна рецепція України,— пише Капеллер,— й тепер змінюється доволі нерішуче. Багато хто й досі не готовий адаптувати українську державу як самостійного гравця в історії. Для численних політиків, бізнесменів і дипломатів Україна досі цікава лише як шахова фігура у відносинах з Росією. Мислення великодержавними категоріями не зважає на Україну та її інтереси, її сприймають як об’єкт, а не як суб’єкт історії».

Каппелер (треба віддати йому належне) намагається подати відносно зважений та адекватний погляд на українську історію та відносини між українцями й росіянами. Особливо це видно, коли він веде мову про XVIII—XIX ст. Цей дослідник спеціалізується переважно на цьому періоді. Каппелер справедливо відзначає, що у XVIII ст. українці відіграли чи не головну роль у вестернізації Російської імперії. Вони в той час помітно випереджували росіян. Зрештою, в ті часи культурні здобутки українців поширювалися на Заході. Так, Каппелер звертає увагу на те, що українського композитора Дмитра Бортнянського (1751—1825) високо цінував прусський король Фрідріх Вільгельм ІІІ, а одна з мелодій цього митця ввійшла до «Великої вечірньої зорі», яку традиційно виконують у збройних силах Федеративної Республіки Німеччини під час святкової музичної церемонії перед національним гімном. Однак ситуація в  ХІХ і ХХ ст.ст. помітно змінилася. В умовах Російської імперії, а потім Радянського Союзу росіяни отримали кращі можливості порівняно з українцями щодо отримання освіти й доступу до культурних цінностей. Зрештою, основне культурне життя імперії зосереджувалося в «двох столицях»— Санкт-Петербурзі й Москві. Київ же й інші українські міста в культурному плані від них помітно відставали. Та й самі вони, завдяки політики імперської адміністрації, ставали осередками не української, а російської культури. Українська культура в таких умовах маргіналізувалася, перетворювалася в сільську. Це культурне відставання українців від росіян давало знати не лише в імперській Росії в ХІХ— на початку ХХ ст. й Радянському Союзі, але і в нинішні часи.

Шкода, але стереотипи російської історіографії, багато з яких присутні також в історіографії українській, справили певний вплив на Каппелера. Хоча не будемо йому це закидати. Він користувався часто такою лектурою, в т. ч. й українською, де присутній російський погляд на багато питань. Наприклад, він забуває сказати, що після розпаду Галицько-Волинської держави, яку коректніше було б назвати Руським королівством, її землі відійшли не лише до Польщі, Великого князівства Литовського та Угорщини, а й до новоутвореної Молдавської держави, де на початках переважав руський (український) етнічний елемент. Або твердження, що першим друкованим україномовним літературним твором була «Енеїда» Івана Котляревського. Та ще за півтора століття перед «Енеїдою» україномовні літературні твори друкувалися. Правда, не кирилицею, а... латинкою. Каппелер фактично ігнорує кримськотатарських і турецький чинник в історії України. Тому в нього виходить, що південноукраїнські землі, т. зв. Новоросія, були «пусткою», яку почала освоювати Російська імперія. Про Ханську Україну (Ганьщину) в його роботі немає ні слова. Іноді зустрічаємося з явними курйозами. Зокрема, він стверджує, що Нестор Махно був... етнічним росіянином.

Певно, не втішить українського читача інтерпретація Каппелером деяких важливих подій для української історичної пам’яті, що стосуються відносно недавніх часів. Наприклад, пишучи про Голодомор 1932—1933 рр. Капеллер пише: «Малоймовірно, що це була заздалегідь спланована каральна акція проти українців. А тому, на мою думку, навряд чи доречно вести мову про геноцид українського народу та ставити голод на один щабель із винищенням євреїв і вірменів». Хоча тут же автор наводить факти, які дають підстави твердити, що це все ж була спланована каральна акція проти українців, а число її жертв—  величезне. Однак треба мати на увазі, що подібне уявлення про український Голодомор поширене на Заході. До того ж це уявлення підтримують і пропагують деякі наші землячки. У дечому сумнівним виглядає також інтерпретація Капеллером національно-визвольної боротьби українців під час Другої світової війни.

Та облишимо вади цієї книги. Подякуймо Каппелеру, що він написав її, тим самим просвітивши хоча б вчену публіку в Німеччині. До того ж автор з великою симпатією говорить про сучасну Україну, віддаючи їй перевагу перед сучасною Росією. «На відміну від Росії,— пише він,— в Україні масові руху громадянського суспільства двічі домагалися успіху. Україна— це не «невдала держава», як часто стверджують у Росії й на Заході. Перед Україною хоч і стоять величезні економічні й соціальні проблеми, додержання верховенства права досі не гарантоване, корупція пронизує все життя суспільства, а влада олігархів не здолання, проте політичний розвиток в Україні протягом останніх 25 років позитивно вирізняється на тлі політичного розвитку в Росії. В жодній іншій пострадянській країні, за винятком балтійських держав, не встановилася парламентська демократія з коректним проведенням виборів, зі зміною влади та загалом вільними засобами масової інформації. Молоду державу вдалося стабілізувати назовні й консолідувати внутрішньо без жодних збройних конфліктів, знову ж таки на відміну від Росії. Змінилося це лише взимку 2013/14 рр. і через розв’язану Росією війну, яка ставить (відносно) успішну історію України».

Що ж, нашим діянням була дана хороша оцінка...