З претензією на роль «старших братів»

За останній тиждень побільшало випадків своєрідних повчань з боку російських лібералів. Принаймні так вони себе називають. Деякі з них намагаються розтлумачити українцям, що таке демократія перебуваючи в Москві. Наприклад, після заборони російських соціальних мереж в Україні із проповіддю до Президента Петра Порошенка звернулась Ксенія Собчак. Після неї по пунктах «Раз и навсегда про украинское «какое право русские имеют нас поучать» українцям вирішив розтлумачити Володимир Милов. Причому і перша, і другий факт війни, яку розв’язала їхня країна проти нашої мирної держави, у своїх повчаннях проігнорували. Свої думки з приводу тлумачень Милова висловлюють  нижче український публіцист Сергій Грабовський і професор з Москви Борис Соколов.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ

Навіть багато які найпослідовніші і найзначніші російські опозиціонери не можуть утриматися від спокуси приміряти на себе роль «старших братів», коли йде мова про Україну. От і зараз: Володимир Милов, один із соратників Бориса Нємцова і знакових лібералів, опублікував у «Фейсбуці» текст з промовистою назвою: «Раз и навсегда про украинское «какое право русские имеют нас поучать». Не стану спинятися на всіх аргументах Милова на користь того, що росіяни мають право повчати українців, хоча там вистачає пересмикувань і відвертої неправди. Зупинюсь на одному положенні. «Тысяча извинений, но уже, по-моему, ясно, что реформы мы умеем делать лучше вас», — пише Милов. — И в международных рейтингах конкурентоспособности мы, мягко говоря, повыше вас». Добре запам’ятали ці слова? А тепер інша цитата — з брошури «Путин. Итоги» (2008), автори якої наголошують: «Армия, пенсионная система, системы здравоохранения и среднего образования, дороги при Путине деградировали. ...Счастливое время в основном позволило привести в относительный порядок финансы, но... инвестиции в развитие реального сектора росли весьма сдержанно, модернизации производственных мощностей за это время не произошло. Возможности, образовавшиеся благодаря внезапному «нефтяному дождю», были упущены... В результате к концу путинского президентства мы опять у разбитого корыта — без работающих систем социального обеспечения, с нарастающим дефицитом пенсионного фонда, с армией из прошлого века, огромными долгами госкомпаний, гигантской, не имеющей аналогов в российской истории коррупцией». Підписали цю брошуру Борис Нємцов і Володимир Милов...

То де ж сказана правда? Чи, можливо, головні реформи в Росії, проведені після 2008 року зоресяйним тандемом Путін—Медведєв? То чого тоді Милов бореться проти цих визначних реформаторів? Чи, можливо, найбільший успіх у реформах припадає на 1990-ті? Тоді незрозуміло, яким чином головними політичними результатами цих успішних реформ стали спершу правління «семибанкірщини», тобто усталення кланово-олігархічного ладу, потім прихід до влади неокомуністичного уряду Примакова-Маслюкова, а потім — перехід усієї повноти влади до команди «кремлівських чекістів» на чолі з Володимиром Путіним. Крім того, незрозуміло й те, чому Милов «котить бочку» на Україну: адже наш кланово-олігархічний лад — окрім того, що зародився при Кучмі, це ще результат експорту виниклої в 1990-х в результаті зусиль «реформаторів» російської політико-економічної моделі, чи не так? І, нарешті, хіба реально конкурентоспроможність Росії у світі не має своїм головним підґрунтям «сверхдоходы от экспорта нефти и газа», як свого часу сформулював це сам Володимир Милов?

Я не ідеалізую вітчизняну ситуацію, у нас справді вистачає проблем, справді багато незробленого, справді буксують найнеобхідніші перетворення та буяє корупція, але за всіх обставин в Україні нема і не було соціально-політичного підґрунтя ствердження неототалітарного ладу на кшталт російського чи білоруського. Тож, як на мене, твердження Милова про російське вміння робити реформи, по-перше, викликає посмішку; по-друге, подив: а чого це російський ліберал заперечує сам себе? Чи для «дурних хохлів» (пардон, «молодших братів») згодиться все, що завгодно?

І ще про реформи. Милов пише, що «вам предоставили такие возможности для реформ, о которых нельзя было даже мечтать. И что?.. Война? Давайте будем честными, после Минских соглашений вот уже 2,5 года активных боевых действий не ведется. Не нужно использовать эту ситуацию как невнятную отмазку от того, что не делаются реформы».

Цікаво, хто це нам «надав можливості»? І коли надав, якщо російська агресія, що засвідчує дата на медалі за Крим, розпочалася ще тоді, коли Янукович сидів на Банковій? А під час війни справді успішними можуть бути не суто економічні, а політичні й управлінські реформи (втім, це окрема тема). Тут же зазначу, що заява Милова, наче «вот уже 2,5 года активных боевых действий не ведется», засвідчує хамство її автора. Близько двох тисяч загиблих (прямі плюс непрямі втрати) і померлих від ран українських вояків, понад 10 тисяч поранених за цей період — це що? Відсутність активних бойових дій і перепон для реформ?

А король  же голий!

Борис СОКОЛОВ, професор, Москва

Відомий російський опозиціонер Володимир Милов узявся раз і назавжди віднадити українців від бажання «повчати росіян». «Нас і вбивають разом із тим», — гордо кидає в очі своїм українським опонентам безстрашний борець із путінським режимом. Тут відразу ж згадуються Галина Старовойтова, Анна Політковська і Борис Немцов, поза сумнівом, убиті з політичних причин. І, зрозуміло, є ще, набагато менш відомі опозиціонери, що віддали життя в боротьбі з путінським режимом. Але їхня кількість нараховує одиниці, можливо, десятки, але, на щастя, не сотні і не тисячі. А в Україні, окрім загиблих героїв Небесної сотні, є ще понад 3100 українських військовослужбовців, що віддали свої життя у війні на Донбасі проти російських військ і путінських маріонеток, і ще не менше 3000 мирних жителів України, які стали жертвами цього конфлікту. Якось некоректно і не зовсім пристойно ці цифри порівнювати.

Ще Милов уселяє українцям: «Реформи ми вміємо робити краще за вас. І в міжнародних рейтингах конкурентоспроможності ми, м’яко кажучи, вище вас. І їдуть люди від вас до нас працювати, а не навпаки». Щодо успішності російських реформ можна і дуже навіть потрібно посперечатися. Грабіжницька приватизація ніскільки не змінила переважно сировинного характеру російського експорту. І якщо зараз рівень життя в Росії істотно вищий, ніж в Україні, і відповідно, вище місце Росії в міжнародних рейтингах, то це є лише наслідком наявності в Росії значних запасів нафти і газу. А без них росіяни сьогодні жили б анітрохи не краще, ніж українці.

Сумно, але факт: навіть переконані антипутінські опозиціонери у своїй більшості продовжують сповідати імперські погляди щодо Росії та інших пострадянських держав. На превеликий жаль, Володимир Милов тут зовсім не самотній. Скоріше, навпаки. У Росії тих, хто вважає, що Росія повинна повернути Україні Крим і перестати грати щодо неї та інших пострадянських держава роль «старшого брата», — нікчемна меншість. І що ще сумніше, так це те, що у своєму імперіалізмі, помірному і не дуже, російські еліти принципово не відрізняються від основної маси населення, звиклої мислити  радянськими стереотипами. Цим частково пояснюється і той факт, що навіть позасистемні російські опозиціонери, від Милова до Навального, свій імперіалізм прагнуть пояснити тим, що народ російський (виборці), мовляв, не зрозуміє і не пробачить відмову від Криму і від підтримки російськомовного населення України. Хоча насправді подібні погляди є не наслідком кон’юнктурного політичного прагматизму, а виникають із глибоких внутрішніх переконань переважної більшості російських політиків. І факти тут грають не головну роль.

Ще Володимир Милов стверджує: «Війна? Давайте будемо чесними, після Мінських угод ось уже 2,5 року активних бойових дій не ведеться. Не потрібно використовувати цю ситуацію як невиразну «відмазку» від того, що не робляться реформи». Ці слова викликають в українців лише гірку посмішку. Адже, як каже чесний Милов, активних бойових дій у Донбасі не відбувається вже з кінця 2014 року. Цікаво, а чим він вважає бої за Донецький аеропорт, Дебальцеве, Широкине та інші запеклі сутички, що відбувалися в першому півріччі 2015-го? Та й сьогодні, коли Мінські угоди нібито дотримуються, ми бачимо майже щодня декілька убитих і поранених на українській стороні і не менша їх кількість — на протилежній.

Те, що в Україні дуже повільно проводяться або зовсім не проводяться життєво необхідні, у тому числі для успішного ведення бойових дій, реформи, критику Милова в принципі можна прийняти. Ось тільки той зарозумілий тон, яким це промовляється, насторожує. Милов неначе дає зрозуміти, що ось, мовляв, у Росії реформи успішно пройшли, а в Україні вони загальмувалися, і вона залишилася далеко позаду Росії. Але назвати хоч одну справді успішну російську реформу Милов не наважується. Не вважати ж таким, насправді, закон про акціонерні товариства, на думку Милова, «більш-менш нормальний». Він був ухвалений у Росії ще за Єльцина, 1995 року, і з тих пір неодноразово змінювався. Закон, може, і нормальний, тільки ось малий бізнес у Росії перебуває в ще гіршому становищі, ніж в Україні.

Дуже тривожить те, що російська опозиція, навіть позасистемна, майже жодних конкретних реформ, які вона здійснить у разі приходу до влади, не називає. Усе зводиться лише до обіцянок забезпечити реальну свободу слова, а також зборів, демонстрацій і тому подібне, і провести справді вільні та чесні вибори. Але ж і те, і інше, нехай і з певними кострубатостями, сьогодні практично здійснено в Україні, так що тут Росія, навіть після зміни режиму, скоріше, виступатиме в ролі того, що доганяє.

І коли Милов закликає українців: «Робіть діло, на вас весь демократичний світ дивиться, як ви «просираете» свій експеримент», він тим самим прагне виправдати перед самим собою і перед російською і світовою громадською думкою фактичну бездіяльність і безсилля російської опозиції, у тому числі і щодо українського питання. Адже реформи в Україні, нехай украй повільно, нехай зі скрипом, нехай в умовах війни (яка завжди в історії була неслушним часом для радикальних реформ) і під сильним тиском західних партнерів, але все ж продовжуються.

І нарешті, остання, завершальна сентенція Милова, геніальна щодо саморозвінчування: «І досить повчати нас у стилі Путіна — на що ми маємо право, а на що ні. Нам цього лайна і вдома вистачає». Виходить, що російську опозицію, принаймні, ту її імперсько-націоналістичну частину, яку Милов представляє, жодні правові та моральні норми не стримують, і вона після приходу до влади буде діяти так, як їй заманеться, без будь-яких моральних заборон. Боюся, якщо в Кремлі Володимира Путіна змінить Володимир Милов, українці не діждуться не лише повернення Криму, а й припинення війни на Донбасі. З такою опозицією і Путіна не потрібно!

ГОЛОС IЗ «ФЕЙСБУКУ»

«В ЕКОНОМІЧНОМУ ТА СОЦІАЛЬНОМУ ПЛАНІ МИ ЗАЛИШАЄМОСЯ ПОГАНОЮ КОПІЄЮ РОСІЇ»

Петро ОЛЕЩУК, доцент КНУ ім. Тараса Шевченка:

— Бачу, як у ФБ розганяють нову статтю, чому «Росія краща за Україну» і т.д.

Звісно, розгортається «дискусія», де ура-патріоти виступають «захисниками України».

Хоча я не розумію, чого треба когось захищати?

Це ж очевидні речі.

Ми і Росія — спадкоємці одного СРСР, і ми і вони продовжували одну і ту ж магістральну лінію побудови олігархічних, сировинних економік.

Ясно, що російська сировинна економіка буде потужніша за нашу в рази. Бо у них більше сировини. Вони добувають нафту, газ і ще купу всього корисного.

Ми валимо залишки лісу та миємо бурштин.

Ясно, що за таких умов ми завжди будемо разів у три бідніші.

Аби змагатися з Росією треба змінювати якість. Заманювати інвесторів. Створювати умови для ведення бізнесу. Інакше — немає шансів.

Але поки ми, незважаючи на всі перейменування, в економічному та соціальному плані залишаємося поганою копією Росії.

А погана копія не може бути кращою за оригінал.